Історії з життя, які ми сьогодні публікуємо, розповіли нам вимушені переселенці із Харкова – міста, яке всі ми знали як осердя української науки, сучасної промисловості, студентства. Сьогодні частина районів Харкова швидше нагадує занедбані, зруйновані, спустошені вулиці Чорнобиля чи Прип’яті. Проте всі наші співрозмовники єдині у впевненості: вони колись повернутися в рідне місто і відбудують його заново.
Фото: Правда Геращенко
«Ракета влетіла в місце, де щойно стояла наша машина»
– Ми з чоловіком Олександром Мамчуром живемо у Салтівці, тепер відомій на всю Україну як один із найбільш розбомблених мікрорайонів Харкова, – розповіла «Прочерку» Олена Долгоп’ят, ще донедавна інженерка-інспекторка «Харківводоканалу», а сьогодні – волонтерка Гуманітарного центру Черкаської міської ради.
24 лютого Олександр і Олена прокинулися від чогось жахливого. Несподівано зчинилася канонада. Виглянувши з вікна свого 14-го поверху, вони побачили моторошну заграву; від землі в небо подекуди піднімалися стовпи пилу. Перша думка, яка з’явилася – що йдуть якісь навчання.
– Зрозумійте правильно, напередодні ми, як і всі українці, знали, що може розпочатися війна, навіть тривожну валізу склали, – розповідає Олена Анатоліївна. – Проте в справжню небезпеку наша свідомість відмовлялася вірити. І от рано вранці 24 лютого, виглядаючи з вікна на окружну дорогу Харкова, де вже все палало і вибухало, ми не вірили своїм очам і продовжували думати, що, можливо, це якісь навчання. Я навіть збиралася йти на роботу...
Коли реальність стала проникати у свідомість подружжя, вони почали думати, як бути далі. Спочатку вирішили поїхати на дачу. Але, на щастя, від цієї ідеї відмовилися. На щастя – тому, що дача стоїть за 20 кілометрів від російського кордону, і її майже одразу захопили окупанти. Як стало відомо згодом, вони БТРом поруйнували огорожі, підігнали до будиночків вантажівку, вигребли з них усе геть до унітазів, після чого самі будиночки розстріляли.
Не знаючи, як бути, чоловік і дружина вирішили поки що залишитися вдома. Тим часом, більш обережні сусіди майже відразу почали завантажувати речі у свої автомобілі. Вже о 7 годині ранку на виїзді з Харкова утворилися затори.
– Натомість, ми з чоловіком зробили три правильні речі, – розповідає Олена Анатоліївна. – Як показало найближче майбутнє, вже за пару днів зробити цього ми не змогли б. А саме: ми пішли у супермаркет і, вистоявши чергу, придбали запас їжі. Потім, знов вистоявши чергу, зняли гроші з зарплатних карток. І насамкінець заїхали на АЗС і заправили повний бак нашого автомобіля. Вже незабаром у місті не стало ані продуктів, ані готівки, ані бензину. Чимало харків’ян не змогли виїхати з міста саме через відсутність пального.
Перший справжній жах Олена і Олександр пережили, коли купляли котові корм.
– Як тільки ми від’їхали від парковки, на місце, де тільки що була наша машина, влетіла величезна «дура» – напевне, ракета, – пригадує Олена Анатоліївна. – Ракета не розірвалася, і з асфальту зловісно стирчав хвостовик із оперенням. Просто на місці, де тільки що були ми, уявіть. Потім ми поїхали додому – і побачили, що у нашому дворі, поки нас не було, розбомбили дитячий майданчик. Стало реально страшно.
Після цього подружжя близько тижня практично не виходило з дому. В ці дні вони на собі відчули, що означає поширений вираз «тваринний страх». Це коли ти сам людським розумом смерті наче й не боїшся, але твоє тіло – боїться. Тремтять руки, тремтять ноги, виділяється холодний піт.
– Такого зі мною доти ніколи не було. Як це описати? Боїшся не смерті, боїшся невідомості, своєї безпорадності перед цим жахом, – розповідає Олена Анатоліївна.
Рідна сестра Олени, яка живе в Черкасах, з першого дня вмовляла харківських родичів їхати до неї. Але подружжя зволікало, бо намагалося вмовити Олександрових родичів також поїхати в Черкаси. Тим весь час щось заважало – то не могли зібратися, то дитина хворіла. Потім почалися чутки, що на дорогах стало небезпечно – ніхто толком не знав, яке військо яку дорогу контролює, чи не заміновані шляхи, чи вільно пропускають подорожніх, – коротше панували плітки – постійний супутник суспільної паніки.
Тим часом, ситуація ставала дедалі гіршою. За кілька днів після початку війни, коли росіяни, вочевидь, підтягнули під Харків якусь нову зброю, змінився звук, що з’являвся під час нальотів. Це був жахливий, гучний із якимсь присвистом звук. Щось верещало, летіло, а потім вибухало.
Почали посилено бомбити, і в квартирі Олександра й Олени на 14 поверсі тремтіли стіни і підлога. Дві чи три ночі подружжя ночувало в коридорі, бо знало про правило двох капітальних стін. Потім зникло світло. І ще якийсь час чоловік і дружина сиділи в темряві, в холоді, кутаючись у пледи...
Фото: ДСНС
Врешті знайомі, цілком чужі люди, запропонували подружжю тимчасово переїхати у старенький будиночок в приватному секторі вглибині Харкова. Туди Олександр з Оленою й перебралися разом зі своїми родичами. У будиночку був підвал, та й загалом у центрі міста було відносно спокійніше, порівняно з нещасною Салтівкою. Там наші співрозмовники побули ще кілька днів, поки 5 березня не зважилися все-таки їхати в Черкаси.
– У 2014 році на нашій дачі жила сім’я біженців із Донбасу, – пригадує Олена Анатоліївна. – Були ми знайомі й із іншими вимушеними переселенцями. Одна сім’я втекла від війни з кішкою і кошенятами. Одненьке кошеня дали нам. Воно в нас виросло у красеня кота. Коли ми збиралися їхати з Харкова, то думали його забрати, він став би двічі біженцем. Але родичі вмовили залишити його з ними в приватному будинку, де ми жили останнім часом. Там він і живе, нам шлють його світлини...
Перед від’їздом Олександр і Олена заїхали у свою квартиру забрати деякі речі.
– Рідна Салтівка мала вигляд Чорнобиля. Горіло справа, зліва. Ми на шаленій швидкості їхали порожніми вулицями повз розбомблені будинки. У нашому під’їзді ліфт не працював. Я під гуркіт канонади забігла на 14 поверх, швидко взяла, що потрібно... Потім їхали назад повз охоплене полум’ям Барабашово, приватний сектор. Деякі будинки займалися на наших очах...
У Черкасах подружжя потрапило в зовсім інший, довоєнний світ, де працюють магазини, кав’ярні, перукарні, де люди гуляють на вулицях із собаками, а діти бавляться у дворах, наче й немає ніякої війни. Все це для подружжя мало якийсь дивний, майже сюрреалістичний вигляд. Кілька днів Олена Анатоліївна ходила по вулицях і плакала. Нерви розслаблялися, приходили в норму.
За три дні вирішила волонтерити. Зателефонувала в міський Гуманітарний центр, зголосилася виконувати буд-яку роботу. Взяли плести маскувальні сітки.
Фото: Гуманітарний центр ЧМР
– Із іншими волонтерами ми швидко здружилися, – розповідає Олена Анатоліївна. – Я ніколи не бачила стільки хороших, самозречених, чесних, правильних, патріотичних людей в одному місці. Якби можна було тут працювати на постійній основі, я б і залишилася. Зараз у нас поки що все добре. З Києва приїхав наш син, айтішник, і ми зараз усі разом. Звісно, бентежить те, що ми не знаємо, що там із нашою квартирою. Але... нехай вже буде як буде. Аби всі наші близькі були живі.
«Прилетіло у двір школи-інтернату для дітей з вадами зору»
Олексій Волик і Ольга Шрамкова – також харків’яни. Олексій – архітектор, проєктує харківські висотки, житлові квартали. Ольга очолює компанію, яка монтує для американських клієнтів весільні відео. Це молоде подружжя, в них у Харкові – нова квартира, яку вони як раз ремонтують. На 25 лютого був запланований від’їзд у відпустку в Карпати...
Ольга Шрамкова, Олексій Волик і Євгеній Горевий
Проте 24 лютого о 5 годині ранку Олексій і Ольга прокинулися від гуркоту вибухів. Шибки у вікнах вібрували.
– Ми не розуміли, що коїться. Напередодні всі думали, що російські війська біля наших кордонів – це просто демонстрація сили, показуха... Виявилося, ми занадто добре про них думали... У ранішніх сутінках побачили спалахи десь поруч. І відразу полізли в Інтернет – дивитися, в чому річ, – розповідає Ольга. – О 5.20 мені зателефонував начальник. Він – сім’янин, має чотирьох дітей, тому завжди старається перестраховуватися. На той момент він уже виїжджав із міста. Питав, чи не збираємося й ми їхати, пропонував допомогу. Але ми вирішили поки що залишитися, подивитися, що буде далі.
Поки тривав ремонт у їхній квартирі, Олексій і Ольга жили у приватному секторі, в будинку їхньої родички. У хаті був добре обладнаний підвал, де можна було пережити нальоти.
– Погріб у наших родичів – великий, тому там, крім нас, ховалися ще й сусіди, загалом три сім’ї, – розповідає Олексій. – Для зручності погріб обладнали – спустили туди пледи, поставили лави, щоб було де прилягти дітям. Спустили в погріб електричний чайник і обігрівач. Навіть десь роздобули електрошашличницю і, сидячи годинами в погребі, запікали в ній картоплю. Особливо часто обстріли відбувалися в темну пору доби. Можна було виходити і дивитися, як палає Салтівка – район, який постраждав чи не найбільше в Харкові. Один раз прилетіло у двір школи-інтернату для дітей з поганим зором, куди ходить моя племінниця. Будинок, де ми жили, стоїть неподалік від площі Захисників України, і коли ракета влучила туди, було особливо страшно.
Із початком нальотів увесь великий колектив, який збирався в погребі, хапав «тривожні валізки» і ховався в укритті. Згодом, правда, трохи звикли, і десь о другій ночі йшли в кімнату поспати. Мали звичку скуплятися на тиждень вперед. Тому запаси на кілька днів були завжди.
Тим, хто потребував ліків або не мав можливості придбати продукти, їх додому привозили волонтери.
– Перший день стріляли справді по військових частинах, – розповідає Олексій. – Але потім почали гатити скрізь. Житлові масиви Салтівка, Рогань, які постраждали найбільше, – це суто спальні райони. Жодних військових об’єктів там немає... Із часом почало приходити розуміння, що швидко цей жах не закінчиться. Тому, коли наші друзі й родичі вирішили поїхати з міста, ми приєдналися до них.
Фото: Армія-Інформ
Виїхали рано вранці, щоб не потрапить у затор. Проїжджали через харківський мікрорайон Баварію. Там ракета чи бомба потрапила в промислову зону, навпроти якої – житлові п’ятиповерхівки. Всі ці будинки стояли без вікон, і було помітно, що вони горіли. Поруч стояв згорілий легковик...
Рушили в напрямку Полтави. Їхали дуже повільно, бо по дорозі – чимало блокпостів. Першу ніч мали заночувати в Миргороді. Через волонтерів дізналися телефон однієї жінки, яка була готова прийняти подорожніх. Але коли прибули в Миргород, уже розпочалася комендантська година, і та жінка сказала, що нічим не може допомогти. Тоді переселенці почали обдзвонювати по номерах, указаних в OLX. Було потрібно десь зупинитися, бо серед них була дитина, котра потребувала відпочинку. Натрапили на одну жінку, яка живе в Дніпрі, але має в Миргороді приватний будинок на продаж. Вона зателефонувала сусідам, і ті пустили подорожніх у хату.
– Наступного дня поїхали далі на захід. Наш далекий родич живе в Черкасах, тож вирішили поки що зупинитися тут, – каже Ольга. – Моя робота – дистанційна, її цілком можна виконувати з будь-якого місця. Наша команда продовжує працювати, навіть шукає нові проєкти. Це зрозуміло, адже нам платять за фактом виконаної роботи.
Серед знайомих Ольги і Олексія більшість завжди була налаштована проукраїнськи. Втім, були й люди із проросійськими симпатіями.
– Коли розпочалася війна, вони відразу виїхали... в Польщу. А от ми вирішили залишитися в Україні. Дуже далеко від Харкова їхати не хочеться, бо ми збираємося, як тільки закінчиться війна, повернутися додому, – каже Ольга. – У нас у квартирі – ремонт, його треба доробити.
«О 5-ій ранку вдарили по військовому аеродрому»
Євгеній Горевий – університетський товариш Ольги і Олексія. Він – архітектор, працює у фірмі, яка виконує переважно замовлення міста. Наприклад, проєктує дороги. З нещодавніх проєктів – реконструкція Харківського зоопарку. Цей заклад нещодавно повністю перебудовували; тварин на час реконструкції перевели в інші зоопарки.
