У Черкасах театр-студія «Саквояж» об’єднує людей різного віку та досвіду, які через творчість знаходять спосіб залишатися стійкими в час війни. Це ляльковий театр, де актори своїми виступами намагаються принести радість дітям та розрадити їх. Участь у виставах допомагає самим акторам впоратися з власними емоціями, а водночас – підтримати глядачів. Театр стає простором, де можна не лише розповісти історію, а й розділити переживання, дати іншим відчуття присутності та розуміння.
Декілька разів на тиждень люди, які, здавалося б, роблять у зовсім різних сферах життя, збираються в Черкаському будинку культури імені І. Кулика і репетирують вистави. Хтось стає за ширмою, над якою підіймають ляльки і керують ними, створюючи різні пригоди, історії. Сюди ж приходить і звукорежисер, який хоч і числиться у будинку культури, та виконує геть інші функції, але приходить сюди, у залу, знаходить для цього час і також долучається до спільного заняття. «А чому б і ні», – каже, хоча міг би в цей час займатися іншими справами.
Євгенія Островська-Курінна приєдналася до театр-студії «Саквояж» минулої зими. Спершу вона виступала на літературній студії, яка, як і «Саквояж», діє в Черкаському міському будинку культури імені Івана Кулика. Саме там її помітили й порадили стати частиною театральної команди. Черкаси – рідне для неї місто, але свого часу після заміжжя вона виїздила до Миколаєва. Та в час повномасштабного вторгнення знову повернулася в Черкаси.
Євгенія називає себе аматоркою, ще в Миколаєві вона пов'язала своє життя зі сценою, костюмами.
– У нас діяв центр, де пропонували різноманітні напрями йоги, сеанси арттерапії та масажі. На його базі я писала сценарії до святкових заходів. У результаті виходили костюмовані, дуже красиві вистави. Переїхавши до Черкас, захотіла займатися чимось подібним.
У театр-студії «Саквояж» для акторки найважливішими є дружній колектив і реакція глядачів, зокрема, щирі емоції дітей.
– Нещодавно ми виступали з виставою «Головне бажання». Наприкінці була дуже зворушлива сцена: ми виходили на поклон із ляльками в руках, а потім, прощаючись, помахали глядачам. Діти повставали з місць, побігли за нами прямо на сцену й навіть забігли за лаштунки. Вони хотіли наблизитися, поспілкуватися. А які в них були захоплені очі!
Окрім гри на сцені, за ширмою вона також виконує роль асистентки: подає реквізит і допомагає іншим акторам. Театр став для неї важливою частиною життя, тож нині Євгенія Островська-Курінна хоче навіть створити власний – театр одного актора.
За свої ролі актори не отримують гонорарів, але двічі на тиждень знаходять час на репетиції, попри щоденну зайнятість та основну роботу.
Існує театр-студія вже третій рік. Діють дві групи: дитяча – для учасників від шести років, та доросла – від вісімнадцяти. Про діяльність «Саквояжа» розповів актор і режисер Олександр Донець. Він за фахом – актор театру ляльок. Згодом почав працювати в будинку культури, зумів об’єднати навколо себе людей.
– 3 березня 2023 року розпочали першу репетицію, сформували невеличку команду з п'яти дітей. З того колективу, з яким починали, до сьогодні з нами лишився один хлопчик. 3 березня зібралися, 1 червня в нас була прем'єра. З дорослими довелося складніше: вони занадто поспішали проявити себе на сцені. Тим паче, в нас не звичайний гурток, тут ми працюємо майже як у професійному театрі, – розповів Олександр Донець.
Між іншим, каже, що можуть показувати вистав більше, ніж в професійному театрі ляльок, де одну виставу можуть відточувати і репетирувати досить довго, місяцями. А тут – аматори, що, з одного боку, дозволяє дещо заплющити очі на якісь аспекти, з іншого боку – тут люди за покликом серця й інколи можуть віддати сцені більше, ніж ті, що працюють за гроші.
– Одна пані в нас – рієлторка за фахом. Найбільше її мотивують щирі слова подяки від глядачів після вистав. Зараз війна, і чоловіків бракує не лише в інших галузях, а й в театрі. Тож у нас лиш один чоловік – працівник хімічного підприємства. Він настільки захоплюється процесом гри, що іноді й у житті говорить, як його персонаж, – розповів Олександр Донець.
