Селище Шеніні, де знаходиться берберська фортеця, Татуїн, де велися зйомки кіносаги «Зоряні війни» та житла троглодитів, вириті просто в землі, – все це чи не найбільш популярні об’єкти туристичної інфраструктур Тунісу. Нам вдається відвідати всі ці локації, які вражають і зачаровують. Насправді, не лише Татуїн здається якимсь неземним явищем, а й Шенін і печери троглодитів, які зовсім не схожі на доісторичні печери в нашому розумінні, бо це фактично комфортні житла, а деякі навіть мають супутникові тарілки. Але про все по порядку.
Матма́та. Назва великого селища розміщена на пагорбі поряд. Саме в околицях Матмати є Шеніні і Татуїн
День третій.
Приймаючий готель – SunConnect Djerba Aqua Resort.
Готель SunConnect зустрічає нас досить гостинно. В цілому, як і попередні готелі. Тут також дах має традиційну форму купола, що нас вже не дивує. Для прекрасної половини нашої групи цей готель став зручним тому, що неподалік розташований шопінг-центр «Аziz». У кімнатах нас чекали гостинці від керівництва готелю – солодкі фініки та печиво. Загалом, фініки, як я вже писав, тут повсюди. І вони набагато смачніші за ті, що я куштував в Україні. Чому так, не розумію. Тунісці навіть можуть зробити комплімент красивій дівчині, назвавши її «дигля», тобто, фінік.
Я ж з цього готелю виніс урок і з вами ним поділюся. Коли лягаєте спати в готелі, то обов’язково висмикуйте шнур з дротового телефону, щоб серед ночі вам не подзвонив якийсь веселий сусід і не слухав з насолодою ваше сонне і сердите «Алло-алло!». Саме тут мене таким чином збудили, а дротовий телефон дзвонив, між іншим, досить потужно. Мертвого розбудив би...
Третій день перебування в Тунісі для мене особисто мало не найцікавіший. Хоча повірте, в інші дні ще буде що показати.
Древня берберська фортеця з її мешканцями.
Ми потрапляємо у Матма́ту або Метма́ту - велике селище у вілаєті (адміністративний поділ країни) Габес на півдні Тунісу. Через селище, хоча я б назвав його повноцінним містечком, і пролягає наш шлях до Шеніну, Татуїну тощо. До слова, містечко цікаве тим, що там можна купити туніські солодощі, які по калорійності і смаковим якостям схожі на «снікерс».
Крізь наїжачені антенами стільникового зв’язку гори ми в’їхали у Шеніні і я про це напишу українською. Так, схоже, тут було мало українців, бо про Шеніні я практично нічого не знайшов в інтернеті українською мовою. Чому я згадав за мову? Бо про мову, зокрема, говорив нам і гід Слім, розмежовуючи берберів і арабів. Не лише перед українцями постають мовні проблеми та питання самоідентичності.
– Ми, тунісці, насамперед бербери! Ми не араби! У нас є своя мова, алфавіт, культура, традиції, свій календар! У Шеніні почали будуватися житла ще у ХІІ столітті! Греки, припливши, назвали нас берберами, тобто варварами. Римляни називали нас афрами. Самі себе м називаємо «амазин тарних», тобто вільні люди! Ми не араби і ніколи ними не були! – заявляє патріотично гід Слім.
– Але у Вікіпедії я читав, що більшість тут арабів, – невпевнено зауважує один з журналістів.
– Бреше ваша Вікіпедія! Ми, тунісці, у більшості бербери! Арабів тут меншість! А ось і наш гід! – і Слім представляє нам свого колегу, жителя селища Шеніні, адже саме місцевий гід повинен проводити тут екскурсію, бо має на це більше прав, ніж наш Слім.
Шеніні вражає. Це схоже на п’ятиповерховий будинок, але вмонтований в гору. І в цьому поселенні досі живуть люди – близько 600 осіб. У селищі проведена вода, електрика (а відповідно і інтернет).
Житло тут не купиш, воно передається з покоління в покоління, від бербера до бербера. Ми зустрічаємо групу дітей, що повертаються зі школи, більшість шоколадного кольору, але є й білі, руді, з ластовинням на обличчі. Це теж бербери.
Звісно, верхні поверхи фортеці – це вже або руїни, або просто запечатані житла. І так з 5 по 3 поверх. А на першому та другому поверсі ще живуть люди і їх господарчі приміщення також використовуються, зокрема, як зерносховища.
Живуть вони і поряд уже в звичайних будинках. У міру того як небезпека від завойовників зменшувалася, жителі Шеніні будували житла все нижче і нижче. Так селище і опустилося до підніжжя гори. Тут є також мечеть.
– Ну гаразд, люди тут живуть з прадавніх часів, але за рахунок чого?! – дивувалися українці, дивлячись на цю бідну жовту землю і безкраю пустелю навколо.
