Благодійний фонд «Подаруй дитині світ» після запровадження в Україні воєнного стану евакуював у закордонні клініки більше 30 онкохворих дітей, розподілив допомоги шести лікарням на суму більше 100 тисяч євро, адресно доставив тонни гуманітарної допомоги для важкохворих людей і тих, хто потребує стороннього догляду. Що було 2022 року найважчим у діяльності фонду та які історії гріють душу під час війни, розповідає голова фонду Світлана Федорова.
– Чого із того, що Ви мали до 24 лютого, бракує нині?
– Немає того спокою і рівноваги, яка була раніше. Це, певно, найважливіше із втраченого.
– Пригадуєте перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну?
– Я пам’ятаю не день, а весь тиждень. У мене є календар дерев’яний – він складається із кубиків, які ти сама пересуваєш. Так-от: у мене на ньому досі 18 лютого. Тоді вже було багато новин, прогнозів, виступів політиків, які змушували тривожитися. Я постійно дивилась телевізор, читала новини в інтернеті. Напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого увечері, я пішла на концерт «ДахаБраха», який відбувався в нашому місті. Захід був чудовий, але багато глядачів вийшли з нього з неймовірною тривогою – про це перемовлялися в гардеробі. Я – теж. Прийшла додому і залипла в новини на всю ніч. Потім якось зник інтернет. І коли він з’явився, я прочитала у фейсбуці у Римми Зюбіної пост, у якому вона питала, хто що чує і бачить. Так я і зрозуміла, що почалося. Ми всією сім’єю зібралися у мами, щоб бути разом і приймати подальші рішення залежно від того, як розвиватимуться події.
– В перші ж тижні ви організували виїзд дітей, які лікувалися в онкодиспансері, на лікування за кордон. Як було прийнято це рішення?
– Звісно, в інших містах, відбувалися значно жахливіші події, аніж у Черкасах. Однак ніхто не знав, як буде далі. Тому лікування дітей в онкодиспансері призупинили: не ризикували починати, скажімо, хіміотерапію, бо не могли передбачити наслідки, якщо її припинити, наприклад, через обстріли. В онкодиспансері бомбосховища як такого не було, було цокольне приміщення, в яке діти і спускалися з третього поверху під час тривог. Їм було страшно. Коли найбільші в Україні фонди, які опікувались онкохворими дітьми – «Таблеточки», «Запорука» – спільно з МОЗ та під патронатом першої леді України оголосили про розробку програми евакуації дітей за кордон, ми вирішили вивезти і черкаських дітей. Фонди забезпечували домовленості із закордонними клініками і логістикою по Європі, нашим завданням було – траспортування дітей до Львову, звідки вже їх забирали представники клінік. Найважче було знайти транспорт. Спочатку водії погоджувались, потім – відмовляли, і так тривало тиждень. Лікарі не дозволяли перевозити дітей з іншими пасажирами. Потрібен був тільки окремий автобус. Паралельно вирішували з кожною окремою дитиною питання зі збором необхідних документів для виїзду за кордон, а також пошуком грошей на оплату транспорту і пального. Врешті ми знайшли автобус для першої поїздки. Нам дуже пощастило з водієм. Він розумів, що везе пасажирів, які не можуть стояти довго в чергах на блокпостах. І тому вмикав фари і їхав по зустрічній без черги. Тероборонівці, коли дізнавались, хто їде в автобусі, не тільки пропускали, а й передавали на сусідній блокпост цю інформацію, аби і там пропускали без черги. Але дорога у зв’язку з ситуацією однак була тривалою, треба було десь зупинитись до початку комендантської години. І я шукала місце для ночівлі, телефонуючи в територіальні громади по маршруту автобуса. Так знайшла місце у дитячому садочку, де діти з мамами не тільки переночували, а й повечеряли та поснідали. Я провела на телефоні практично добу, тривожно, нервово, але ми впорались з цією поїздкою. Після того було ще кілька рейсів – для дітей із ДЦП, дітей із гемофілією, для яких будь-який поштовх автобуса міг викликати кровотечу, яку дуже складно зупинити через специфіку хвороби. Загалом нам вдалося евакуювати більше 30 дітей. Дехто успішно завершив лікування і вже повернувся в Україну, дехто продовжує лікуватися, дехто, на жаль, повернувся назавжди.
