Антонін Снігур народився у жовтні 1925 року на території сучасної Черкащини. У дитячі роки він пережив весь жах геноциду, втратив 3-річного братика та ледь не залишився без мами. До останніх днів він пам'ятав житній куліш, берестове листя та бруньки, які не дали померти в ті пекельні 1932 – 1933 роки.
Антонін Снігур у дитинстві / Фото з архіву Олександра Чепеля
Про це інформує 24 канал.
Життя Антоніна Снігура обірвалося у 2006 році. Однак чоловік встиг написати мемуари, в яких виклав свою історію. Про голод, через який йому довелося пройти, розповідаємо в межах проєкту "Голод і мор: пам'ять поколінь".
У свої 7 років Антонін Снігур мав би гратися з однолітками, сміятися, пізнавати світ та радіти життю. Все так би й було, якби не одне "але". Воно перевернуло життя мільйонів з ніг на голову, виснажувало тіло і спустошувало душу, воно шматок Хліба зробило священним. Те "але" звалося Голодомором, який став одним із найжорстокіших та найцинічніших злочинів комуністичного тоталітарного режиму.
Радощі дитинства
Антонін Степанович Снігур народився 8 жовтня 1925 року в селі Водяно Шполянського району Черкаської (колишньої Київської) області.
Батьки хлопчика – Степан та Ольга – важко та невтомно трудилися на своїй землі. Водночас насолоджувались життям та вірили, що з кожним роком все ставатиме щоразу краще.
Вони ростили сина Антоніна, приділяючи його вихованню свою увагу та час. У свої 3 – 6 років хлопчик був міцним і дуже повнощоким.
Коли біг чи везли мене на підводі, то в мене щоки аж тряслися, що впливало на мій зір і я, кліпаючи, втрачав стабільність зору, – пригадував пан Антонін.
Маленьким він разом з батьком на возі їздив у поле. А додому вертався на снопах – у такі моменти наче плив під хмарами. Хлопчик був допитливим, досліджував усе навколо та не втомлювався ставити запитання татові.
Пам'ять Антоніна зберегла яскраві миті дитинства. Часом у хаті проводили бали – тоді там збиралися до 30 гостей, які частувалися та співали. А ще хлопчику назавжди запам'яталися церковні обряди, богослужіння, голос дяка, спів церковних хористів і багато вірян.
У 1929 у сім'ю знову прийшла радість – народився ще один син, якого назвали Віталієм.
Наприкінці того року батько з курсів городників привіз Антоніну дитячу гармонію. "Такому подарунку я був дуже радий! А дідусь Степан Петрович подарував мені сопілку, які він виготовив сам", – розповів він. Відтоді у життя хлопця ввірвалася музика.
Сміла, Кавказ і повернення додому
А потім тата Антоніна виключили з курсів городників і він повернувся додому в колгосп. Однак ненадовго, після його приїзду в хату прийшов голова сільської ради й сказав: "Тікай, Степане, з села, бо тебе ще можуть і посадити в тюрму".
Чоловік послухав поради й поїхав. Він влаштувався під Смілою в підсобне господарство городником. У той час скрізь шукали "ворогів народу". Тому батько відвіз сім'ю назад у Водяно, а сам вирушив на північний Кавказ – у місто Грозний, там почав працювати городником у радгоспі. Згодом забрав туди дружину та дітей. Пані Ольга працювала дояркою, діти ходили у дитсадок.
Потім батько та Віталік захворіли на малярію. А в грудні 1932 року сім'я повернулася у Водяно, у рідну хату.
Ще по дорозі додому мама за 2 пуди кукурудзяного борошна віддала золоті сережки,
– ділився спогадами Антонін.
Вдома у погребі було трохи картоплі, яку заготовили для сім'ї брати й сестри пані Ольги, але хтось її вкрав, залишивши лише сліди на снігу. Через 2 тижні батько вирушив у дорогу – шукати роботу. "І залишилися ми майже без продуктів", – казав пан Антонін.
Тоді поїздки залізницею були небезпечні й важкі – масовий голод давав про себе знати. Люди шукали, де зупинитися та що поїсти, вокзали були переповнені.
Антонін Снігур разом з матір'ю пані Ольгою / Фото з архіву Олександра Чепеля
Роки перед голодом
Райські, як їх називав пан Антонін, роки НЕПу змінив період колективізації – переходу від особистого ведення господарства на власній землі до створення колективних господарств. Начебто добровільність колгоспів на практиці передбачала примус із використанням усіх можливих засобів впливу на людей.
Всю сім'ю дідуся Антоніна – пана Архипа – у 1931 році виселили за село в урочище Бабські токи. Там вони викопали й облаштували, як могли, землянку, в якій і жили. Згодом дідусь виїхав у Керч, а з ним і частина родини, інша переселилася в Малу Смілянку (під Смілою).
Голодомор страшніший від пекла
Хто не пережив голоду, той не зрозуміє такої, здавалося б, перебільшеної оцінки Голодомору в порівнянні з пеклом… Як на мене, таке порівняння ще й замале, воно не дає повної уяви про голод, про ті муки, про той стан людини, – писав у спогадах пан Антонін.
