Наталія Некуратенко і Ігор Брустівський із селища Немішаєве Бучанського району, що на Київщині, в інтерв’ю «Прочерку» розповіли про своє життя під російською окупацією та сповнену драматизму втечу на підконтрольну Україні територію багатостраждальною Житомирською трасою.
У Немішаєве подружжя переїхало з Києва буквально за два місяця перед війною: в Наталії померли батьки, і хтось мав доглядати за їхнім будинком і стареньким собакою.
– Спочатку ми думали, що нам пощастило опинитися в цей важкий період у «тихому» Немішаєвому: Київ росіяни із першого дня обстрілювали ракетами, а наше селище, здавалося б, у стороні від всіх цих подій, – пригадує Наталія. – Та не так сталося, як гадалося.
Побоїще в аеропорті Гостомеля
У мирний час Наталія, за професією дитячий стоматолог, щоранку вирушала на роботу в Київ. На автобусі до станції метро «Академмістечко» це – 20-30 хвилин дороги. 24 лютого, як завжди, збиралася у свою поліклініку.
– О 6 ранку зателефонувала подруга, сказала, що розпочалася війна. До мене якось одразу не дійшла вся серйозність того, що відбулося. І я поїхала на роботу, – розповідає Наталія. – Але, ясна річ, того дня лікувати зуби ніхто не прийшов. Я зайшла на нашу київську квартиру забрати документи і близько обіду виїхала назад у Немішаєве. Добиралася «на перекладних» – ніякі маршрутки на той час уже не ходили. Дороги були перевантажені автівками – тисячі киян прямували на захід. Щоб дістатися селища, я тричі пересідала з машини в машину. Всі казали, що їдуть за кордон...
Тим часом, Ігор залишався в Немішаєвому.
– Вранці зателефонувала наша тітка Альона, яка живе неподалік у дев’ятиповерхівці, – розповідає Ігор. – Її балкон виходить на поле, за яким у 3-4 кілометрах – аеропорт «Антонов» у Гостомелі. Раніше ми любили з тітчиного балкону дивитися, як звідти злітають літаки, серед яких і знаменита «Мрія». А це тітка телефонує, каже: «Не можу зрозуміти, що відбувається. Літак злітав, а його хтось обстріляв, він упав і загорівся». Потім каже, що збили ще один літак. Я прийшов до тітки, і буквально в мене на очах упав третій літак, який намагався злетіти. Й тут розпочався бій: над аеропортом літало кілька десятків вертольотів (я тоді ще не знав, що вони ворожі), вони стріляли, і по них стріляли у відповідь. Вертольоти почали падати. Бій тривав з пів години, потім вертольоти відлетіли в бік Чорнобиля.
Того дня Ігор і Наталія ще встигли сходити в магазин, скупитися. Купили й хлібу – на той час вони ще не знали, що це буде останній хліб, який вони куштуватимуть наступні два тижні. Відтоді в магазин потрапити вже не було можливості – стояли величезні черги.
З першого дня війни від Ірпеня, Бучі, Гостомеля було постійно чути вибухи. Горизонт з того боку буквально палав. Особливо добре це було видно в темну пору доби. Але війна, здавалося, була ще далеко. Наталія навіть роздумувала, чи їхати на роботу 25 лютого. Проте, як з’ясувалося, того дня мости, які поєднували Бучанський район із Києвом, захисники столиці вже підірвали.
В очікуванні страшного
На третій день у селищі вимкнули світло. Спочатку здавалося, що це якась аварія, яку, як завжди, швидко полагодять. Проте, електропостачання не відновлювалося. Як наслідок, у людей сіли мобільні телефони, зупинилося водопостачання, вимкнулися опалювальні котли. Якийсь час грілися біля газових плит, але 6 березня зник і газ. Відтоді днювати і ночувати довелося при температурі не більше 7 градусів.