– Чи змінились категорії підопічних фонду «Подаруй дитині світ» у зв’язку з війною?
– У довоєнний час нашою цільовою аудиторією були діти з онкозахворюваннями, а також діти та дорослі, які потребують паліативної допомоги. Війна внесла свої корективи. Ми познайомилися з великою кількістю людей, які теж потребують підтримки. І на них держава та благодійники мало звертають уваги. Це підопічні геріатричних пансіонатів, пацієнти, які перебувають вдома із важкими хворобами, самотні люди поважного віку, які потребують догляду. Як виявилося, таких людей дуже велика кількість, а під час війни їм ще важче, ніж раніше. Ми випадково познайомились із волонтеркою, яка не виїхала з харківської Салтівки, купувала продукти і розвозила їх стареньким, важкохворим, прикутим до ліжка людям, які не могли виїхати. Таких людей там було близько 200. Ми мали чим допомогти – продуктовими наборами, засобами гігієни, і починаючи з весни, вже відправили кілька великих передач для них. Пізніше з’ясувалося, що в Харкові під час воєнних дій було пошкоджено багато хоспісів – як приватних, так і державних – онкодиспансер, центр паліативної допомоги. Люди лишилися вдома без ліків, без знеболення, без засобів гігієни, підгузників, пелюшок, ми все це передавали туди, пропонували свою допомогу, щоб їх звідти вивезти, але ніхто не погодився поки що, на жаль. Ми домовились із геріатричним пансіонатом та центром паліативної допомоги, аби вони прийняли цих людей, але страх не дозволяє їм прийняти нашу допомогу.
Під час однієї з акцій благодійного фонду «Подаруй дитині світ» до війни
– Якими проєктами, реалізованими фондом у 2022 році, пишаєтесь?
– Проєктів було не так багато, на жаль. Щиро вдячні Міжнародному фонду «Відродження», за сприяння якого ми отримали і розподілили по лікувальним закладам гуманітарну допомогу більш ніж на 100 тисяч євро. Фахівці фонду знайшли колег у Німеччині, які зробили дві великі поставки допомоги – цілі фури. Перша – різноманітні ліки, які ми розподілили на 6 медичних закладів у Черкаській області: онкодиспансер, друга, перша міська лікарня, госпіталь інвалідів війни, обласна лікарня, де лікувались поранені, центральна районна лікарня. Другий вантаж містив розхідні лікарські матеріали, хірургічне обладнання, інструментарій – його ми теж розподілили на ці 6 закладів. Було дуже приємно, що нам довірили цей вантаж. Нині ми в очікуванні третього. Реалізували також два проекти, які направлені на гуманітарну допомогу таким цільовим аудиторіям, як важкохворі люди, онкохворі, ті, хто потребує паліативної допомоги. Серед цих пацієнтів як черкащани, так і люди, які приїхали з інших областей, а також жителі Салтівки, про яких я вже згадувала. Для них ми закуповували, розподіляли, роздавали, пересилали продукти харчування та засоби гігієни. Починаючи з літа, таку допомогу від нас отримали близько 500 людей. Ми приділили велику увагу, щоб вміст наборів був якісним і щиро раділи відгукам, коли люди казали, що завдяки цим наборам вони почуваються людьми. Адже ми старались усе зробити не для звіту, а для того, щоб люди відчували турботу. Також цього року ми змогли втілити одну з мрій – створення зимового саду в центрі паліативної допомоги, ініціатором створення якого ми свого часу були. Ми від заснування підтримуємо дружні стосунки з цим центром, навчаємо медичний персонал. Але разом із завідувачем закладу мріяли про простір, в якому пацієнти могли просто відпочивати. Комусь може здаватися, що це – не найнеобхідніше, але це дуже специфічний заклад, в якому створити такий простір без перебільшень важливо. Тому ми започаткували його завдяки фонду «Відродження»: відремонтували одну з необладнаних палат площею близько 50 квадратних метрів, зробили на замовлення меблі – кухонний острівець, зону відпочинку, книжкову шафу – дуже «теплий» простір. Це точно проєкт, яким я пишаюсь. Уже цього року влаштовуємо там новорічне свято з шампанським, мандаринами… Паліативний центр – це таке місце, де дуже багато болю і смутку. І має бути і куточок, в якому люди могли б поспілкуватися, послухати музику, погортати книжку. Ми його ще не до кінця наповнили, там мало рослин, як для зимового саду. Але воно вже затишне.
