До пам’ятника Леніну, що похмуро стовбичив тоді у центрі Сміли, йшли в „День пам’яті жертв голодоморів” 28 листопада 2009 року люди з вінком з колючого дроту. Переважно то були козаки міжрайонної громадської організації „Холодноярська Січ”. Вони поклали ганебне плетиво до підніжжя того, хто поневолив Україну, коли вона визволилася з-під царського гніту, хто зробив її бранкою більшовицької Москви. По суті, то через нього українців виморювали трьома голодоморами у XX столітті. На думку прибулих вінок з колючого дроту мав символізувати страждання, які завдяки Леніну і заснованої ним комуністичної партії, пережили в радянські часи мільйони українців.
Але і 2009 рік був для України не простим. Він пройшов під знаком кризових явищ: газова війна з Росією, україно-російські дипломатичні війни, протистояння Президента Віктора Ющенка і прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, підписання невигідного для України газового контракту з Росією, дивні зустрічі прем’єра Тимошенко з російським колегою Путіним… Усе це вкотре засвідчило неповноцінність, незрілість українських політичних еліт і прагнення Росії знову підпорядкувати собі Україну. До всього, країна готувалася до майбутніх президентських виборів. А їх деякі українські політики звикли погоджувати з Кремлем. Тож небайдужі українці були розгублені і дезорієнтовані, бо й відносно самостійний Віктор Ющенко не виправдав їхніх сподівань. Усе йшло до того, що проукраїнський Президент, який нагадав усьому світові про геноцид українців голодом, здійснюваний комуністичною Москвою, поступиться проросійському ставленику Віктору Януковичу. Більше того, у президентських перегонах брав участь і лідер комуністів України Петро Симоненко – ще одна маріонетка Кремля. П’ята колона готувалася до реваншу.
Козаки стояли біля пам’ятника і з огидою дивилися на місцевих активістів комуністичної партії, які у святий день не посоромилися прийти з червоними прапорами до боввана кату України і під бравурні радянські пісні агітували за Петра Симоненка.
Вінок з колючого дроту призвідцеві голодоморів в Україні
Ошелешені ж прокомуністичні активісти певний час не могли отямитися від побаченого, а тоді почали репетувати про наругу над пам’яттю вождя. Вони пробували забрати і викинути вінка, та козаки не давали. За сутичкою спостерігали з мікроавтобуса старенькі, які пережили і голодомор, і репресії, і більшовицькі концтабори. Вони щойно поклали траурні вінки до пам’ятного хреста жертвам комуно-більшовицьких репресій. Хотіли долучитися і до цієї акції, однак козаки, знаючи чим усе може закінчитися, не дозволили.
Після сутичок комуністи таки відтіснили козаків від пам’ятника
Роман Уколов (крайній справа) горою стояв за „вождя”
Розгнівані і розпашілі комуністи викликали підкріплення. До монумента приїхав очільник комуністів Сміли Роман Уколов. Він пішов у бій разом зі своїми заступниками. Козаки трималися стійко, але нападників було більше. Тож ідейні однодумці червоних катів зуміли відтіснити українських патріотів і викинули вінок. Щоправда, у цих сутичках постраждав комуніст-підприємець Уколов. Тож, чи то спересердя, чи просто використавши привід, він оголосив загальну мобілізацію прибічників комуністичної ідеології в місті. Уся площа перед Леніним до вечора була заставлена червоними наметами, якийсь дідуган їздив по ній на старенькій „Побєді” з червоним прапором, з динаміків лунали радянські пісні воєнного часу, а неподалік пам’ятника комуністичному ідолу його охоронці смажили шашлики.
Тим часом козаки разом з іншими смілянами, котрі не забули якого вони роду-племені і не втратили здорового глузду, зібралися неподалік храму Івана Хрестителя, де освячувався хрест жертвам голодомору. Відбулася панахида за невинно убієнними. До хреста лягли колоски пшениці, кетяги червоної калини і хліб. Люди вшанували померлих хвилиною мовчання, а тоді почали говорити. І з їхніх розповідей постала не упокорена і 1933 року Україна.
