Мама завжди була борцем! Важко говорити про неї в минулому часі, та інакше сказати нема як. На цьому світі її вже нема. Це узагалі важко сприйняти і збагнути. Є квартира, в якій вона жила, є речі, яких вона торкалася, які купувала, є її листи, книги, записи в зошитах, спогади записані на електронних носіях, але немає живого голосу, нема безпосереднього спілкування, і до цього, виявляється, звикнути найважче. Кожного ранку і вечора я збираюся йти міряти мамі тиск, кожного разу, коли дружина зварить смачненьке, хочу пригостити її. А тоді свідомість приголомшує думка: мами вже нема…
А може усе таки є? Я пам’ятаю її голос, кожну її інтонацію, я пам’ятаю безліч наших розмов. Маму пам’ятають сусіди, парафіяни храму, в якому вона молилася, активісти громадських організацій, її пам’ятають багато людей, і не лише в Смілі. То може вона з нами?
Цими днями півторарічна мамина правнучка побачила її світлину і мовила м’яко: „Баба”! Вона гладила бабцю за пару годин до її відходу на вічний спочинок. Може і вона її пам’ятатиме? А людина, кажуть, вмирає, коли вмирає останній, хто її знав… То що таке людина: тлінне тіло, чи її справи, мрії, думки, рідна кров у дітях і внуках, наші про неї спогади?
Мама прожила гідне життя. Але водночас і дуже важке. Усе життя вона боролася за Україну. Через це пережила неймовірні тортури, загибель побратимів, десятирічну каторгу на Півночі Росії. Що її тримало, що дало сили вистояти, не зрадити себе? Я запитував маму про це. „Віра у Бога і Україну”, – відповіла вона.
Хто її знав, підтвердить – це правда. А ще вона була дуже позитивною і оптимістичною людиною. Мама завжди знала, що Україна відбудеться як незалежна держава. Цю віру передала і мені. Та інколи моя віра починала слабнути, і я переживав, що нікому буде виборювати Україну незалежну, що українців, як таких, уже і нема.
– Але ж ми з тобою є! – казала мати. – Ніколи не переживай за те, чого може не бути. У нас, напевне, не буде вже багатства, у мене не буде здоров’я, і на це вже нема ради, але Україна буде, і ти у ній житимеш!
Пощастило жити в незалежній Україні і мамі. Не усим була задоволена, знову мусила боротися, як могла, за свою Україну-мрію, але знову переконувала мене, що все налагодиться, як не зараз, то пізніше, і ми вийдемо з кризи, обов’язково переможемо у війні. У своїй вірі мама була несхитною, недарма в ОУН і псевдо мала – „Скеля”.
Мама боролася, навіть зі смертю. До останнього дня вона, зціпивши зуби, ходила. До останнього дня читала. За годину до смерті попросила мене прочитати їй мою статтю про похорон загиблого в Авдіївці смілянина Михайла Дімітрова (Гайдамаки). Я прочитав, а мама мовчала. Вирішив уже, що не почула, аж раптом вона сказала: „Гарно написав!”. А за годину тихенько відійшла. На прощену неділю…
Скеля і Гайдамака
Коли мамі було дев’ять днів по смерті, Гайдамаці було сорок! Думаю, вони зустрілися. Недарма торік у серпні він шукав і знайшов маму, коли приїхав до доньки з фронту. Дізнався про неї з Інтернету. Вони говорили не одну годину. „Напевне тому мені Бог і дарував довголіття, щоби я могла передати естафету молодим”… – сказала мені мати після того, як Гайдамака пішов. А за півроку він пішов і з життя. Наробила лиха війна. Але… залишилася його донька, його побратими. Є ми… „Україна буде доти, доки буде живий хоч один українець”, – говорила мені мама. Вона пішла щаслива, бо знала, що не одна…
Смерть близької людини страшна насамперед тим, що ти за щось не встиг попросити вибачення, що не все спитав, не все їй сказав. Коли мама геть ослабла і, лежачи, усе ж розказувала мені про ті фрагменти її життя, які я ще не знав, моє серце стискалося від жалю. Адже я знав, що вона дуже хотіла дожити хоча б до березня, щоби не зіпсувати невістці дня народження. Вона вже навіть приготувала їй подарунок… На жаль, смерть виявилася сильнішою.
Ніколи не думав, що на похороні неньки буде стільки людей. Особливо вразило те, що прийшло багато ветеранів АТО, які називали її своїм побратимом, казали, що з нею пішла ціла епоха. І це правда. Я вдячний воїнам за їхню присутність, за пам’ять!
Та коли для них мама була героєм, для очільників смілянської ветеранської організації мама була, скоріше, ізгоєм. Не здивуюся, якщо вони зітхнули з полегшенням. Адже тепер їм не треба ламати голову над тим: ветеран Марія Вівчарик, чи ні. Бо до арешту мама встигла попрацювати в сільраді, коли іще йшла війна, тож після реабілітації отримала посвідчення ветерана війни. А ще була вдовою учасника бойових дій. Зрештою, мала поважний вік і значний трудовий стаж… Та не була ніколи членом компартії. Тож від ветеранської організації не те що допомоги не мала, а навіть листівки на свято. На це не нарікала, це дратувало мене…
А мама завжди вміла знайти привід для радості. Вона була щасливою, коли навесні бачила перший листок або квітку, раділа першому снігу, посміхалася, коли вигравало „Динамо” Київ, коли приходили гості, коли вишивала… А найбільше раділа, коли приходили онуки. Завжди дуже чекала на правнучку. Коли я їхав додому увечері, мене зустрічало світло у маминому вікні. І я знав, що там для мене на столі парує гарячий борщ, ніжаться у сковорідці теплі деруни або смачнючі вареники з капустою, які любили всі, хто знав маму. Зараз вікно темне. Та я повторюю собі услід за мамою: але пам’ять світла! І це трішечки заспокоює. Коли маму відспівували в церкві з похмурого неба пробився промінчик сонця. Він зупинився на маминому обличчі і освітлював її хвилин двадцять. Це бачили всі. Мати була світлою людиною. Світла їй пам’ять!
Олександр ВІВЧАРИК, журналіст
реклама