– Що було найважчим цього року?
– Насамперед, сприймати жахливі новини. А ще – відчуття, що я роблю зовсім мало, яке постійно переслідує. Рояться думки, що я не збираю мільйони, як Притула, не купую супутники… Хоча з іншого боку, днями я готувала презентацію нашої організації для подальшої співпраці з іншим фондом. І люди, які її переглядали, сказали: «Ого, яка у вас бурхлива діяльність!». Але завжди здається, що я можу зробити більше. Хоча, можливо, ця думка переслідує зараз багатьох українців. У такі моменти згадую історії, які спонукають не опускати руки. Як-от історія 19-річної дівчини з орфанним захворюванням. Такий діагноз у неї – єдиної у всій Черкаській області. Лікування коштами місцевого бюджету передбачено тільки для дітей. І коли їй виповнилося 19 років, вона раптом дізналася, що тепер має лікуватися власним коштом. Два необхідних флакони ліків коштували 50 тисяч гривень, а в дівчини сім’я складається з бабусі-пенсіонерки і мами – касирки супермаркету, тобто швидко знайти такі гроші на ліки, без яких дівчина просто помре, – вони не могли. Звісно, ми підключились, щоб вона отримала необхідну терапію – і вона її отримала. Ми безкінечно шукаємо гуманітарну допомогу, бо в нас великий запит на її отримання. Однак навіть те, що ми отримуємо безоплатно, треба якось транспортувати до Черкас. І спочатку ми робили це за мої кошти, потім за кошти друзів, потім – за кошти мого сина, потім з’явились люди, які допомагають нам. Тобто якщо хочеш допомогти – якимось неймовірним чином з’являються можливості для цього: я не знаю, як це працює, але працює. А трапляються і просто неймовірні історії. Коли ми готували велику відправку допомоги у Харківську область, незнайомі нам люди попросили передати адресну посилку одній жінці похилого віку. Звісно, ми передали. Однак вантаж був великий, адресатів багато – і цивільних, і військових, які стояли на позиціях під Харковом. Щось пішло не так, переплуталося, і та бабуся свою адресну посилку не отримала. Яким же було здивування, коли через кілька днів ту посилку приніс бабусі особисто один із військових, якому випадково та посилка дісталася! Він не пошкодував часу, аби її передати особисто в руки!
– Яким би був 2022 рік для фонду, якби не війна?
– Продовжили б видавати книги про троля Семена для психологічної підтримки дітей, змушених багато часу проводити в лікарнях. Продовжили б серію тихих концертів для пацієнтів онкодиспансеру. Ми хотіли їх влаштовувати, але більшість артистів або пішли воювати в лавах ЗСУ, або проводили благодійні концерти зі збором коштів для ЗСУ, тому виступи для онкохворих були трохи не на часі. Але один концерт таки був. І це дуже щемлива історія. Я познайомилась із вуличними рок-музикантами в центрі міста – гітарист і саксофоніст. І запропонувала їм зіграти в геріатричному пансіонаті. Але вони попросили про молодшу аудиторію, хоча самі ці рок-музиканти значно старшої вікової категорії. Ми довго готувалися до концерту. Адже виявилося, що один із музикантів – Олександр Геннадійович – і сам має важку стадію онкозахворювання. Гурт дуже радів, адже ми готували й афішу, й слухачів серед пацієнтів і відвідувачів онкодиспаснеру. Цей концерт приїхали знімати журналісти з телебачення, музиканти давали інтерв’ю, героїчно відіграли концерт і були абсолютно щасливими від цього. Як потім виявилося, це був останній концерт у житті Олександра Геннадійовича. Через півтора тижні його не стало. Це був страшний рік. Але є й теплі сторони. Це люди, з якими цей рік нас познайомив. Ці люди дають підстави бути гордими за нас усіх.
Спілкувалася Юлія Фомічова, ЧІА
Фото - з особистого архіву героїні пулікації
Матеріал створений за участі CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
реклама