– Мій дід по матері Гаврило Бесараб був сотником у Махна, – говорив чи не найактивніший опонент комуністів біля пам’ятника Леніну козак Анатолій Тищенко. – Мабуть тому, що родом з козацького села, ще й письменний. Його брати воювали за Україну в Холодному Яру. Їх і мого діда окупаційна московсько-більшовицька влада називала бандитами. За те, що боролися за незалежну Україну. Дід не загинув у голодомор, бо дав відсіч активістам-комнезамівцям. Його боялися, а навколо ліси…
Українці стояли грізним непорушним монолітом. На холодному вітрі майоріли державні прапори в дужих руках козаків. У покручених життям і хворобами руках стареньких тремтіли вогники на свічечках, тоненьких, як життя, що трималося у 1933-му на шматочкові хліба. І квітли осінні хризантеми в руках їхніх дітей і онуків. А небо, здавалося, чиркало по держаках знамен свинцевими хмарами.
Милостиня по невинно убієнних душах
– Отак і тоді холодно було, як мій опухлий батько віддав Богу душу, – глухо мовив сухенький дідусь. – Який господар був! Ніколи не забуду його очей. Здавалося, вони весь час запитували – чому?..
– Бо роз’єднані були, як і зараз, – відповів йому сусід з ціпком. – Скільки засліплених смілян зараз галасують біля Леніна… А могли б прийти, покаятися. Ми ж усі українці. Он цього року, який неврожай. А хліб є, хай і дорогий. З Росії везуть, з Казахстану. Бо державу маємо. А тоді окупаційна влада все вигребла. Ех, треба було всім у 33-му давати відсіч комуністичним садистам-наїзникам.
– А неврожаю не було, – зауважив ще один старий. – То брехня все. Мені у 32-му 9 років було. Я в Ризиному на Звенигородщині жив. Корова тоді від мене як у жито тікала, то її у ньому й не видно було. Здавалося, рай! Та був би я, напевне, вже тоді у раю на небі, якби не батько-конюх. 1933-го не тільки люди вмирали, і коні дохли. Та здохлятина нас і врятувала. Пам’ятаю, Нейман, уповноважений з району, прийшов якось до нас з комсомольцями. У печі саме борщ млів. Вони його і витягли, а там з десяток квасолин. Відразу все пішло на землю, ще й чобітьми потоптали, щоб ми не визбирали. Батько плюнув уповноваженому в пику, то його мало не до смерті побили.
– Як гарно пахне! – зненацька мрійливо промовила старенька у темній хусточці. – Я після 33-го надихатися не можу. А тут квіти, і молодичка оно біля мене з хлібом стоїть. Як він пахне! 1933-го у нас в Медвині, що на Київщині, пахло смертю. Тоді півсела вимерло. В актах про смерть бувало так і писали: причина смерті – українець! Вижили, хто зумів у Білорусь чи Росію втекти, прорватися крізь загороджувальні загони.
До гурту підійшов високий міцний чоловік з гострими пронизливими очима. Він перехрестився до хреста, вклонився і почав слухати, що кажуть люди.
– І мій батько все життя любив запах хліба. Та хто з нас, українців, його не любить? – втрутився у розмову активний прихожанин храму Олег Петренко. – Ми ж усі споконвіку хлібороби! Батько закінчив війну у Берліні, але й там йому марився запах свіжоспеченої паляниці. Не міг хлібом наїстися після 33-го. Розповідав, як навесні того року до них у Попівку приїхав один з організаторів голодомору, перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. Він разом з моїм дідом, який був тоді головою колгоспу, ходив по полю, підходив і до людей, і до польової кухні, де в котлах варили обід. У кабінеті Косіор запитав діда: „Петренко, як так виходить, що у вас у колгоспі від голоду померли одиниці, а по сусідству, в Санжарисі і Ташлику, по півсела вимерло?” „Коли люди почали мерти з голоду в нашому селі, – дивлячись в очі Косіору відповів дід, – я відкрив комору із зерном і дозволив варити з нього людям їжу. А серед села ми ще й їдальню відкрили”...
Косіор почервонів від обурення, кричав, пінився, погрожував, але, напевне, діда таки не здав, бо заарештували його і розстріляли тільки 1938 року.
