Спогади переселенця з Чернігова: «Виїхали з міста в дачний будинок, та все ж опинилися в оточенні…»

Родина Дмитра нещодавно приїхала в Черкаси з Чернігова. Ну, як з Чернігова, насправді родина з трьох осіб (тато, мама і син шкільного віку) довгий час – три тижні – просиділи у дачному селищі в будинку, де ввечері палили свічки за завішеними шторами вікнами, а вдень готували їжу на дровах. Втрапивши з окупованої території на відносно мирні, українські, родина Дмитра фіксувала ті миті, коли бачила людей із стаканчиком кави чи чаю біля якогось закладу, чи мали можливість вибрати солодощі сину. До цього родина рада була, що просто має змогу купити в сусідньому селі хліб…

Дмитро – правозахисник. Зараз він намагається працювати дистанційно у Черкасах, фіксує та документуючи воєнні злочини окупантів. Забігаючи наперед, відповідає на питання, чи повернення у квартиру в Чернігів, не знає. Навіть якщо вже завтра ми переможемо.

– Розумієте, раніше Чернігівщина не була лідируючим регіоном. Але прийшов мер (за якого я, до речі, не голосував), за якого місто за останні 5 років дуже змінилося в кращу сторону, про що відмічали безліч його гостей, щось та робив. І обласний центр став оживати. Будували дороги, робили інфраструктуру. Зараз вуе на 70% знищено російськими окупантами (про це ж саме сьогодні сказав мер Чернігова - ред). Тепер все треба відбудовувати. Є панельні будинки з одним попаданням. Тобто вони ніби стоять, але, жити там небезпечно. Багато треба розміновувати. Бракує чистої води, їжі, умов для її приготування, опалення. Через руйнування мостів волонтерам дуже складно втрапити в місто і назад. Одним словом, я не знаю, коли ми повернемося додому, – каже Дмитро. – Якщо в Черкасах десь щось гупає, чути сильний звук, то відразу з’являється тривога, особливо нервує син.

Річки стали для окупантів бар’єром

– Всі, хто прокинувся о 5-й ранку 24 лютого, почули вибухи і були схвильовані. Зателефонував сусід, який вивозив свою родину і запропонував вивезти й нас. Здавалося, що безпечніше буде за містом. Ми також забрали племінницю дружини із семимісячною дитиною. Я не можу сказати, що у нас були геть жорсткі обставини, але звісно, ми зітхнули, коли майже через місяць звідти виїхали подалі… Це було дачне селище десь 18 кілометрів від Чернігова – у бік Мени, у бік Березни. Так склалося, що всюди навколо були окупаційні війська. Десь на третій чи четвертий день до нас заїхали і забрали декілька осіб, що були на вулиці, пару годин їх протримали в себе, щоб довідатися обстановку. Після цього всі сиділи по хатах і ніхто нікуди не ходив, – пригадує Дмитро.

У дачному селищі було близько сотні осіб: приїжджі, а також постійні мешканці будинку пристарілих, серед яких і лежачі. У якийсь момент працівниці цього будинку розплакалися, коли з’ясували, що вони в селищі не самі, адже до цього думали, що лишилися лише вони. Люди були схвильовані і постійно сиділи в будинках, тож інколи одні не знали, що поряд в будинку живуть інші.

– Ми постійно чули рух техніки, чули як постійно літають літаки, дрони. Колони тоді йшли з Новгород-Сіверського. Пізніше ми дізналися, що недалеко від нас на річці був зірваний міст і окупантам стало тяжче рухатися і перекидати техніку. Річки стали для окупантів бар’єром. Та десь в 7 кілометрах від нас базувалася артилерія, яка обстрілювала передмістя Чернігова. Ми вже знали такі речі, як «гради», «смерчі», «гаубиці». Щось постійно літало. Тікати було нікуди, у той час будинок двигтів. У нас не було підвалу, та був цокольний поверх, нижче рівня землі, де ми постелили матраци і постійно перебували, –  розповідає Дмитро.

Він припускає, що окупанти намагалися хаотично обстріляти все, що хоч якось може бути причетним до військової інфраструктури. Так, неподалік дачного селища були склади старого заводу радіодеталей, то прилетіло і туди.

Водночас Дмитро каже, що була інформація із сусідніх сіл, що там людей били, змушували вночі стояти біля ворожої техніки, щоб наші солдати не могли її обстрілювати.