Є вистави, коли актори не лише керують ляльками, а й самі виходять на сцену.
– Ми можемо зібрати дітей у садочках, школах. А сюди, в будинок культури, приходять батьки з дітьми. Ми налаштовані, щоб і ті, і ті отримали задоволення. Якщо актор працює в залі, як у нашій виставі «Бука», він грає не тільки з дітьми, а й з дорослими. Є й неінтерактивні вистави. Наприклад, наша свіжа патріотична вистава – «Головне бажання», – каже режисер.
Актори мають плани на майбутнє. Кажуть, хочуть показувати вистави переселенцям, щоб допомагати їм переживати зміни в житті. Також готові безкоштовно виступати в черкаських закладах освіти.
Їхню роботу вже оцінили фахівці. Наприклад, актор Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Олександр Гуменний сам з Луганщини, досить давно переїхав до Черкас, до цього грав в різних театрах. При цьому сам не має професійної освіти.
– Якщо людина займається справою і готова віддаватися тій справі і це дає моральне задоволення, тож я за те, щоб створювалися такі самодіяльні колективи. Люди намагаються об’єднатися заради чогось прекрасного, поділитися з кимось чимось. Це ж люди, яких не пригнали на роботу, вони самі прийшли, об’єдналися і в такому випадку люди щирі. А для будь-якої сцени щирість – це головне. Є закон сцени: якщо ти віддаєшся на сцені повністю, то отримуєш зворотній заряд, чим більше віддаєш, тим більше щирості отримаєш навзаєм, – каже Олександр Гуменний.
Європейське дослідження підтверджує, що участь громадян у культурних заходах позитивно впливає на громадянську активність, демократію та соціальну згуртованість, незалежно від соціально-економічного статусу чи рівня освіти.
Це зазначено у звіті Європейської комісії «Culture and Democracy: the evidence», який аналізує зв’язок між участю в культурних заходах та громадянською активністю.
Вистава завжди є терапевтичним дійством, особливо в умовах війни, переконана психологиня з Черкас Інна Лук’янець.
– Людина занурюється в сюжет, стежить за подіями, емоційно включається. Тим паче, що театр поєднує зорове й слухове сприйняття, створює особливу атмосферу. Це дозволяє на якийсь час абстрагуватися від щоденних труднощів і переживань. Театр стає своєрідним острівцем. Паузою між стресами, де можна відчути емоції, перепочити, відновити внутрішній ресурс. Є вистави з гумористичним акцентом, є драматичні – у них глядач співпереживає героям. І саме це допомагає залишатися живими, чутливими, людяними.
Вона порівнює театр і кіно: в обох випадках глядач має зоровий контакт, але театр дає дещо більше. Тут грають живі актори, дії відбуваються в реальному часі.
Актори ж мають змогу побороти на сцені багато внутрішніх страхів, проявити себе, прожити замкнуті в собі страждання, додала Інна Лук'янець.
– Сцена дозволяє прокричати, проплакати. Часто ситуації взяті з нашого звичайного життя. Під час виступів, репетицій ніхто не здогадається, чи показуєш ти свій внутрішній стан, чи просто граєш роль.
Між іншим, наприклад, в Італії під час Другої світової діяли народні трупи, які виступали в селах, щоб піднімати дух; у США під час Великої депресії державна програма «Federal Theatre Project» залучала аматорів.
Театр-студія «Саквояж» – це більше, ніж сцена. Це простір, де мистецтво перетворюється на підтримку, а спільна справа – на ресурс стійкості. Учасники долають тривогу, даруючи емоції іншим, і водночас гуртуються навколо спільного сенсу. У час війни саме такі ініціативи створюють нову спільноту – щиру, згуртовану й живу.
Фото "Прочерку" та з архіву акторів театру
«Проект «Посилення стійкості медіа в Україні».
Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна).
Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Disclaimer that has to be used:
Improving Media Resilience in Ukraine Project.
Implemented by Fondation Hirondelle (Switzerland) and IRMI, Institute for Regional Media and Information (Ukraine).
Funded by Swiss Solidarity