Дід Олега Петренка рятував односельців від голоду у Попівці
– Офіційно від голоду у моєму Ташлику померло 779 жителів села, а у війну загинуло 423…, – підключився до розмови робітник Василь Павленко. – Але не всі змирилися з лихою долею. Були й такі, що били клятих активістів, які забирали хліб. Їх влада називала бандитами. Мати якось мені розповіла, що коли одного такого „бандита” міліція оточила, то він убив себе циганською голкою в серце. Напевне приклад тих, хто не здавався, запалив інших. Бо під час голодомору 1946 року в селі вже утворилася підпільна група, яку очолив Дмитро Корпань. Її учасники здійснювали бойові акції у кількох районах: убивали голів колгоспів, здійснювали напади на працівників МДБ, військкомати, в яких здобували зброю, навіть підірвали колію.
– Ніхто ніколи не упокорив і не упокорить нашу націю, – додав народний письменник Федір Кучер, який щойно написав книгу про голодомор „Сатанинський ураган”. – І я знаю не один приклад, коли навіть напівживі від голоду люди давали відсіч карателям, які сатанинським ураганом пройшли Україною. Про це чомусь замовчують, хоч таких прикладів, напевне, в історії більше не знайти. Наша влада любить плачі. Мабуть їй не вигідно, щоб українців мобілізували героїчні вчинки.
– Я бачила людей, котрі боролися проти активістів і уповноважених у ті роки і вижили, – відгукнулася Марія Ластівка. – Сама я з села Кривеньке, що на Тернопіллі. У нас голоду не було, та я добре пам’ятаю схожих на скелети людей, котрим вдалося переплисти Збруч, рятуючись від більшовицького „раю”. Наші люди їх виходжували. А ми, школярі, збирали по хатах продукти, які громадські організації пробували відправити на допомогу голодуючим за Збручем. Та одного разу до села потрапив Іван Цапар з Наддніпрянщини. Оговтавшись, він сказав біля церкви, що продукти збирати не варто, вони до голодуючих не доходять. Москва не дозволяє. Більшовицька влада має на меті знищення українців. З нею треба боротися збройно. Він, коли це зрозумів, убив двох уповноважених, що забирали зерно, і втік. У нашому селі Іван одружився на Дарині Крушевській. Його любили за гарну вдачу, а ще він був вправним фотографом. 1939 року, коли йшли совєти, він утік ще далі, аж до Румунії, а потім емігрував з дружиною до Канади.
– Пам’ятаю також книгу „В червонім пеклі сатани”, – продовжила старенька. – Складалася вона з розповідей тих, хто боровся, вижив і зумів перебратися на Захід. Знаю, що уклав її черкащанин, але, на жаль, не запам’ятала його прізвища. Узагалі, про голодомор, яким знищували наших братів на великій Україні, ми знали не лише з розповідей тих, хто урятувався. Через межу від нашої хати жив такий собі Кирило Мотика. Його донька Марія вийшла заміж за Івана Заваликута. Він воював в українській галицькій армії, потім був адвокатом, послом від української громади у Варшаві. Іван Заваликут часто бував у домі свого тестя, а там збиралася еліта повіту. Я дружила з його племінницею, тому двері дому Мотик для мене були завжди відкриті, і я чула розмови гостей. Згадую, як Заваликут розповідав присутнім про Ґарета Джоунза – англійського журналіста, який не побоявся першим написати в англійській та американській пресі про голодомор. Джоунз усупереч забороні більшовицької влади поїхав селами України, і голодні люди, не криючись, просили його передати в Англію, що вони пухнуть від голоду, який організувала комуністична влада. За це його цькували в СРСР.
– Мене звати Святослав, – раптом озвався незнайомий чоловік з гострим пронизливим поглядом. А я згадав, що бачив його на мітингах у Черкасах. – Хочу нагадати, що вірмени після Першої світової війни створили таємну організацію „Немезіс”. Вони організували спеціальні суди, де розглядали справи винищення вірменів і виносили вироки. Винних шукали по цілому світу. Так перебили 80 організаторів й понад чотири тисячі (!) виконавців. Цілий народ скидався на це грошима. Ми ж за Голодомор не помстилися. Та я думаю до цього ще дійде. Адже й під час голодомору найвідчайдушніші з нас давали відсіч катам. Тут дехто казав, що ми мало пручалися. Це неправда. Ми просто не знаємо або мало знаємо про факти спротиву. Адже радянська влада приховувала сам факт голодомору, від якого померло щонайменше п’ять мільйонів українців. То хіба вона могла згадувати про спротив голодомору? Між тим, уявіть (!), ще в липні 1933 року робітник з Харкова Яків Сапсай, обурений брехливою статтею Максима Горького про успіхи в СРСР, надрукованій у газеті „Правда”, не побоявся написати тому листа, в якому розповів про загибель мільйонів людей в Україні від голоду. 1935 року за цей лист Сапсая було засуджено до розстрілу.
