Вівчарик: Призабутий, але не забутий Федір Матушевський

20 червня в Смілі відбулася зустріч, присвячена ювілею видатного українського громадського діяча Федора Матушевського. У ній взяли участь небайдужі сміляни, активісти патріотичних громадських організацій, активна допитлива молодь, гості Сміли. І не дивно, адже Федір Матушевський народився саме в цьому місті у священицькій родині. Нещодавно в метричних книгах місцевої Покровської церкви знайдено записи, які прямо вказують на те, що в ній у XIX столітті прислуговував паламарем батько Федора Матушевського Павло Матушевський.

Серед доповідачів на зустрічі були відомі черкаські науковці: доктор філологічних наук, професор, голова Черкаського обласного осередку Національної спілки письменників України Володимир Поліщук, доктор історичних наук Віталій Масненко, кандидат історичних наук Сергій Шамара, шевченкознавець, завідувач відділом Шевченківського національного заповідника в Каневі Раїса Танана.  Цікавим був виступ місцевої журналістки Юлії Харченко. Представник підростаючого покоління, гімназистка Карина Данилович представила присутнім власний відеофільм про видатного земляка.

2019 рік можна було б сміливо назвати роком Федора Матушевського. Бо цьогоріч виповнюється 150 років з дня його народження і 100 років з дня смерті (народився він 20 червня 1869 року, як уже мовилося, в Смілі – помер 21 жовтня 1919 року в Атенах). Крім того, виповнюється 145 років з дня народження його дружини Віри Олександрівни (в дівоцтві Попової) і 75 років з дня її загибелі. Символічно і дивовижно, що ці ювілеї збіглися з 205-річчям Тараса Шевченка, якого так шанували Федір Павлович та його дружина.

Творчості та життю Кобзаря він присвятив 13 праць. У них зауважував, що Тарас Шевченко йшов власним шляхом, як і личить великому генію. Не дивно, що на сторінках „Книги вражень” у першому народному музеї „Тарасова світлиця”, заснованому 1884 року довголітнім охоронцем Шевченкової могили, педагогом, журналістом Василем Гнилосировим за сприяння  старогромадівців (членів організації української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю), є не один запис зроблений Матушевським. До речі, спочатку Гнилосиров сам записував, коли і хто приїздив у Світлицю, що подарував… Згодом вирішив – хай відвідувачі роблять це самі. Тож 1893 року замовив спеціальну книгу. Та лише 1897 року тодішня царська влада дозволила робити у ній записи. 5 червня того року першим свої враження записав основоположник української класичної музики Микола Лисенко, який приїхав на могилу Пророка з усією родиною. А другий запис було зроблено 6 червня. І то були слова Федора Матушевського. „Поклонилися прахові генія України!” – написав він, бо був на могилі не сам, а разом з Андрієм Яковлєвим і Вірою Олійник. Про це на зустрічі в Смілі повідомила Раїса Танана.

Ще цікавий факт: 1898 року до 100-річчя виходу „Енеїди” Івана Котляревського Федір Матушевський у співпраці з Сергієм Єфремовим і Василем Доманицьким видав збірник-альманах української поезії „Вік”. З цього видання постало видавництво „Вік”, перші книжки якого друкувалися в Черкасах. Воно проіснувало до 1918 року і видало 140 книг.

На жаль, зараз ім’я Матушевського не є дуже відомим широкому загалу, хоч у пантеоні видатних українців він і займає достойне місце. На початку XX століття Федір Матушевський працював редактором першої щоденної української газети Наддніпрянської України „Громадська думка”, згодом – „Рада”, був, по суті, родоначальником журналістики в центральній Україні. На той час остаточно виробленого українського правопису ще не було, як і остаточно сформованої літературної мови. Матушевський доклав багато зусиль до її творення. Недарма Євген Чикаленко назвав його першим жертовником української преси. І це не перебільшення. Адже що таке щоденна газета знає лише той, хто у такій працював. Підготувати кожного дня свіже число – то надзвичайно напружена, копітка праця. Уявляю, як непросто було робити щоденну газету в часи, коли не було ні комп’ютерів, ні навіть нормального телефонічного зв’язку. Між тим, Матушевський не лише редагував газету, він встигав ще й сам писати в ній замітки під різними псевдонімами. А його наукова творча спадщина налічує понад 420 публіцистичних, науково-популярних та літературознавчих праць.

