Вікторія із позивним «Руна» — командирка відділення зенітно-артилерійського взводу в 56-й окремій мотопіхотній бригаді, яка сьогодні обороняє Донецьку область.
Вікторія родом із Черкащини, нині їй 25, з яких сім років вона присвятила військовій справі. До лав ЗСУ «Руна» доєдналася ще у 19-річному віці, а вже через чотири роки вона зустрічала повномасштабне вторгнення.
Зараз військова — головний сержант і командирка відділення зенітно-артилерійського взводу, яка пройшла пекельні бої в найгарячіших точках Донеччини, де й нині боронить країну та криє артилерією російських загарбників.
Вікторія з позивним «Руна» — командирка відділення зенітно-артилерійського взводу у 56-й окремій мотопіхотній бригаді/ Колаж "Вчасно"
«Бути військовою вирішила в старших класах, ще як навчалась у школі. Тоді на предметі „Захист Вітчизни“ я вперше відчула, що таке зброя, вперше вистрілила та проходила смуги перешкод на рівні з хлопцями. Саме після цього зрозуміла, що хочу себе спробувати у військовій справі», — розповідає журналістам «Вчасно» Вікторія.
Закінчивши школу, дівчина не пішла одразу до військкомату, а ще рік навчалася на флориста-декоратора вітрин. Після цього 19-річна Вікторія відправилася до армії.
«Я хотіла піти ще раніше, однак мені було лише сімнадцять, мене б не взяли, — каже Вікторія. — На той час моєму рішенню ніхто не заперечував з близьких. Я навчалася 10 років в інтернаті, близькості з рідними не було».
У 19 років в ТЦК Вікторію теж не хотіли приймати. Їй казали, що це не жіноча справа. Однак дали направлення на тривале проходження комісії з надією, що дівчина передумає і не повернеться. Та у неї все вийшло, й перший контракт вона підписала одразу на три роки.
«У військкоматі скептично відреагували. Коли я тільки прийшла, вони посміялися — мовляв, нащо воно тобі, ти така маленька, вийди заміж, вари борщі, сиди вдома. Армія — це ж рабство, ніякої волі, а це страшно. Тим паче, що я пішла служити у 2018 році, ситуація на фронті тоді була спокійніша, але все одно йшла війна, — каже Вікторія. — З мене тоді посміялися, дали документи й думали, що я не повернуся, не пройду цю комісію, пройде час, і я сама вирішу, що мені це не потрібно. Але через місяць я прийшла, зробила все, що потрібно, і вони такі: „Ти повернулася? Ти все-таки реально підеш?“. Я сказала, що так, і мене направили в навчальний центр „Десна“, де я місяць проходила курс молодого бійця, і місяць уже фаху».
Перший фах у Вікторії був — стрілець-зенітник ПЗРК «Ігла-1». Саме на цю посаду «Руна» прийшла до батальйону, де вже мала безпосередньо проходити службу. Через рік перейшла у зенітно-артилерійський взвод і опанувала зенітну установку ЗУ-23−2 та обіймала посаду навідника.
«Ми відчували, що щось назріває, але до останнього не вірили що це буде»
Повномасштабне вторгнення у 2022 році Вікторія із побратимами зустріла на черговій ротації у Водяному та Пісках, що на Донеччині.
«Ми відчували, що щось назріває, але до останнього не вірили, що буде все насправді. Однак вже тоді відчувалась ця напруга, — пригадує Вікторія. — Напередодні, 16 лютого, нас всіх повернули з відпусток, я мала повернутися 20-го. Однак 24-го ми вже були на чергуванні на позиції. В той день ворог не пішов одразу по нашому напрямку, хоча ми очікували».
За словами Вікторії пекельні бої на напрямку, де була вона, розпочалися у березні-квітні.
«До цього ми лише чули, як гримів фронт навкруги. Розуміли, що почалася війна. У нас не було ще тоді Старлінків, Мавіків, не було контролю фронту, як зараз», — додає військова.
Найзапекліші бої, які довелося пережити військовій — точилися у населеному пункті Піски, а потім у Первомайському.
«Ми понад рік були на цьому напрямку та тримали оборону. Саме там я й отримала свій перший бойовий досвід і контузії, — каже „Руна“. — Найважчим було вперше втрачати побратимів, поранені та загиблі були кожного дня, і спочатку це було дуже важко усвідомлювати, що тих, кого ти так добре знав, з ким служив пліч-о-пліч, сьогодні не стало. До цього потрібно було звикати кожного дня. Найгірше те, що навіть не було часу кожного оплакати, за кожним потужити. Ворог вперто йшов вперед, який теж зазнавав втрат, як і ми».
«Хлопці з повагою ставляться до того, що ними керує жінка»
В умовах повномасштабного вторгнення й бойових дій, з якими зіткнулася Вікторія, вона неодноразово проявляла свої лідерські якості. Саме тоді її поставили командиром відділення зенітного артилерійського взводу та присвоїли звання молодшого сержанта.
«Далі була ротація на Гуляйполе, також бойові виїзди, і я завжди була з хлопцями, керуючи екіпажем. Саме на Гуляйполі мені дали чергове військове звання — сержант, і я далі була командиром екіпажу ЗУ-23−2, — розповідає Вікторія. — Потім ротація на Бахмутський напрямок, де спочатку ми також працювали на ЗУ-23−2. Згодом нам дали гармату С-60, командиром якої зараз також є я. На цій гарматі ми вже працюємо понад рік на цьому ж напрямку. На цей час виконуємо завдання в місті Часів Яр. Хлопці з повагою ставляться до того, що ними керує жінка, вони у всьому мене підтримують, я завжди враховую їхню думку. Для мене важливо в першу чергу — це злагодженість екіпажу. Хлопці знають добре мене й мій характер, довіряють».
Нині в обов’язки Вікторії входить підбирання вогневих позицій, знання шляхів відходу, керування процесом під час ведення вогню та чітке надання команд по роботі.
«Необхідно вчасно зреагувати, якщо починається ворожий обстріл у відповідь, то швидко і більш-менш безпечно покинути вогневу позицію й бажано без втрат особового складу», — додає Вікторія.
Військова каже, що найбільша радість для неї у бойових, коли побратими з піхоти кажуть, що робота Вікторії їх врятувала.
«На Пісках, наприклад, був такий день, коли були наступи на нашу піхоту просто один за одним, чотири штурми, і я своєю ЗУ-23−2 просто відсікала їх. Нам комбат каже: „Давайте ще туди, давайте ще“. Ми виїжджали разів сім, вже по-темному я наводилася і ми тоді класно відпрацювали, — згадує дівчина. — Також добре було, коли ми могли читати перехвати ворога, що в них трьохсоті та двохсоті від ЗУшки, коли я підпалювала хати, в яких вони жили. Думала раніше, що ЗУ — це не так ефективно, а от зараз зрозуміла, що якщо правильно на ній працювати, вибирати для себе позицію вигідну, то це дуже ефективна зброя».
«Війна навчає цінувати кожен прожитий момент»
Нині у темпі кровопролитної війни Вікторія живе понад два роки, з початку вторгнення. Вона зізнається, що за цей період дуже змінює її та побратимів.
«Тут ми стаємо менш емоційними, жорсткішими, залишаємо своє здоров’я та всі сили. Але єдине, що війна навчає хорошого — цінувати кожен прожитий момент, бо сьогодні чи завтра тебе може не стати. Також вчить цінувати дрібниці, тут на війні знаходимо й справжню дружбу, ми як сім'я, — каже Вікторія. — За всі сім років я жодного разу ще не пошкодувала, що обрала бути військовою. Це справа мого життя, тут я як риба у воді, як у своїй тарілці. І якби можна було повернути час назад і щось змінити — я б нічого не міняла, а прожила б це все ще раз і ще раз».
Вікторія додає, що після закінчення війни вона й надалі прагне бути військовою.
«Коли війна закінчиться для мене добре і я залишусь з руками й ногами, то обов’язково продовжу це. Якщо щось не складеться, то в цивільному житті ще реалізувала б себе як фітнес-тренерка, інструкторка тренажерної зали, бо завжди любила спорт. Але так далеко я не думаю, тут би пережити сьогодні й дожити до завтра — єдине, про що думає кожен військовий перебуваючи на лінії фронту».
реклама