Голод виснажує організм, призводить до поступового відмирання всіх органів, а тоді й до смерті.
Після того, як батько сім'ї вирушив у дорогу шукати щастя, вдома посеред сніжної та морозної зими залишилися пані Ольга та її 3-річний і 7-річний сини.
Рідні в селі було багато, але кожен розраховував на свої можливості. Пан Антонін пригадував, що тоді для них навіть зіпсована квасоля смакувала: "Їстівними та смачними були для нас і бруньки з берестків, якими у нас була обсаджена дорога на город".
Одного дня малий Віталік так і не знайшовши вдома жодної їжі, сказав мамі: "Хочу буби! Мамо, дай буби! Мамо, дай буби!". Тоді жінка взяла його на руки, пригорнула до себе і всі гірко заплакали.
Пані Ольга ходила по родині, благаючи хоч про крихту хліба, більшість хоч щось та давала.
А потім голод почав робити свою справу – жінка стала опухати. Антонін, як він сам розповідав, "ходив по садку, чухрав з дерев бруньки та їв їх".
Садочок як шанс поїсти
У квітні 1933 року в селі відкрили колгоспні дитячі ясла. Пані Ольга поспішила записати туди дітей. Хлопцям вона розповідала, що їх там годуватимуть.
Слухаючи мамині розповіді, я те і робив, що раз за разом ковтав слинку і хотілось мені, щоб той завтрашній день прийшов до нас прямо сьогодні, прямо цієї ж хвилини, – писав у мемуарах пан Антонін.
У садку на сніданок дали їсти ріденького кулешику та по тоненькій скибочці хлібця. Для хлопців була справжня радість. Туди дітлахи ходили щодня.
Однак їхній матері ставало щоразу гірше – з опухлими ногами вона не мала сили, щоб вести дітей у садок. Це робила сусідка, якій жінка платила одягом.
Інколи група з 10 – 12 дітей ходила до хати, де випікали хліб для колгоспних потреб. Малеча ходила навколо будинку та нюхала "найсолодший, найприємніший свіжоспечений хліб".
Далі була весна 1933 року – пізня, затяжна й холодна. Їжею з ясел діти не насичувалися, тому Антонін перед тим, як йти в садок, наривав повні кишені берестового листя і по дорозі в ясла їв його. Тими листочками хлопчик ділився і з іншими дітьми зі садка.
Перша смерть від голоду в родині
Від голоду помер дядько Антоніна – Андрій. Перед цим до матері хлопчика прийшла знайома, яка розповіла, що біля Великої греблі лежить і помирає її брат.
Мама послала сина перевірити це, наголосивши, аби він остерігався людей, які ловлять та їдять хлопчиків. Дорогою Антонін побачив чоловіка й злякався, що це один із тих, про кого розповідала мама. Дядька хлопчик побачив, але не наважився до нього підійти.
Згодом не стало і баби Палажки.
Обірване життя 3-річного Віталіка
Був травень, на вулиці стало тепліше та світліше. Пані Ольга з дітьми всіма силами намагалася вижити. Хлопці й надалі ходили в садочок, однак Віталік почувався погано, був кволим і безсилим.
Його дитячий організм, дитячий шлунок, виснажений голодом ще раніше, до дитсадка, так і не зміцнів, – розповідав про брата Антонін.
Інколи хлопчик самотужки забирав брата з ясел, однак Віталіку вже було важко йти, він швидко втомлювався і часто зупинявся, аби відпочити.
Наприкінці травня чи на початку червня дітей виключили з ясел, пояснивши це тим, що "ніхто з їхньої сім’ї не ходить в колгосп на роботу".
Пройшовши того дня половину дороги додому, Віталій знесилився й ліг на землю. "Я намагався його підвести, прохав, тупцював біля нього, але це не допомагало", – пригадував Антонін.
Потім дві жінки допомогли віднести дитину додому. Знесилений Віталій всі останні дні свого життя лежав на печі. Від їжі відмовлявся, йому нічого не хотілося. А тоді однієї ночі хлопчика не стало – тіло похололо, голод переміг.
Вранці мама зняла мертвого сина з печі та, поклавши на лежанку, пішла з хати до двоюрідної сестри. Повернулися додому уже вдвох. Віталія роздягли й положили на столі. Мама сиділа на стільці й плакала.
На столі лежав скелетик, обтягнутий тоненькою шкірою. Кожна кісточка, суглобик, виділялися на його скелетику окремо, а там, де мав бути животик, була ямка, біля якої гостро випиналися реберця, які ніби ось-ось прорвуть тонесеньку шкіру, – писав Антонін.
Поховали хлопчика на подвір'ї, недалеко від криниці, під кущиком жасмину.
До кінця своїх днів життя пані Ольга ходила до Віталієвої могилки, впорядковувала її, садила і вирощувала на ній квіти. Завжди плакала й промовляла: "Мій любий синочку, моя дитинко! Не вберегла я тебе, не доглянула".
реклама
