«Примiщення виглядало не дуже вибагливо. Стiни давно не бiленi, пооблущуванi. З меблiв було тiльки вiйськове, а може чернече лiжко, стiлець i стiл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичнi пiстолi, малий нiмецький штуцер та двi ручнi гранати Мiльса», - так описував чернечу келію, переобладнану на житло для військового, холодноярський старшина й письменник Юрій Горліс-Горський.
Вочевидь, у котрійсь зі схожих келій Мотриного монастиря у червні 1919 року писався проєкт Конституції для всієї вільної України. Під чорним прапором з тризубом і монастирськими хрестами - у келії, де витончений запах ладану переплівся з жорстким димом тютюну-самосаду, - на столі, звідки зброю прибрали під написання тексту для часу, коли зброя затихне і мир повернеться в оселі вільних українців, пише "Козацький край".
«Начерк законоладу» для України писав у Холодному Яру доктор права з Галичини
Багато років історики намагались з’ясувати – хто був автором проєкту документу УНР, який називався «Начерк проєкту державного законоладу для Української Трудової Республіки». Рівно 30 років тому, 1996 року історик та політолог Василь Яблонський вперше опублікував текст цього проєкту Конституції України, зазначивши, що автором був «Остап Галичанський». Лише згодом стало відомо, що за цим псевдонімом криється доктор права Остап Копцюх.
Доля автора холодноярського проєкту Конституції УНР доволі довго вважалась невідомою. Деталі з’ясував історик Юрій Юзич, за підтримки і консультацій друзів-істориків Володимира Мороза й Тараса Піняжка, у рамках спецпроєкту «Історичної правди» Вахтанга Кіпіані.
Вдалося встановити особи двох Копцюхів з Галичини – Остапа й Осипа, які належали до Визвольного руху і чиї імена були пов’язані з Черкащиною. Обидва в часі Першої світової війни були офіцерами Легіону Січових Стрільців. Це дещо ускладнювало остаточне визначення, хто саме з них був автором проєкту Холодноярської Конституції України. Встановити достеменно вдалося лише після ретельного дослідження біографій за архівними документами.
Вияснилося, що молодший з Копцюхів, Осип, пішов добровольцем в УСС з 5 класу гімназії, у 16-річному віці, тож на час підписання проєкту Конституції фізично не міг встигнути здобути середню й вищу освіти та ще й стати доктором права. До речі, воював у складі сотні Івана Чмоли, легендарного діяча українського «Пласту», який стояв біля його витоків. У 1920-х, після поразки Визвольного руху, ще трохи жив на Черкащині, потім перебрався до Харкова, великого міста, де, здавалося, буде легше приховати біографію… Арештований чекістами і розстріляний у Харкові восени 1937 року, за звинуваченням у приналежності до української націоналістичної організації.
Автором проєкту Конституції був таки "Копцюх-старший, Євстахій (Остап) – вочевидь, рідний дядько Осипа. Після завершення гімназії він став студентом правничого факультету Львівського університету, потім пройшов однорічний офіцерський вишкіл в австро-угорській армії. Під час Першої світової війни воював на італійському фронті офіцером 26-го полку ландсверу (тероборони).
Навесні 1918 року Євстахій Копцюх здобув докторат права у Львові, був також членом редакції "незалежного органу громадського життя" – львівського тижневика "Будучина". Друкувався там під псевдонімом Осип Галичанський. Саме цим своїм літературним псевдонімом через рік підпише проєкт Конституції, укладений у Холодному Яру.
Під час перебування австрійських військ в Єлисаветграді (тепер – Кропивницький) Остап, як поручник австро-угорської армії, служив у місцевій військовій адміністрації по лінії роботи з місцевим населенням. Популяризував Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга) серед наддніпрянців, постійно з ним співпрацював. З повстанням Директорії в листопаді 1918 року зайнявся організацією місцевої української влади, а також створення полку імені Івана Богуна.
У січні 1919 року єлисаветградська газета "Друг народа" опублікувала звернення, яке підписав "Командир полку Д-р Копцюх": "З дозволу, наданого мені Директорією УНР, і з наказу Головнокомандуючого військами Херсонщини і Таврії приступив я до формування в м. Єлисаветграді Галицько-Українського полку імені Богуна і закликаю всіх охочих та здатних до військової служби поступати в полк". За твердженням повстанця Фотія Мелешка, в січні 1919 року до "2-го січового (Галицько-Українського полку імені Богуна)" приєднався курінь гайдамаків Холодного Яру. О. Копцюх, напевне, воював пліч-о-пліч з холодноярцями і разом з ними повернувся до Холодного Яру".
У «редколегії» проєкту Конституції – старшина січових стрільців, холодноярські отамани і очільник військової розвідки УНР
Після захоплення московськими окупантами центральної частини України навесні 1919 року Остап Копцюх розвивав місцевий рух опору на окупованих територіях, тепер вже з полком гайдамаків Холодного Яру. У червні 1919-го на Чигиринщині, в таборі холодноярців, як досвідчений доктор права готує проєкт Конституції УНР. Виходячи із назви та змісту документу, пропонувалося назву держави замінити на "Українська Трудова Республіка"…
Підписи під проєктом Холодноярської Конституції тоді поставили лідери холодноярців: "за Раду Старшин - Гнат Зінкевич, отаман, Олекса Кваша, осавул, Кирило Апилат, значковий; за Раду Козаків-гайдамаків - Амвроз Роздобутько, Мойсей Апилат, Василь Засядько, Ілько Донець, Юхим Засядько, Яків Мандюк, Микола Шинкаренко, Іван Мовчан, Іван Крамар, Олекса Строчецький". Документ підписав також начальник розвідки Генштабу Армії УНР полковник Володимир Колосовський, замаскований як "обозний лікар", а ще – дві загадкові жінки, Олеся Заболоцька і Марта Борецька, підписані як «сестри-жалібниці». Враховуючи «доречність» включення медиків у підписанти надзвичайно відповідального юридичного документу - вони, вочевидь, були такими ж «медсестрами», як і начрозвідки Колосовський – «лікарем»…
Україну хотіли бачити ТРУДОВОЮ Республікою, а кожного трудівника – творчою особистістю
Проєкт Конституції, написаний у Мотриному монастирі на Холодноярщині (до речі, в брошурі він названий таки «Мотронинським») у червні 1919 року було опубліковано в Кам’янці-Подільському. Будівля друкарні (ХVIII ст.) на площі Польський ринок, попри дві світові війни, вціліла до нашого часу. Невідомо, яким накладом було віддруковано брошуру, але на сьогодні відомий один-єдиний примірник, який чудом зберігся у Галузевому державному архіві СБУ в Києві.
У тексті, написаному більше століття тому, багато що перегукується з реаліями сьогодення, хоча Україну й названо у ньому «Трудовою Республікою» - а цієї назви офіційно вона зрештою не мала жодного дня… Хоча холодноярці мали власний чорний прапор з білим тризубом і знаменитими грізними написами на полотнищі – та державним у своєму «проєкті законоладу» чітко прописували прапор зі «своїми історичними барвами блакитно-золотими, на знак бажання, щоб над українськими землями всміхалося вічно погідне блакитне небо народнього щастя і миру, а під цим небом – щоб як сонце, сяяли золоті степи, вкриті буйними ланами пшениці…»
Холодноярці чітко вказують мету державотворення: «Обстоюючи своє незаперечне право на самостійність, суверенність і рівноправність, Український Нарід бажає виключно і одиноко забезпечити себе НА ВІКИ від дотеперішнього гніту, а свої землі – від дотеперішньої експлуатації зі сторони других народів».
Укладники документу бачили поділ державної влади на «репрезентаційну, законодавчу, виконавчу та судову», а робочий день 8-годинним – як і нині маємо. Разом з тим, невеликі відмінності з сучасністю у системі політичних виборів: зокрема, голосувати дозволялося громадянам України з 20 років, а не 18, як зараз, а очільника країни і її парламент пропонувалося обирати на 6 років. При цьому очільника держави називали не президентом, а «посадником», який на весь час «посадництва» - «з правами і обов’язками суверена держави», який «стоїть понад законами, його особа недоторканна». При цьому з посади раніше 6-річного терміну, на який обирався, він міг піти, лише якби пішов з цього світу взагалі або ж добровільно зрікся посту та отримав заміну внаслідок звернення до Українського Народу, ухваленого ¾ всіх голосів Української Республіканської Ради – прообразу сучасного парламенту. «Державна влада в Україні виконує тільки три функції: а) охорона української держави і громадян; б) ширення освіти серед українських громадян; в) надання допомоги українським громадянам».
До речі, деякі дослідники документу помилилися, заявивши, що холодноярці «першими назвали майбутній український парламент Верховною Радою». Насправді ж, Верховною Радою у Холодноярській Конституції було названо швидше прообраз сучасного Офісу Президента, бо вона, згідно проєкту, визначалася як «дорадчий орган для Посадника» і була зовсім невеликою кількісно, оскільки мала складатися з «народніх представників, вибераємих через загал виборців, по одному з кожного краю». Натомість, у ролі парламента мала виступати Українська Республіканська Рада з делегатами, обраними по одному від кожного виборчого округу з 400 тисячами населення. Обрані народом Посадник і Верховна Рада мали бути підзвітними перед так само обраною на 6 років Українською Республіканською Радою. Кожна колишня губернія в «Українській Трудовій Республіці» мала отримати статус як окремий край, причому у переліку нових самостійних країв, що не були губерніями, називаються Галичина, Буковина, Закарпатська Україна і… Кубанщина. Саме так – Кубанщина, а не Кубань, називають у документі цей край холодноярці, у рядах яких проти московських шовіністів воювали і кубанці. Кожен край мав отримати «Краєвого Довірника» (на кшталт сучасного голови ОДА) і «Краєву Народню Раду (сучасна обласна рада). Відповідно, мали бути і довірники та ради менших адмінодиниць – повітів, волостей та громад. Цікаво, що «столичний» статус отримував не лише Київ, як центр всієї держави – як «краєві столичні» визначалися міста від галицького Львова до кубанського Краснодара…
Оригінальним утворенням, яке нема з чим порівняти у наш час, мав стати «найвищий суспільно-економічний орган Української Трудової Республіки – Український Трудовий Конгрес», який планувалося формувати з «від поручників (представників -ред.) Українських Професійних Союзів в числі по три від поручники від одної Секції кожного Союзу». Цікаво також, що визначається поділ «Української Трудової Суспільності на три верстви: а) хліборобсько-творчу; б) промислово-творчу; в) державно-службову». Тобто, хлібороби і робітники визначалися апріорі як люди «творчої праці», а от державні службовці – як ті, що мають діяти суворо за шаблоном, визначеним державою.
За порушення Конституції визначалася найсуворіша кара як за найтяжчий злочин. Причому, незалежно від того, окремі особи, організації, партії чи самі державні чиновники скоїли б порушення Конституції – вони «ipso-facto (автоматично – ред.) поставили б себе вні закону».
Подальша доля авторів Конституції з Холодного Яру
Найменше інформації маємо про отамана Гната Зінкевича, який очолив Раду старшин Холодного Яру, що затвердила проєкт Конституції. Родом с місцевих, швидше за все – з Кам’янщини. Кадровий військовий УНР, а потім – холодноярський отаман, який починав з командування Грушківською сотнею на Кам’янщині, Зінкевич потрапив у полон в бою наступного року після вищеописаних подій. На допитах отаман тримався гідно, фальшивими «показами» навіть спробував заманити московитів у засідку побратимів-холодноярців. Кримінальна справа зберегла його фото, зроблене чекістами на допиті у червні 1920-го: високо піднята голова і погляд з іскринкою сміху. У липні його розстріляли…
У тому ж 1920 році Остап Копцюх, який написав проєкт Холодноярської Конституції, зумів повернутися до рідної Галичини, яка на той час була під владою Польщі. Відкрив свою адвокатську контору в місті Буськ на Львівщині, був членом виконавчого органу Союзу українських адвокатів, відповідав за будівництво вакаційної (відпочинкової) оселі українських правників у Ворохті. За першої "радянської" окупації заходу України працював учителем. Брав участь у проголошенні відновлення Української Держави, був організатором загону української самооборони в Косово на Івано-Франківщині. Скінчив земний шлях 1944 року на еміграції в австрійському Відні.
Так само у 1944 році і теж на еміграції, відійшов у засвіти киянин Володимир Колосовський – очільник розвідки Армії УНР, чий підпис «надав ваги державного рівня» проєкту Конституції, розробленому у повстанському Холодному яру. Він керував військовою розвідкою спочатку в часи Української Центральної Ради, потім – гетьманату Скоропадського і зрештою – петлюрівської Директорії. В історію становлення української військової розвідки увійшов як жорсткий конспіратор, за часів керівництва якого навіть самі розвідники не знали більшості імен своїх колег – їх не могли вирахувати найпотужніші спецслужби того часу – чекісти Росії і румунська «Сигуранца». Після залегендованого перебування у Мотриному монастирі під легендуванням «обозного лікаря», розвідник особисто встиг побувати у якості «військового аташе» дипломатичних місій УНР у палацах і резиденціях урядів Франції, Бельгії, Іспанії та Португалії (з основним «місцем базування» в Парижі). Після поразки першого етапу Визвольної боротьби співпрацював з військовою референтурою Проводу ОУН Андрія Мельника, жив у Німеччині та в Нідерландах, був редактором журналу «Війна і мир» - вісника новинок військової науки й техніки. Завжди був на крок попереду в усьому, що стосувалося сфери війська й розвідки, і вважався в цій справі одним з найкращих експертів.
реклама