Як бачимо, Федір Матушевський входив у тісне коло відомих українських громадських діячів, істориків, журналістів, видавців, письменників, композиторів, власне патріотів України, котрі на рубежі XIX-XX століть, у перші десятиліття XX століття вагомо прислужилися українському національному відродженню. Це такі видатні особистості, як Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Михайло Грушевський, Василь Думаницький, Олександр Лотоцький, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Лисенко…

Перша його освіта – духовна. Другу, юридичну, він здобув у Дерптському університеті (нині Тарту Естонія). Був дуже вправним юристом, що допомагало не лише в роботі редактора, а й у пошуку коштів на видання газети. Він прекрасно розумів, що на одному патріотизмі, ентузіазмі і жертовності України не збудуєш. Тому вивчав економіку, підтримував український кооперативний рух.

Матушевський не цурався рутинної роботи, яку потрібно було робити вже, а не мріяти про великі справи в майбутньому. У розпал Першої світової війни він покинув лікарню і пішов рятувати полонених російською армією галичан. А ще – плідно працював над проблемою захисту прав національних меншин… Як казали сучасники, – він був всюди. Зокрема і серед перших українських легальних політиків.

У 1904 році з’являється Українська демократична партія, яка мала чітку національну позицію. Серед її засновників ми бачимо ім’я Федора Матушевського. Згодом він діяч Товариства українських поступовців, голова, організованого Миколою Лисенком клубу „Родина”, з якого навесні 1917 року постала Українська Центральна Рада. Звісно, він – член Центральної Ради, а в січні 1919 році – посол УНР у Греції. Там прагнув представити світові правду про відчайдушну боротьбу України за незалежність. Разом з Модестом Левицьким – радником української місії – видавав грецькою мовою „Грецько-українське ревю”, зустрічався з найвищими ієрархами грецької православної церкви з питань надання українському православ’ю автокефалії. Зрештою, серце Федора Павловича не витримало напруженої праці. Поховали його в Атенах.

Трагічною була і доля його рідних в СРСР. З Федором Матушевським до Греції виїхав лише його старший син Юрій. Середній син Борис був репресований, сидів разом з Сергієм Єфремовим, митрополитом Української Автокефальної Церкви Миколою Борецьким. Василь загинув на засланні в Тайшеті 1943 року. Дружина Віра Олександрівна, заарештована 1937 року, загинула в концентраційному таборі в Потьмі, що у Мордовії, 1944 року.

Сьогодні Україна переживає ті ж самі події і потрясіння, що й у період Української революції 1917-1921 років. Якщо так і не засвоїмо уроків історії, матимемо ті ж наслідки. Тому для нас такими важливим є досвід людей, які творили українську державу сто років тому.

У 2016 році на честь Федора Матушевського в Смілі перейменували вулицю Маяковського. Це добре. Та ще важливіше, щоби сміляни знали про його життя і боротьбу за незалежність, як і про життя та боротьбу інших своїх земляків тих часів. Тому віриться, що подібна зустріч в Смілі буде не останньою. Що відбуватимуться вони і в сотнях інших містах і містечках України. Адже в кожному є герої Української революції, як і герої нинішньої війни з Росією.

А в Смілі вирішили добиватися запровадження Черкаської обласної журналістської премії імені Федора Матушевського. У планах також видання збірника його праць.

– Сто років тому ми не змогли відродити державу, але відродити націю встигли, – говорив на зустрічі Віталій Масненко. – У цьому велика заслуга Федора Матушевського. Він і зараз відроджує українську націю у своєму місті, в Україні, виконує почату ще тоді місію. І завдяки йому ми стаємо справжніми українцями…

Олександр Вівчарик, журналіст