20-річний уманчанин Тарас Юрченко, якому упродовж 45 днів у зоні АТО вдалося 8 разів врятуватися від смерті, в інтерв’ю «Вечірній Умані» розповів, як йому вдалося живим повернутися додому.
Тарас, який був наймолодшим у своєму взводі, каже, що якби не допомога уманчан, то їхній загін просто загинув…
– Чому ти вирішив піти добровольцем до Національної гвардії?
– Я хотів піти служити в армію ще як тільки розпочалися перші заворушення в Криму. Пішов у військкомат, проходив медкомісії. Але в один момент мені натякнули, що якщо я хочу служити, то мені потрібно дати «на лапу» одному із «дядіньків». На цьому все й закінчилося. Я не збирався нікому нічого платити.
Єдина надія в мене залишилася на загін Національної гвардії. На той час перший батальйон був уже сформований. До його складу ввійшла самооборона Майдану. Тому я потрапив до другого батальйону. Пройшов півтора місяці навчання в селі Нові Петрівці. Там я отримав військову професію оператора наводчика автоматичного станкового гранатомету АГС17 «Пламя». Відразу після навчання нас відправили до штабу АТО в Ізюм. Там уже нас розподілили по блок-постах. Ми потрапили на 6-й блок-пост, який був на горі Карачун.
– Чи забезпечувала вас держава всіх необхідним?
– Нам держава нічого не дала, крім старої списаної зброї. Мені двічі видавали два неробочих гранатомети. Тому вирішили відремонтувати один із них. Так я і воював. Ми можемо подякувати лише нашим спонсорам із Уманщини, які нас екіпірували. Коли ми їхали в штаб АТО, то в половини із нас уже були бронежилети та непогані каски. А вже в штабі нас доукомплектовували волонтери. Дякуємо уманчанам, які підтримали нас та допомогли. Без них ми просто не вижили б.
– Як проходили ваші військові будні?
– Нас жорстоко обстрілювали із мінометів, танків, зенітних установок. Ми оборонялися, як могли. Викопали собі глибокі окопи, виставили «оборону». Спочатку з нами стояла 95 бригада. Було 3-4 БТРи, артилерія. Але потім вся бригада виїхала на виїзд. І ми на горі залишилися самі: 40 нацгвардійців та 40 десантників, 20 з яких – обслуговуючий персонал – лікарі, повари. Ми знаходилися в повному оточенні. Нам не було куди відступати, та ми й не збиралися. У кожного з нас була при собі граната на той випадок, коли б потрапили в полон. Тоді б ми просто себе підірвали б і забрали з собою життя сепаратистів. Для мене було краще померти, ніж потрапити в полон. А взагалі нацгвардійців у полон не беруть. У полон беруть лише строкових службовців. А добровольців там просто добивають. Нацгвардійців вважають фашистами, вбивцями, головорізами. Тому нас ніхто не залишає в живих.
– Як ти гадаєш, що потрібно зробити для того, щоб «вигнати» сепаратистів із території України?
– Перш за все, потрібно допустити на війну професійних військових, які уже мають досвід проведення бойових дій. У нас в Україні вистачає професіоналів, але їх чомусь не допускають на війну. В мене є знайомі танкісти, снайпери, які вже проходили війну в миротворчих місіях і які хочуть йти захищати Батьківщину. Але їх ніхто не хоче відпускати на фронт. У військкоматі їм говорять, що вони на війні не потрібні. А натомість надсилають повістки 18-річним хлопцям, які навіть зброї в руках тримати не вміють. Їх відправляють на військову підготовку, яка тримає два тижні, а потім відправляють на війну, як гарматне м’ясо. У нас, наприклад, було повністю відсутнє командування. Наш командир виявився повністю недієздатним. І якби у нашому батальйоні не було людей, в яких уже є великий військовий досвід за плечима, то нас просто розбомбили б. Вони брали командування в свої руки, і в нас не було паніки. Ми просто відбивалися. Зараз повинні воювати професіонали, і неважливо, скільки їм років. Нашому старшині було 55 років. Кращого снайпера, ніж він, годі було шукати.
– Що тобі найбільше запам’яталося?
– Був випадок, коли до нас приїздили спонсори з Умані. Вони потрапили на пропускний пункт. Але не знали, чи це наш блок-пост, чи сепаратистів. Проте, коли побачили десантника в шортах, шльопанцях, з голим торсом та гранатометом на плечі, то зрозуміли, що потрапили до своїх. Бо тільки українські військові можуть стояти голі, босі та захищати свою країну.
– Чи поїдеш ти знову на війну? Чим плануєш далі займатися?
– Чи поїду знову в зону АТО, ще не знаю. Зараз я хочу завести сім’ю та знайти гарну роботу. В мене дуже змінилися життєві цінності після того, як я 8 разів був за крок до смерті. Я почав цінувати життя…
реклама
Коментарі
Це підкупає що хтось почав розуміти що створило беззаконня майдану. Коментувати нічого. хлопець який пройшов гирло війни все неподобство продажність та нікчемність сігоднішніх керувальників висвітлив. Якщо ці зрадники так піклуються про свою армію, обдираючи народ та не даючи нічого нашим захисникам, негнушаючись жертвувати тисячами воінів та мирних громадян, то про які европейські цінності йде мовп з іх брехливих вуст.
Стрічка RSS коментарів цього запису