– На щастя, в нас принаймні був колодязь. Тож було що пити. Сусіди, жителі багатоквартирок, приходили до нас по воду. Ми навіть залишали розчиненою свою хвіртку, щоб люди могли вільно заходити, – розповідає Наталія. – Ви розумієте, у багатоповерхівках вода – це не лише «для поїсти і попити», там же вода необхідна й для туалету.
Місцева влада кудись зникла, і люди могли сподіватися тільки на себе. Допомагали один одному хто як міг. Приміром, сусіди мали бензиновий електрогенератор, тож дозволяли прийти до них подивитися телевізор і зарядити мобільні телефони. А потім щодня вранці жителі приватного сектору стали виносити свої генератори під багатоповерхівки, щоб тамтешні жителі також могли підзарядити мобілки. Мобільний зв’язок працював із великими перебоями – його не бувало по кілька діб, аж поки один із операторів не починав працювати.
– Із телепередач ми дізналися про повітряні удари по Харкову. Я була в шоці, я не могла подумати, що війну можуть вести з мирними жителями, – розповідає Наталія. – Ми не знали, що чекати далі...
Немішаєве захищали добровільні загони територіальної оборони, які із зброї мали тільки мисливські рушниці. На в’їзді поставили кілька протитанкових «їжаків». Зрозуміло, все це проти потужної бойової техніки – ніщо.
Фото Ігоря Брустівського
Окупація
2 березня в селище заїхали російські розвідники на танках і БТРах. За кожним БТРом рухалося по семеро гранатометників, які ховалися за бронею і уважно роздивлялися навкруги. Проїхали геть по всіх вулицях. Було видно, що ніяких мап вони не мали – потикалися в кожний закуток, вивчаючи місцевість.
Розвідники «проклали дорогу»: поламали стовпи, паркани, зім’яли і розштовхали легкові автомобілі, які могли стояти на дорозі майбутніх колон. Практично в усіх приватних будинках розстріляли вікна другого і третього поверхів, горища (житель одного такого будинку розповідав Ігорю, що їм у кімнату згори буквально падали відстріляні кулі), у деяких багатоповерхівках чомусь обстрілювали вікна на сходових майданчиках. Із кулеметів знищили камери відеоспостережень і все, що окупантам здалося підозрілим.
Фото Ігоря Брустівського
– Танки їхали повз наш будинок. Було дуже страшно. Ми заховалися у погріб і молилися, – розповідає Наталія. – Один танк зупинився на перехресті, в 5 метрах від нас. Він доволі довго стояв – очевидно, розвідники роздивлялися околиці.
Вивчивши селище, непрохані «гості» зайняли сільськогосподарський коледж із гуртожитком. Уже ввечері сюди зайшла ціла колона танків – не менше тридцяти. З десяток залишилися в селищі, решта кудись поїхала.
У коледжі окупантам було зручно: жили в гуртожитку, харчувалися, розграбувавши розміщені неподалік два супермаркети (насамперед забрали елітний алкоголь і сигарети). Щоб приміщення, бува, не розбомбили, вони створили тут живий щит: на одній із вулиць Немішаєвого повністю знищили будинки приватного сектора, а людей, осіб зі 150, зігнали в підвал коледжу.
– Знайомий із тієї вулиці розповідав, що їхня сім’я саме ховалася у своєму підвалі, коли зайнявся будинок. Щоб не задихнутися димом, сім’я з трьох дорослих і трьох маленьких дітей побігла до сусідів. При цьому повз них пролітали кулі. Сусіди ховалися у льосі, і коли побачили, що в їхній бік біжать, відчинили двері. Там сиділи цілий день, бо як тільки намагалися відчинити двері, одразу залітала куля. Вони припустили, що, мабуть, розважався ворожий снайпер, – розповідає Ігор. – Коли вдалося вилізти, люди самі пішли у підвал колежу, бо більше не було куди йти.