Наш гід, бербер Слім терпляче пояснював:
– Жителі Шеніні займаються вирощуванням зернових, оливок, фініків. За декілька кілометрів звідси є оазис. І тут вирощують. Он з вершин гір і донизу зроблені рівчачки. Коли вода в дощ стікає, то з часом утворює внизу на рівнинній території придатний грунт (це як в українців міні-город - авт.). Там є пальма, яка захищає рослини від спеки і дає плоди, і там можна щось садити. Тут тримають верблюдів, овець, кіз. Пасовища знаходяться до 30 кілометрів від селища. Тут заробляють народними ремеслами: шиють речі з верблюжої шкіри, роблять вироби з глини, плетуть корзини… – розповідає Слім, дивуючи нас.
На фото подаю рівчак і туніський город. Це вам не чорнозем...
Заради справедливості, суворий клімат і небагато можливостей для розвитку таки приводить до того, що люди з селища їдуть в більші міста, зокрема в однойменну столицю Тунісу і залишаються там назовсім.
Татуїн — вигадана планета зі всесвіту «Зоряних війн» чи реальне поселення?
Джордж Лукас недарма обрав Татуїн для кіносаги «Зоряні війни». Тут все ще живе трохи людей, але, звісно, це вже більше схоже на музей під відкритим небом. У Татуїні, до речі, будинки двоповерхові і на другий поверх в деякі з кімнат залазили мало не по мотузці. Сходів не робили для того, щоб в ті кімнати не втрапили миші, бо там зберігалося зерно.
Я ходив і шукав дім Люка Скайвокера, що у фільмі «Зоряні війни» жив десь тут.
На стіні берберська абетка.
Попри екзотичність і дивність форм, тут багато чого традиційного. Це те ж планування двору, будинків, з вітальнею, коридором, є тотеми – риба, є тварини, зокрема, кози.
До слова, живої кози там не бачив, але бачив глиняну :) Хтось нахабно використав її як вішалку.
Тут є спеціальний басейн для збору дощової води, є колодязь. А в одній з кімнат навіть бачив морських свинок. Звісно, тут продаються сувеніри на пам'ять.
Житла троглодитів у напівпечерних землянках в Матматі і їх історія.
В тунісі, схоже в багатьох місцях можна знімати фільми через незвичність будівель. Нам показують також житло місцевих, що живуть в традиційних напівпідземних житлах. Не всі жителі-троглодити (від грецького «живе в печері») готові пускати до себе туристів. Але Тофік Насер – саме такий троглодит. Він відкрив своє житло для туристів і там дійсно варто побувати для розширення світогляду. Наш гід Слім телефонує Тофіку і той приїздить з міста на мопеді, вибачаючись за спізнення. Швидко відкриває дім і проводить нас через коридор у внутрішній двір. Ми, немов опиняємося в іншому світі. Двір оточений високими глиняними стінами, у яких – кімнати. Тут і кухня, і спальня. Тофік інколи ночує тут з дружиною, коли приїздить, мабуть, як ми їздимо на дачу. Але колись він тут народився і жив постійно. Тож житло повністю автентичне. Сам Тофік пригощає нас медом з млинцями. Каже, що мед з кактусів.
Також чоловік скаржиться на негоду, дощ, яка поступово руйнує його житло.
До слова, поряд ми бачили подібні вириті в землі житла, до яких вже прибудовували цегляні. Люди таким чином, осучаснюють свої автентичні будинки.
Чоловік відкритий і гостинний. Пропонує охочим вдягти традиційний одяг троглодитів. Вдосталь пофотографувавши його дім, вирушаємо вглиб пустелі. Сахара замітає піском, немов у нас під Новий рік снігом. Але асфальтована дорога через пустелю якісна, без ям, тож автобус з туристами швидко їде до наступного готелю і наступних інфраструктурних об’єктів.
Далі буде…
Назарій Вівчарик, фото автора.
Коментарі
"Учі матчасть": асфальтне покриття абсолютно не страждає від температури самої по собі - асфальт "рве" намерзлий лід, якого у вас в Африці ніколи не буває
В пустыне перепад температуры очень часто составляет 50-60 градусов(между ночью и днем) притом ежедневно. Просто дороги там делают с учетом этих температурных перепадов.
Неможливо порівнювати хвіст із пальцем.
Загальновідомо, що наші дорожники розкрадають асфальт, з-за того наші дороги паскудні.
Але порівнювати їх з Африкою - це повна дурня. Там немає шалених перепадів температур і замерзання льоду в тріщинах, що рве асфальт по всій площі. Там немає потоків мегаважких "фур", та й транспорту в цілому - разів у двісті менше, аніж на будь-якій сільській дорозі в Україні.
Одним словом, дорожники наші криворукі, але це - точно не привід битися в дурній істериці від рівної дороги в африканській пустелі.
Стрічка RSS коментарів цього запису