Найближче село було за кілометр, бігали туди за хлібом

– Електрика періодично зникала, але готували на дровах, бо мали плиту. Газом користувалися зрідка, бо боялися аварії на магістралі. Вода була своя, але свердловина переставала працювати, коли зникало світло. Тож був ризик залишитися без води. Вікна були завішані, в темну пору доби світили свічкою, світло боялися вмикати. Перші 10 днів зв'язок був нормальний, а потім заглушили, ми знайшли одну точку, де він трохи з’являвся. Наше дачне селище було однією адміністративною одиницею з селом, до якого десь кілометр. Ми бігали туди або їздили на велосипеді за хлібом, іншими продуктами: борошном, молоком, яйцями. Ціни залишалися нормальні, часом люди пригощали чимось і безкоштовно. Щоб усім вистачало, хліб продавали по половині на людину раз у 3 дні. Маля, що було з нами, на щастя, харчувалося молоком матері, бо за інших обставин я не знаю, де б ми брали дитяче харчування. Згодом дитині стали вводити прикорм. Про підгузки мова не йшла, їх не було де купити. Хотіли вже виїжджати, але оточені були так, що просто не змогли б вибратися, – каже Дмитро.

На 23 день до сусіднього села заїхали танки і обстріляли хати. Потім вже люди дізналися, що танки обстріляли будівлі, де виробляли хліб, де були склади і де базувалася невеличка сільська територіальна оборона, до якої входило від сили 15 осіб. Вони займалися насамперед перевезенням людей та харчів через річку човнами, абощо.

– Все ж, хоч ми були в оточенні, але цей період нам було відносно безпечніше на дачі, ніж, наприклад, у Чернігові, який постійно обстрілювали. Зовсім злякалися, коли обстріляли село поряд з нами. Чули постріли танків, автоматні черги. При тому, що сусіднє село називали «дорогою життя», бо через нього йшло багато людей, тікаючи від окупантів. Люди просто біля нашого дачного селища кидали машини і далі через напівзруйнований міст перебиралися на інші території. Мій батько працював на Сумщині, ми були на зв’язку і дізнавалися, що там насправді спокійніше. Він радив, як і куди вибиратися, та це було дуже складно, бо фронт весь час рухався, все постійно змінювалося, – каже Дмитро.

Перебиратися від дачі через напівзруйнований міст було дуже складно, ризиковано. Дмитро з родиною і племінницею дружини з грудною дитиною, маючи рюкзаки, вибиралися до мосту пішки. Постійно був ризик обстрілів, але сподівалися на краще. Каже, у їхньому районі страшних випадків не було, хоч і чули про те, що десь біля іншого мосту окупанти просто відкрили вогонь по людях. Дмитро і родина перебиралися через річку мостом, при цьому бачили танки ворогів. Та окупанти більше стежили за пересуванням військ українців і не особливо зважали на поодинокі групи людей.

Вже за мостом зв'язалися з батьком, який забрав їх машиною у безпечне місце. Потім завдяки одному перевізнику в евакуаційній колоні дісталися до Києва, а звідти товариш довіз до Черкас. Пропонували їхати і Дмитровій матері, але вона лишилася з батьком на Сумщині. Батько там працює і там поки безпечно. Зараз із ними підтримують зв’язок. Племінниця з немовлям поїхала в іншу область центральної України, її там чекали рідні. Із дачним селищем, де ще лишилися наші люди, зв’язку практично немає. З Черніговом зв'язок час від часу з’являється, тому Дмитро знає, що оселі деяких друзів та родичів знищені. Його квартира поки ціла.

– Зараз я працюю дистанційно. Дружина вдома з сином намагається займатися самоосвітою, продовжують вчити уроки. Вчить сама, бо навчання на території Чернігівської області поки припинене. Зареєструвалися в управлінні соцзахисту як переселенці, – каже Дмитро.

До слова… У Чернігові до війни діяв тренінговий центр для білорусів, правозахисників, активістів, які змушені були тікати від режиму Лукашенка. Юридичну допомогу надавав їм і Дмитро. На початку війни велися сильні обстріли по району, де був тренінговий центр, проте згодом білорусів вдалося евакуювати. Частина виїжджає за кордон, частина осіла на Західній Україні, де від влади вони отримали будівлю і облаштували її, щоб була придатна для життя.

Назарій ВІВЧАРИК, фото Чернігова з відкритих джерел інтернету

Читайте також:

Шлях із пекла до раю: Харків’янка дві доби добиралася з прифронтового міста до Черкащини, яка здалася їй раєм