У підвалі людей тримали під замком. Щоправда, голодом не морили: видавали сухпайки і продукти з пограбованих супермаркетів, щодня привозили 200-літрову діжку з водою. Спали люди на брудних матрацах, у туалет нагору їх випускали по одній-дві особи, при цьому хтось із членів родини мав залишатися в підвалі. У багатьох розвинулися кишкові інфекції, застуди. Згодом страх бомбардувань, вочевидь, минув, бо режим став вільнішим.
Дорогою, яку в перший день «проклав» танк-розвідник, щодня 3-4 рази з боку колишнього райцентру Бородянка проходила колона військової техніки окупантів. Рухалася повз технікум і йшла кудись далі – на Бучу, Ірпень, Гостомель. Іноді окупанти стріляли прямо із селища – тоді в хаті все хиталося, як при землетрусі.
Фото Данила Дяківа / Укрінформ
– Жителі сусідніх сіл розповідали про грабунки будинків і вбивства. Про те, що чоловікам призовного віку розбивали об підлогу обличчя, аби не могли служити. Доходила інформація про масові вбивства у Бородянці. Люди й тоді спілкувалися одне з одним, коли з’являвся Інтернет, перекидали фотографії. Світлини з Бородянки були жахливі... Мої родичі, які жили в тому місті, розповідали, що вбивали всіх, хто виходив на вулицю. Моїм родичам удалося вирватися. Ми побоювалися, що таке, як у навколишніх містах, може бути й нас, тим більше, що на вулицях постійно було чути автоматні черги; кулі пролітали й нашим двором. 8 березня ближче до обіду вирішили виїхати з міста. Проте, колона машин біженців уже від’їхала, і нам довелося повертатися. Вдруге рушили ми вранці 9 березня з наступною колоною, – розповідає Наталія. – До речі, колони місцеві жителі, які добре знали околиці, організовували самотужки.
Втеча
Ігор і Наталія виїхали кожен своєю машиною, взявши на вільні місця тих знайомих із дітьми, у яких згорів будинок і які ховалися в підвалі коледжу – на той час окупанти вже дозволяли звідти виходити цілою родиною. На всіх машинах колони були навішані білі ганчірки, великими літерами написано «Діти».
На виїзді з селища, де раніше стояв російський блокпост, уже нікого не було. Дорогу хтось один завалив стовбурами дерев, а хтось інший пропиляв у деревах проїзди для машин.
Єдиним способом виїхати з Немішаєвого можна було – дістатися сільськими дорогами Житомирської траси. Спочатку Ігор і Наталія їхали в невеличкій групі з 9 машин, потім кілька таких груп зібралися у величезну колону із 150 автівок. Дорогою вона все розросталася. Такі колони організовувалися спонтанно, на перетинах сільських доріг їм давали поради «координатори» – вочевидь, місцеві жителі, які краще, ніж інші, володіли інформацією про те, що відбувається в околицях. Один із таких «координаторів» доручив Ігорю їхати попереду колони.
«Їхати будете так-о і так-о, доїдете до Житомирської траси і далі – трасою. Вам головне проїхати 51-ший кілометр», – сказав «координатор», вочевидь, натякаючи, що далі територію вже контролює Україна.
Так потихеньку виїхали на широку Житомирську трасу. Вздовж неї стояли розбиті й простріляні цивільні машини, біля деяких лежали мертві тіла їхніх власників. Трупи ніхто не прибирав. Стояло також кілька спалених російських військових машин, танк і БТР. Всю трасу вкривало каміння і осколки від снарядів. Попереду виднілося якесь згарище, ішов чорний дим.
– Коли ми доїхали до цього місця, то зрозуміли, що потрапили в саме осердя бою. Звідусіль літали снаряди і кулі. Ми швиденько розвернулися і поїхали назад. Проте, тікати не було куди: біля того місця, де ми виїхали на трасу, стояв російський танк, направивши на нас дуло. Ми знов розвернулися і поїхали в бік бою. Так ми їздили туди-сюди години півтори-дві. Один раз зупинилися біля заправки, щоб поміркувати, як бути далі. Проте, по заправці відразу звідкись прилетіло два снаряди, і ми знов вскочили у машини. Кілька разів намагалися з’їхати з траси в якісь села, сподіваючись якось проїхати на контрольовану Україною Одеську трасу, проте, місцеві жителі казали, що дороги вбік або повністю розбомблені, або зайняті російською технікою, – розповідає Ігор.
