Коли російський окупант в Бучі наставив на нього автомат, він не панікував, а весь час молився: «Боже, моє життя в Твоїх руках». Це, переконаний Микола Натьос, і врятувало його від смерті.
Як пишуть «Вісті Черкащини», кілька років тому він перебрався з Лисянки до Бучі. Працював викладачем в Українському гуманітарному інституті.
– У перший день війни в мене не було страху, тільки переживання за сім’ю, – згадує він, – Я розумів, що потрібно кудись відвезти своїх дітей. Відповідальність за сім’ю та відповідальність за інших людей мене «розривала». Страху не було, була твереза оцінка того, що трапилося. Перший наступ ворога було відбито, все затихло і заспокоїлися.
Наступного дня до гуманітарного інституту прийшло багато людей, яких треба було прихистити. Чимало людей втратили свої будинки біля Гостомельського аеродрому. Вони були голодні і холодні, більшість з них сиділи по підвалах.
– Вже вивезли всіх студентів та наших дітей у безпечне місце, тому я не переживав. Тільки запросив свою дружину, медика за фахом, допомогти цим людям, – розповідає Микола Натьос.
Якось пів дня не було електроенергії. Вона потрібна для приготування їжі, для опалення, бо мали багато малюків віком до року. Микола поїхав на велосипеді перевірити, що трапилося, бо просто сидіти і чекати не міг. Тоді він не знав, що Буча окупована, навкруги була тиша, нічого не гриміло, десь недалеко на сусідній вулиці був дим, містяни думали, що тут наші війська.
– Я поїхав по вулиці і побачив солдатів. Спочатку думав, що це наші, але згодом зрозумів, що це росіяни. Вони спитали: «Кто ты такой?» Спитав і я їх: «А ви хто такі?» Вони знову спитали хто я, на що відповів: «Я – українець. А ви хто такі?» Вони промовчали, і я зрозумів, що це росіяни. Їх було троє біля транспортера, вони не були простими солдатами. Я звернувся до них на російській мові: «Зачем вы к нам приехали? Что будете здесь делать – картошку сажать?» Від них не було ніякої реакції, я розвернувся і поїхав далі, – розповідає наш співнозмовник.
Коли він повертався назад іншим маршрутом, не побачив військового, а той гукнув його. Це був снайпер, він сидів на одному коліні обіч дороги. Націлився на Миколу і наказав підійти ближче. Потім звелів залишити велосипед, показати сумку, одяг. Коли чоловік підійшов ближче, побачив, що їх стоїть багато. Він підвів Миколу до офіцера. В українця забрали телефон, документи.
– Перше питання було моє. Я запитав: «Зачем вы сюда приехали? Что вы здесь делаете?» Офіцери зі мною говорили короткими фразами, стояли похмурі, дивилися в землю, бо горіла їхня техніка, були вбиті та поранені. Коли я питав, чому вони сюди приїхали, вони не дивилися мені в очі, а відповідали: «Нас сюда послали», – каже Микола Натьос. – На краю парку стояв будинок. Один солдат підійшов, раз спитав, потім ще другий раз підійшов і перепитав: «А кто здесь живет? Это замок заместителя министра?» Я відповів, що це будинок простої людини, яка своєю працею побудувала собі житло. Вони були дуже здивовані, що у нас такі гарні будинки у простих людей. Потім підійшов чоловік, прокурений, беззубий, почав кричати: «Я с Донецка. Вы все годы нас бомбили. Вы фашисты, вы кричали: «Москаляку на гілляку» Я вислухав його і кажу: «Ви як маленькі діти. Ти знаєш, скільком донецьким людям ви побомбили будинки? Скільки донецьких людей зараз сидять у підвалах? Ці люди в 2014 році приїхали під Київ, відновили своє життя, яке ви забрали. І ви знову їх побомбили. Ти знаєш, що в мене на роботі колега з Донецька, який пережив ту війну». А вони мені почали кричати, що я «бандерівець, фашист». Тоді я кажу: «А в мене теща в Москві. Я в Таганрогу навчався, жив у Росії. Кого ви прийшли сюди шукати?»
Декілька разів під дулом автомата Миколу Натьоса водили до лісу. Але він не панікував, весь час молився: «Боже, моє життя в Твоїх руках». Потім його поставили обличчям до паркана, наказали не обертатися, і зв’язали ноги та руки. Окупанти кудись поспішали, і це, мабуть, врятувало його життя. Але він, як людина віруюча, вважає, що саме молитва має силу і врятувати життя і здолати ворога.
Іван Смолій
реклама