Я сам родом з Дніпропетровщини і знаю, що в Якимівському районі мешканці сіл Іванівської, Нижньосірогозької, Дем’янівської та ряду інших сільрад групами у декілька десятків осіб систематично здійснювали напади на зерносховище протягом зими та весни 1932 – 1933 рр. А у квітні ними було здійснено напад уже в кількості 200 чоловік і забрано декілька сотен пудів кукурудзи. Серед цих людей був і мій дід Іван Нечипоренко. Узагалі, за перші сім місяців 1932 року, коли почався Голодомор і коли люди ще мали трохи сил, органи ДПУ – попередника КДБ – зафіксували понад 900 (!) виступів в Україні, що становило більше половини всіх виступів проти режиму Сталіна в СРСР.
Промову гостя усі слухали дуже уважно і схвильовано. Він говорив просто, але переконливо і аргументовано. Я записав його виступ, як і інших, на диктофон.
– Спротив українських селян бузувірській владі був різний, – продовжував чоловік. – Це і масова втеча селян з колгоспів у міста, і виходи з колгоспів, і відкриті масові виступи проти влади. Це так звані „волинки”, коли голодуючі селяни опиралися вивезенню хліба в рахунок заготівель, нападали на зерносховища, магазини, комори спиртозаводів чи винокурень де зберігалося, часто просто неба, відібране зерно. Поширювалися листівки із закликами до боротьби з комуністичним режимом. Лише в першому кварталі 1932 року зафіксовані 257 таких виступів, в яких брали участь 24 тисячі осіб. І, нарешті, п’ята форма – це збройна боротьба з радянською владою. Усе це було, як і те, що голови колгоспів чи сільрад в окремих селах виходили із КП(б)У, кидали партійні квитки, протестуючи проти приречення односельців на голодну смерть. За це їх теж карали на смерть. Тобто, навіть така страшна зброя, як голодомор, виявилася, врешті, безсилою, у боротьбі з нашим народом. Опір українців тоді здолали, але ненадовго. От і сьогодні козаки „Холодноярської Січі” боролися з агресивним минулим, з нащадками тих, хто убивав голодом наших предків. Козакам довелося відступити. Та хіба вони здалися? Тож повірте мені – не за горами той час, коли не буде у нас ні пам’ятників Леніну, ні самої злочинної компартії. Хоча, за свободу нам ще доведеться боротися, може навіть гинути. Але ми переможемо. Запорукою цьому є боротьба наших предків, які не корилися і за віки бездержавності, і за найстрашнішого в історії людства тоталітарного режиму. Зрештою, виросло нове, не зранене голодомором покоління.
Повержений ідол
Чоловік пророкував це задовго до Майдану Гідності і війни з Росією. Проте я досі пам’ятаю, яке надихаюче враження на присутніх справила його промова. Усі раптом збагнули, що наш народ таки не йшов покірно на заклання. Проти нього вели жорстоку війну, і він огризався, як міг. 1933-й рік був прологом, а не епілогом.
Згодом я шукав того промовця серед майданівців, серед добровольців АТО, вонів ЗСУ, і часом мені здається, що я бачу його пронизливі очі, коли на мене дивляться з екрана телевізора українські воїни…
Олександр ВІВЧАРИК,
Сміла
Фото автора
реклама
Коментарі
Чи був голод в Україні, так був, чи вмирали люди, так вмирали. Поставте собі запитання, а тільки мешканці з інших держав їздили та забирали продукти по території України, чи може і місцеві жителі приймали участь у цьому? Шалені кошти витрачаються на декомунізацію, а в дитячих садочках протікають дахи, діти сироти поганозабезпечу ються. У НАЦІЇ Є МАЙБУТНЄ, ЯКЩО ВОНА ПАМ'ЯТАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ!!!
Хіба я сторож брату моєму? https://site.ua/lirnyksashko/1757-hiba-ya-storoj-bratu-moemu/
Для тебе, "статуй", в Україні є тільки одне "нормальноє прімєнєніє": тюрма років на 5, поки не порозумнішаєш, Іванушка-дурачок!
Стрічка RSS коментарів цього запису