Кінець роздумам, як бути, поклала поява колони російських БТРів, котра рухалася полем в бік утікачів. Усі заскочили в машини і вирішили прориватися через місце бою. Проте, підходи до цього місця на трасі перекривало кілька підбитих машин, біля яких обвалися міст надземного переходу. Але збоку це місце огинала невеличка місцева дорога, яка йшла паралельно трасі. Тож колона виїхала на неї.
– Як тільки ми виїхали на цю дорогу, навколо розпочалися вибухи, звідусіль полетіли шматки землі. В бік нашої колони біг російський солдат із гранатометом, який сказав машинам зупинитися, – згадує Ігор. – В цей час поруч із нами падали снаряди. Діти в машині пригиналися, розвернутися на вузькій вулиці, заповненій колоною, було дуже важко. Попереду щось горіло, летіли якісь тріски. В цей момент в початок колони виїхав дорогий джип. Водій попрямував прямо в дим і вогонь. Але вже невдовзі він буквально вилетів назад весь в диму і з простріляним капотом. Ми кілька разів розверталися, не знаючи, що робити. Врешті, вирішили йти ва-банк – усією колоною в’їхали в дим і вогонь. Трохи проїхали вперед – дим розійшовся, і ми побачили БТР із синьо-жовтим прапором...
Побути, де тихо...
Ігор і Наталія кажуть, що спочатку не могли повірити тому, що побачили. Як з’ясувалося згодом, Збройні сили України в той момент завершили бій, у якому знищили російський блокпост на Житомирській трасі, а палало – сховище нафтопродуктів біля АЗС.
Солдати почали показувати машинам, щоб пошвидше проїжджали, і автоколона поїхала повз того, що колись було українським селом Калинівка неподалік від міста Макарова, а нині перетворилося на суцільне згарище.
– На шаленій швидкості ми проїхали ще кілька кілометрів. А потім зупинилися з думкою: «Напевне, ми вже вирвалися?..» – згадує Наталія.
Вже спокійніше доїхали до Вінниччини, де на Ігоря, Наталію та їхніх супутників в одному з сіл чекали знайомі. Там вони поїли і переночували.
– У наших гостинних господарів ми побачили на столі хліб, – каже Наталія. – Пам’ятаю, це нас дуже розчулило – вперше за два тижні побачити на столі хліб...
На ранок рушили на малу батьківщину Ігоря – в Черкаси.
Як розповіла їхня тітка Альона, що відмовилася їхати з Немішаєвого, після від’їзду героїв нашої оповіді в селищі ставало все страшніше. Вона перейшла зі своєї дев’ятиповерхівки в будинок Наталії та Ігоря, щоб бути поруч із погребом.
Невдовзі колишній селищний голова, зв’язавшись із місцевими депутатами, домовився про евакуаційні автобуси, які вивезли із Немішаєвого всіх, хто захотів залишити селище. Не поїхала лише сусідка Ігоря і Наталії, яка взяла на себе місію годувати домашніх тварин евакуйованих...
– Тут, у Черкасах, ми опинилися в іншому світі, де працюють магазини, кав’ярні, де по вулицях гуляють люди із дітьми... – ділиться враженнями Наталія. – Живемо у друзів... Зараз наше селище вже вільне. Телефонував завідувач моєї стоматполіклініки із Києва, кликав на роботу. Але повертатися додому не поспішаємо – хочеться хоч трохи відпочити від усього цього жаху. Побути тут, де тихо.
Максим Степанов
Коментарі
Дякую журналістам за чудову роботу!
Стрічка RSS коментарів цього запису