Глазунова: Про мої сьогоднішні митарства

З учора ще приїхала в Смілу, щоб вночі виїхати до Києва на похорон брата. Провідала сусідку, трохи перепочила і вже о 1.40 була на залізничному вокзалі. Потяг Кропивницький-Київ мав би відправлятись о 2.19.

Тривога, вокзал зачинений, люди під ним туляться на лавках, накрапає. Ніхто нічого не оголошує, починаю хвилюватись. Питаю сусідку по лавці: "Що робити?" - каже: "Чекати". Заглядаю в додаток укрзалізниці - серед потягів, що запізнюються його немає. Не витримую, йду на Північний вокзал, щоб не пропустити. Ніхто нічого не оголошує, додаток видає, що потяг затримується на 1 годину і 6 хвилин, вертаюсь на Південний. Дощ посилюється, туалети зачинені, тривога реве вже червоним рівнем, сидіти-стояти стає холодно. Оголосили про запізнення, коли вже минуло півтори години. Бачу, вздовж перону йде моя знайома зі смачненними маковиками та домашніми пиріжками. Розумію, що зголодніла, майже 4-та година ранку. Жую свій улюблений пиріжок з капустою і жаліюся їй: "Нічого не оголошуть, потяги затримуються, додаток знову "лежить, а о 10 годині вже поховання. Що робити, не знаю?" Вона відповідає: "Тю, там нормальна сьогодні диспетчерша. Може, заснула? Зараз наберу". Набирає: "Альо, Наташа! А шо це нічого не оголошують? Людині на Київ срочно треба, де кропивницький поїзд? А, вже прибуває. На четверту колію. Добре, добре". Я, дожовуючи пиріжок: "Все, я побігла, дякую". "Та не спіши, ще тільки прибуває. Бачиш, потяг стоїть на першій? Обережно". "Угу, бачу" - повним ротом. Прибігла знову на Північний, чекала ще з півгодини, нарешті оголосили мій потяг, я була не голодна і припинився дощ.

Сіла, постелилася, лягла, вгрілася. "Пасажири, евакуація! Виходимо швидко з вагону на праву сторону!". Вийшли. Таганча. Ніч. Холодно. Всі дивляться в свої карти повітряних тривог. "Пасажири, повертаємось у вагони!". Повернулися, вмостилася, заснула. "Пасажири, евакуація! Виходимо швидко з вагону і на праву сторону!". Вийшли. Все та ж Таганча, тільки тепер світає і місцева киця прийшла привітатися. "Пасажири, завершення евакуації, поверніться у вагони!" Повернулися, заснула. "Пасажири, прокидаємося, за півгодини Київ. Здаємо постіль, чай-кава". Приїхали о 8.40, а мали о 5-й ранку. Розумію, що треба відразу на метро і Либідську, бо там ще до Байкового кладовища треба якось дістатись і квіти купити. Йду в метро, приїхала, намагаюсь відкрити гугл-мепс, щоб прокласти маршрут, а мій телефон глючить. 20 хвилин перезавантажувала, викликала Уклон, заїхали по квіти, встигли вчасно.

Частину про прощання з братом пропущу, то особисте і болюче. Але, далі все тільки починалось.

Питають мене, куди підвезти після похорону? Кажу, що до найближчого метро чи Макдональдса, бо телефон зовсім розрядився. Висадили мене на Либідській, Макдональдс поруч виявився зачиненим до 15 години. Йду в метро, їду на Вокзальну в Макдональдс, щоб зарядитись і вирішити, як і коли буду їхати додому. Зарядилась я і телефон, а на прямий автобус "зебру" вже квитки розкупили. Найближчий і найкращій варіант - їхати на метро Осокорки на прямий автобус до Чигирина о 15-й. Йду в метро, доїжджаю до Видубичів, потяг зупиняється, всіх просять покинути вагони. Потяг далі не йде! Вийшла, думаю, це, мабуть, знак. Треба їхати з Видубичів автобусом до Черкас, а там ще встигну на чигиринський. Мотаю круги до автовокзалу, щоб дізнатись, що на той автобус, з якого я б встигла на Чигирин, немає місць. Вертаюсь в метро їхати таки ж на Осокорки. Заходжу, питаю диспетчера, чи працює вже ця гілка метро? Каже, що вже працює. Плачу, заходжу, чекаю потяг. Він приходить, правда з іншого боку. Двері відчиняються, всі вийшли, двері закрилися, потяг уїхав. Питаю в чергового по перону, що це було? Каже, що ця гілка працює тільки до Видубичів "А як на Осокорки доїхати?". "Виходьте і йдіть на автобус 3М, прямо до метро Осокорки". Виходжу з метро, чекаю автобус, сідаю, їду. Додаток на 14.08 показує, що є 8 місць. Поки приїхали, о 14.28 вже не було жодного, як і самого автобуса. Лишився ще потяг о 17.00 до Сміли, той самий кропивницький. Йду в метро, питаю чи працює, кажуть: "Ідіть на автобус 3М і їдьте на Видубичі, а там на метро і на вокзал". Йду на автобус, їду і думаю: "Це, мабуть, таки точно знак. Двічі на Видубичах... треба їхати автобусом на Смілу, а завтра зранку вже додому". Приїхала на Видубичі, знову намотала кола кругом автостації, купила квиток і каву, нарешті з'їла свій бутерброд, що зробила добу назад в Чигирині. Їду. В автобусі тепло, 24 С°, сідушки зручні, ортопедичні, зарядка для телефону, вайфай. До речі, теж їде на Кропивницький. Ото, треба було відразу слухати голос разума. Приїхала, слава Богу!

Діна Глазунова, громадська діячка Черкащини та 

директорка благодійної організації «Фонд розвитку Чигиринщини»

*допис з "Фейсбуку"