Черкаський міський осередок Народного руху України звернувся до міського голови Анатолія Бондаренка з проханням затвердити список борців за незалежність України у ХХ столітті, пов’язаних із Черкасами. Перші імена в ньому – Ольга Чемерис і Макар Кушнір. Вони жили в різні часи та боролися в різних умовах, але обоє присвятили життя українській державності.
14 жовтня, в день 84-тої річниці створення УПА, голова черкаського осередку НРУ Михайло Вакуленко передав звернення до міської ради. Рухівці посилаються на закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», ухвалений Верховною Радою у 2015 році, а також на закон «Про місцеве самоврядування в Україні». Друга стаття першого із цих законів наголошує, що борці за незалежність відіграли головну роль у відновленні української державності, закріпленої Актом проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.
Обидва імені черкащанам уже знайомі. На честь Ольги Чемерис названо вулицю в мікрорайоні Дахнівка, а на честь Макара Кушніра – провулок у місті, а 2016 року йому відкрили меморіальну дошку. Утім, за назвами вулиць часто губляться самі люди. «Прочерк» нагадує, ким вони були.
«Дніпрова» з Василиці
Ольга Семенівна Чемерис народилася 1925 року в селі Василиця, яке згодом злилося з Дахнівкою. Її дитинство припало на колективізацію, Голодомор і сталінські репресії. Утім, нічого в її ранній біографії не віщувало підпільниці: вона навчалася в черкаській школі й була комсомолкою.
Усе змінила війна. Під час окупації Ольга працювала чорноробкою, і німецька поліція двічі арештовувала її за самовільне залишення роботи. 1943 року разом із матір’ю вона опинилася на Станіславщині, нинішній Івано-Франківщині.
Там черкащанка познайомилася з членами ОУН, а в липні 1944-го її офіційно прийняли до організації. Підпільне ім’я вона отримала промовисте – «Дніпрова», на згадку про рідну Наддніпрянщину. Згодом користувалася також псевдонімами «Вікторія» та «Вогнезора».
Ольга виконувала розвідувальні завдання для Служби безпеки ОУН(б). Тут їй ставали в пригоді досконале знання російської мови та можливість якийсь час жити легально. Вона вийшла заміж за діяча Служби безпеки ОУН Михайла Нагнибіду, але вже в грудні 1944 року він загинув у бою з радянською оперативною групою. Після пропагандистських курсів Ольга працювала з людьми в селах, а з 1945 року стала друкаркою й соратницею Михайла Дяченка – поета-підпільника, відомого як «Марко Боєслав». Він присвятив їй поему «Сталь без іржі». У 1949 році в Ольги народилася донька Ірина, яка прожила лише кілька місяців.
Важке життя в Чорному лісі, туберкульоз і постійна загроза викриття врешті скінчилися арештом. У травні 1948 року Ольгу затримало МДБ. Чекісти відпустили її із завданням допомогти вийти на керівників підпілля. Проте, за даними дослідників, повернувшись, вона розповіла Дяченкові про вимоги органів держбезпеки.
31 грудня 1949 року Ольгу заарештували вдруге. Військовий трибунал засудив її до розстрілу, і 21 грудня 1950 року вирок виконали у Станіславській в’язниці. Їй було 25 років. Навіть після смерті радянська система продовжувала її стирати: 1951 року працівники МДБ знищили рукописи Ольги, серед них і спогади про Голодомор.
Повернути їй добре ім’я виявилося непросто. 13 жовтня 1994 року прокуратура Івано-Франківщини відмовила рідним у реабілітації. Лише наприкінці січня 2023 року Національна комісія з реабілітації визнала Ольгу Чемерис реабілітованою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Олександр Вівчарик: Черкащанка Ольга Чемерис боролася за незалежну Україну на Прикарпатті
Чемерис визнали реабілітованою
Черкаський гімназист у Центральній Раді
Макар Олександрович Кушнір належав до старшого покоління. Відповідно до дослідження професора ЧНУ, доктора історичних наук Віталія Масненка, він народився 10 серпня 1890 року в Черкасах у родині священника і навчався в Черкаській чоловічій гімназії. Цікаво, що історію там викладав Володимир Дашкевич, а Закон Божий – майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський.
Далі був Петербурзький університет, де Кушнір став одним з організаторів українського студентського руху і почав писати для газети «Рада» Євгена Чикаленка. Йому пропонували наукову кар’єру, але він обрав політику.
У 1917 році українські соціалісти-федералісти обрали Кушніра до Української Центральної Ради. Він працював і в Малій Раді. На З’їзді поневолених народів у Києві у вересні 1917-го виступив із доповіддю про перебудову колишньої імперії на федерацію за зразком США, і цей виступ схвально відзначив Михайло Грушевський. За Директорії, у 1919–1920 роках, Кушнір був політичним радником делегації УНР на Паризькій мирній конференції, де Україна безуспішно домагалася міжнародного визнання.
Після поразки визвольних змагань Кушнір залишився в еміграції, жив в Австрії та Швейцарії, писав для українських видань. У середині 1920-х він зблизився з Євгеном Коновальцем. На Першому конгресі українських націоналістів у Відні (28 січня – 3 лютого 1929 року) він став одним із засновників ОУН і виступив із доповіддю про економічні взаємини України та Росії в СРСР. Його обрали головним суддею організаційного суду ОУН і членом Проводу українських націоналістів, до якого він входив до 1938 року. Постать черкащанина в керівництві мала важливе символічне значення: вона засвідчувала, що ОУН прагне об’єднати не лише Галичину й Волинь, а й Наддніпрянщину.
З 1930 року Кушнір під псевдонімом «Богуш» очолював пресове бюро ОУН при Лізі Націй у Женеві. Як публіцист Кушнір обстоював президентську республіку з поділом влади і вважав народовладдя найкращою формою правління.
У квітні 1934 року в Лондоні він потрапив в автомобільну катастрофу й повністю втратив зір. Останні сімнадцять років життя Кушнір провів у Бельгії і з допомогою соратників продовжував працювати. Помер він 1951 року; Похований у Бельгії.
Долі Макара Кушніра і Ольги Чемерис руйнують стереотип, ніби український визвольний рух був справою лише західних областей. Якщо міська влада пристане на пропозицію Народного руху і затвердить список борців за Незалежність, пов’язаних із Черкасами, імена Ольги Чемерис і Макара Кушніра можуть стати в ньому першими, але навряд чи останніми.
Максим Степанов
реклама
