Вісімнадцять років отець Віталій із села Драбівці Золотоніського району проповідує Боже слово. А нещодавно чоловік влаштувався на роботу помічником оператора на автозаправній станції поблизу села Нова Дмитрівка, де працює вже майже два місяці. Проїжджаючи мимо, люди впізнають священника і просять благословення на дорогу. А ті, хто його не знають, дивуються його майже двометровому зросту і не ймуть віри, що цей чоловік – священнослужитель.
Про це пише «Золотоноша City».
Отець Віталій родом з Одеської області. Колись працював газозварником. Каже, на все воля Божа. Коли Господь призиває людину, то від цього неможливо відмовитися. Спочатку чоловік пішов у монастир, а після благословення духовного наставника став священником. Після освячення його направили на службу до Корсунь-Шевченківського району. Батюшка прослужив там п’ять років, а потім його перевели ближче до Красногірського монастиря. Цьогоріч виповнюється 14 років, як він проповідує у Драбівцях.
– У кожного є своя місія: хтось пече хліб, інший працює зварювальником, а хтось має людські душі вести до спасіння, - з притаманним священнику спокоєм пояснює чоловік.
Дерев’яна Свято-Троїцька церква у Драбівцях – пам'ятка національного значення, побудована у XVIII столітті. Це – єдиний храм для жителів трьох прилеглих сіл: Драбівець, Маркизівки та Сеньківців.
На жаль, з плином часу святиня почала руйнуватися. Незважаючи на проблеми, служба традиційно проходить у суботу, неділю та святкові дні. Свого часу приход у Драбівцях налічував багато селян, нині – їх усього 12, враховуючи людей з інших двох сіл. За словами священника, молодь зараз старається виїхати з села: хто на заробітки, хто - в місто. Прихожан не додається. Багато бабусь, які складали левову частку пастви, нині вже покійні.
Що ж спонукало отця Віталія зайнятися мирськими справами? За його словами, священнослужителі не мають заробітних плат, а живуть за рахунок пожертвувань мирян. Каже, що на життя йому вистачає, однак має допомагати ще й своїй мамі. Вона – інвалід, проживає в Одеській області. Тому вирішив шукати роботу. Це виявилося нелегко. Та якось у розмові з керівником заправки В’ячеславом Кравченком розповів про свої невдалі пошуки. Недовго думаючи, підприємець запропонував батюшці вакансію.
– Автозаправка – це своєрідний приход, – усміхається священослужитель. – Проїжджаючи повз, люди впізнають мене і просять благословення на дорогу. Або ж кажуть: помоліться за мене, я їду на операцію. Подорожні можуть у будь-який момент звернутися до мене, я завжди вислухаю, підтримаю і помолюся... У нас дружний колектив. Мене всі нормально сприймають, звертаються по пораду. Звісно, спочатку, дізнавшись, що я священник, соромилися, не знали, що сказати при зустрічі, підбирали слова. Але ж я пояснив, що такий, як усі, тому не варто ставитися якось запопадливо чи продумувати свої кроки, – згадує перші дні роботи отець Віталій. – Як би там не було, але на першому місці для мене служба. Це – стан моєї душі. Якщо я залишу богослужіння і піду працювати – ніколи не врятую свою душу. А завдяки тому, що мій духовний наставник дозволяє мені служити і працювати, я можу суміщати приємне з корисним.
Спостерігаючи за водіями, батюшка зробив висновок, що зараз багато озлоблених людей:
– Життя нині тяжке. Війна на сході країни, невеликі доходи, люди не знають, що робити. Тому я, як бампер, намагаюся приймати удар на себе і коректно все згладити: якщо є якийсь негатив – добрим словом заспокоюю людей.
Зазвичай, люди йдуть в церкву, коли трапляються якісь негаразди. У нашій ситуації сталося навпаки: батюшка пішов у народ і паралельно з роботою наставляє, радить та благословляє, розширюючи таким чином своєрідну паству. Наприкінці бесіди отець Віталій побажав людям, щоб був мир у душі і в усій Україні.
Алевтина Данчишена
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису