180 років тому, у грудні виникло Кирило-Мефодіївське Братство (товариство). У цьому дописі розповідаємо про діячів Братства – уродженців Черкаського краю.
«Згуртувалися довкола великого задуму - «видвинути рідну мову і націю з духовного занепаду»
Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке виникло у грудні 1845 року, 180 років тому. «Молоді патріоти згуртувалися довкола великого задуму - «видвинути рідну мову і націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної», - згадував Пантелеймон Куліш про цю українську таємну політичну організацію, яка діяла у Києві протягом грудня 1845 – березня 1847 рр.
У квітні 1846 р. до братства вступив Тарас Шевченко.
Головне завдання братства полягало у знищенні російського царизму, в побудові майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення цілого ряду реформ, зокрема, створенні демократичної спілки слов'янських народів на принципах рівності і суверенності на чолі з Україною; скасуванні кріпосного права та станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. «Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи втілення їх у життя– від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш)–до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Учасники братства вели активну громадсько-політичну діяльність: розповсюджували програмні документи, прокламації («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Т. Шевченка; займалися науковою роботою, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ. У березні 1847 року діяльність братства була викрита, а його члени заарештовані. Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати», - говориться на офіційному сайті УІНП.
Серед діячів Товариства - українські митці і інтелектуали, життя яких пов’язане із Черкащиною. Це Олександр Навротський і Олександр Тулуб, які народилися у Золотоніському повіті.
«Через упертість у зізнанні» – в’язниця і заслання»
Олександр Навроцький народився 9 серпня 1823 року у селі Антипівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Початкову освіту здобував у Золотоніському повітовому училищі. Згодом опанував знання в Полтавській класичній гімназії і Київському університеті.
Під впливом двоюрідного брата Миколи Гулака вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. Твори Шевченка переписувала і розповсюджувала значна частина братчиків, серед них і Олександр Навроцький, який «майже напам’ять знав твори Шевченка». Розгром товариства не минув і Навроцького. Його російські жандарми заарештували неподаілк Золотоноші. На допитах тримався мужньо. Не визнав себе винним і не обмовив жодним словом соратників. Вирок був коротким: «через упертість у зізнанні» – в’язниця і заслання».
Відбув 6-місячне ув’язнення у В’ятці, потім-заслання в Єлабузі. Ці поневіряння підірвали здоров’я, захворів на сухоти. Завдяки клопотанням княжни В. Рєпніної, О. Капніста та матері Олександра політзасланця перевели під нагляд поліції до Курська.
Згодом опинився у Дагестані у м. Темір-Хан-Шуре (нині Буйнакськ). Певний час жив у Єревані, дослужився до рангу статського радника. Земне життя скінчилося на 70-му році в м. Темір-Хан-Шуре 22 жовтня 1892 року.
У друкованому вигляді побачила світ лиш дещиця з чималої спадщини поета. Зокрема, вірші друкувалися в часописах «Основа» (1861 р., № 6, 8), «Киевская страна» (1889 р., № 19, 1902 р., № 10, 13), «Зоря» (1882 р., № 19), вони також цитуються в праці М. Петрова «Нариси з історії української літератури ХІХ ст.». Інші ж його поезії так і залишилися в рукописному варіанті. Вони зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. Лейтмотивом поетичної творчості стали теми національного відродження («До України», «Ой усюди, туга усюди»), віра в краще прийдешнє народу («Ні, не дарма в Україні», «Рідна мова»). У творчості зазнав великого впливу Шевченка. Це настільки позначилося на його творчій манері, що у своїй поезії не зміг вийти за межі Шевченкових мотивів і тем. На смерть Тараса Шевченка відгукнувся віршем «То не вітер стогне в полі»:
«То не вітер стогне в полі,
Не хвиля у морі:
То постигло Україну
Тяжке-важке горе.
Наше щастя, наша радість,
Наша кріпка сила,
Душа чиста, праведная,
Як свічка згоріла!»
Літай, орле, й з того світа,
Літай поміж нами;
І віщуй нам живе слово
Й мертвими устами…»
Був поліглотом, володів десятком мов, але найкраще знав англійську, німецьку, французьку та польську. Уродженця Черкащини вважають одним із найзначніших і найталановитіших українських перекладачів, фундатором вітчизняного перекладу. Уклав збірку народних пісень Кавказу й Дагестану у власних перекладах. Українською переклав «Псалтир», «Пісню пісень Соломона», «Іліаду» та «Одісею» Гомера, «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі, твори Оссіана, Шеллі, Байрона, Гюго, Беранже, Гете, Гейне, А. Міцкевича та ін. Іван Франко відзначав, що «з-поміж усіх перекладачів, які робили спробу перекладати Міцкевича українською мовою, пальма першості належить Навроцькому». Побачила світ лише невелика частина талановитих перекладів поета, вона оприлюднена в кількох числах часопису «Київська старовина» та праці М. Петрова. Більшість же перекладів залишилися лише в рукописних варіантах і відклалася, як і поезії, у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури.
«Щирий українець, який розумів силу української мови і етнографічного матеріалу»
Предками Олександра Даниловича Тулуба були вихідці з козацької старшини. Народився у Золотоноші. Закінчивши повітову школу, хлопець самотужки подався до Києва, випрохавши у свого батька 20 крб. Розшукав директора Першої київської гімназії Петрова, той влаштував Олександрові іспит і зарахував до гімназії. Закінчив він її 1843 року і вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Старанно навчався, його було залишено при університетській кафедрі для підготовки до професорського звання. Ще студентом повернув собі старе козацьке прізвище Тулуб замість Тулубов. До Кирило-Мефодіївського братства Олександр належав із 1846 року, коли навчався на третьому курсі університету. Письменниця Зінаїда Тулуб так писала про свого діда: «Навесні 1847 року вибухнула гроза. Костомаров, Гулак, Житецький, Шевченко, дідусь мій і багато інших були майже одночасно арештовані». Спиралася на доповідь про Кирило-Мефодіївське братство, зроблену 1927 року академіком Михайлом Грушевським в Українській академії наук. Матеріалом для цієї доповіді послужила справа Кирило-Мефодіївського братства, що збереглася в архіві Київського жандармського відділення.
У 1850-х рр. викладав словесність у Чернігівській гімназії та був редагував газету «Губернские ведомости». Олександр Кониський писав: «Тулуб– щирий українець, розумів вагу і силу етнографічного матеріалу, через що урядова газета «Губернские ведомости» під його редагуванням стала єдиним захистом українського слова і тут з'явилися зі своїми українськими творами чимало українських письменників – Л. Глібов, М. Вербицький, Шишацький- Ілліч, П. Охоцький-Огієвський та інші».
Наприкінці 1850-х рр. перебрався до Києва. Тут працював учителем Другої гімназії та Левашовського інституту. Одружився вдруге (перша дружина померла) з випускницею Інституту шляхетних дівчат – Марією Домбровською. Вона любила музику, літературу. Збиралися в них літературні вечірки, на яких бували відомі діячі Михайло Драгоманов і Павло Житецький.
Невдовзі перевівся на посаду інспектора Кам'янець-Подільської гімназії, де працював сім років. Там народився син Олександр. Тулуб увійшов в конфлікт з місцевим начальством, відтак мусив з родиною переїхати до Херсона.
Помер 17 жовтня 1872 (за іншими даними – 1875) року. Похований у Херсоні. Епітафія на його надгробку: «Якщо всі чисті душею були б як він, розцвів би Божий світ».
Упорядкував Олег Пустовгар, співробітник Другого міжрегіонального територіального відділу Управління забезпечення
реалізації політики національної пам’яті в регіонах та підвідомчих
установ Українського інституту національної пам’яті
(за матеріалами інтернет-видань та офіційного сайту УІНП)
реклама