– Це дуже великий, коштовний проєкт, і ми його майже завершили. Навіть відбулася офіційна церемонія відкриття. І тут почалася війна. На щастя, десь із половину тварин туди ще не повернули, – розповідає Євгеній. – А 24 лютого ми мали здати великий житловий квартал. Замовник був дуже вимогливий, тому все робили надзвичайно ретельно. Горіли строки, ми не встигали... І от раптом усе різко змінилося.
О 5 годині ранку вдарили по військовому аеродрому, на який у Євгенія виходять вікна (він живе на 12 поверсі). Пів неба було у вогні від вибухів...
Фото: Олександр Гусєв, Facebook
У наступні дні значна частина ворожих ракет і літаків пролітала безпосередньо над його будинком.
– Звуки, м’яко кажучи, не з приємних. Відчуваєш себе мішенню в тирі – весь час думаєш, прилетить чи ні. Російська рулетка – у майже прямому сенсі слова... Тобто, справді російська, – сумно жартує Євгеній. – Хвилями накатував страх. А іноді було відчуття байдужості – а що ти можеш зробити?
У підвал Євгеній, який живе сам, спускався кілька разів. Але під час повітряної тривоги на вимогу техніки безпеки ліфти вимикають, а пішки з 12 поверху десять разів на день вниз-вгору не находишся.
– Ховався у відносно безпечні місця у квартирі. Як архітектор я добре розумію конструкцію будівлі, тому знаю, які стіни є капітальними, а отже можуть принаймні захистити від осколків. Звісно, від прямого попадання нічого не допомогло б, – каже Євгеній. – Іноді вибігав по їжу і воду. Вийдеш – бачиш, хтось несе хліб. Питаєш – звідки? «А от там у глибині кварталу завезли у кіоск». Біжиш туди. В супермаркетах стояли жахливі черги – години на дві... Цікаво, що розвізники доочищеної води продовжували працювати й під обстрілами, за що їм честь і шана.
Той, хто живе, по суті, на лінії вогню, дуже швидко починає розбиратися, що летить і що вибухає, хто стріляє – вороги чи свої. На щастя, в будинок Євгенія не прилітало. Але зовсім близько від під’їзду хтось, вочевидь, ворожі диверсанти, серед ночі підірвав бензовоз.
– Я залишався у Харкові довше, ніж більшість моїх друзів і сусідів. Не їхали переважно ті, в кого старенькі батьки, або той, хто побоювався залишати напризволяще житло, – пригадує Євгеній. – Але коли почали без розбору бомбити будинки, школи, лікарні, з’явилося відчуття, що коли прилетить до тебе – це тільки питання часу. Тим більше, що поруч аеропорт і промзона.
Врешті, Євгеній прочитав у Інтернеті повідомлення від однієї волонтерської служби про організацію автобусних евакуаційних маршрутів. Зареєструвався на евакуацію з Пісочина (це селище неподалік від Харкова) в Кременчук. Проблема була в тому, як дістатися цього Пісочина – шлях лежав через харківські райони, які постійно обстрілювали. Але організатори – молодці, дали телефони таксистів, які брали за поїздку більш-менш адекватно (бо дехто просив і по 7 тисяч гривень).
– Рюкзак на випадок евакуації в мене був зібраний з першого дня. Виїхали рано вранці – крізь зруйновані райони, повз згорілі машини. Здавалося, що це якесь жахливе кіно, – пригадує Євгеній.
У Кременчук чоловік приїхав увечері. Відразу знайшлися волонтери, які допомогли з житлом. Це – молода сім’я з дітьми. У них свій дім, вони перебралися в одну кімнату, а в решту селять переселенців... Трохи оклигавши, Євгеній вирішив їхати в Черкаси, де вже влаштувалися його друзі – Олексій і Ольга.
– Відразу знайшлася волонтерська машина до Черкас. Усе це єднання, розуміння, взаємопідтримка дуже зворушують, – каже Євгеній. – Коли настане мир, планую повернутися в Харків. Дивлюся на світлини з сьогоднішнього Харкова – а в голові формуються плани, проєкти, як це все відновлювати. Нам з Олексієм, архітекторам, точно доведеться це робити –така професія.
Відкриття Харківського зоопарку, 2021 рік. Фото: kharkov.comments.ua
Максим Степанов
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису