Іноді історія не пишеться чорнилами. Вона пишеться попелом, уламками стін і голосами людей, які не зламалися. Актори Донецького обласного драматичного театру говорять: «Тепер уся Україна – наша сцена». Вони вдячні, коли інші театри країни підтримують, надають їм приміщення для репетицій.
Центр культурного життя і єдиний професійний театр Маріуполя, велика глядацька зала, розрахована на 800 місць, 143 театральні сезони, близько пів сотні акторів у трупі... Все це колись було… Із 16 березня 2022 року Донецький академічний обласний драматичний театр став символом гуманітарної катастрофи, яку заподіяла Росія, пише Український інститут.
«Наша місія – зшивати Україну»
Вистава «Маріупольська драма» відтворює події березня 2022 року. Це автентичне свідчення акторів, які перебували з іншими людьми в приміщенні театру в період трагічних подій. Свої історії виживання розповідають: Віра Лебединська, Олена Біла, Ігор Китриш та їхній син-школяр Матвій. Цього разу команда завітала до Черкас. Про те, чим живуть, з якими викликами стикаються та як їх долають, актори розповіли «Прочерку».
Директор – художній керівник Донецького обласного академічного драматичного театру Геннадій Дибовський наголошує: Росія намагається стерти цю трагедію з пам’яті. Вкладає ресурси, фінанси, ідеологію, щоб замінити реальність картинкою. На місці зруйнованого театру вже зводять нові павільйони, мають на меті створити враження, ніби нічого не сталося, ніби не гинули люди.
– Ми не можемо цього допустити. Ми повинні говорити правду. Як каже наша акторка Олена Біла, це, можливо, наймасштабніша трагедія всієї війни, де загинуло надзвичайно багато людей, – зазначив він.
Йому самому довелося кілька разів змінювати місце проживання: з Донецька чоловік переїхав до Краматорська, потім – до Кам’янця-Подільського, де очолив кафедру хореографії Бахмутського коледжу. Два роки тому його запросили очолити Маріупольський театр, який на той час базувався в Ужгороді.
Фото: ui.org.ua
Геннадій Дибовський розповів, що вже два роки вистава мандрує Україною – від невеликих громад до великих міст, відкриває глядачам правду.
– Три роки тому театр розпочав новий етап свого життя. У нас немає власної сцени, і, на жаль, немає можливості працювати в Закарпатському театрі. Дві трупи під одним дахом створюють неабиякі труднощі, ніби дві родини змушені жити разом. Спочатку все добре, а згодом виникають непорозуміння. Тому нам довелося орендувати окреме приміщення для репетицій. Але ми продовжуємо працювати і рухатися вперед. Завдяки компанії Karabas часто маємо можливість показувати «Маріупольську драму» за кордоном. Там нас дивляться як українці, які змушені були виїхати, так і громадяни інших країн. Ми веземо їм свідчення. Наша місія – зшивати Україну, зокрема Донеччину. Їздимо, зшиваємо її і відчуваємо справжню емоційну єдність, – сказав Геннадій Дибовський.
Акторка Віра Лебединська була в театрі того 16 березня 2022 року. Кожен її вихід на сцену, за словами жінки, – це повернення до місця, де вона колись була.
– Розповідаємо кожен свою історію. У нас є сім’я: жінка, чоловік, дитина. І я. Усі пережили щось своє, але нам вдалося поєднати це в одну виставу. Я сама з Донецька, звідти втекла, це вже мій другий переїзд. Потім у Маріуполі мене «звільнили» майже від усього, від чого тільки можливо. Спробували навіть забрати життя. Не вдалося. Я жила неподалік від театру, практично в центрі. Коли почали випадати вікна й міни діставали до нас, 3 березня перейшла до театру. Дуже боялася. Спочатку спала в коридорі. Схопила речі, кота – і побігла. Пробула там два тижні. Після вибуху усе було ніби кліпами: щось пам’ятаю, щось – ні. Загинуло дуже багато людей. Кота свого я так і не знайшла. Ми вискочили, сходинки хиталися, мені кричали: «Бігом, зараз усе обвалиться!». Вискочила на вулицю – апокаліпсис. Міста нема, – згадала пані Віра.
Виїхати вдалося завдяки небайдужим людям, які надали свою автівку. Віра Лебединська досі зберігає гардеробний номерок, він став і частиною її сценічного реквізиту. Такі номерки могли допомагати людям розпізнати працівників театру серед тих, хто переховувався всередині, і звернутися по допомогу.
Вона переконана: якщо залишилася в цьому світі, значить, у неї ще є незавершена місія.
– Ця місія – розповідати. Так, нам важко, але ми повинні це робити. Хтось має сказати правду: російська навала не прагне ні земель, ні чогось матеріального. Вона хоче душу нашої нації. Б'ється проти цивільного населення, культурних об’єктів. Треба донести це до людей і показати, що потрібно боротися. На щастя, нас дуже підтримують за кордоном, – додала акторка.
Головне – не стіни. Головне – люди
Акторка Олена Біла поділилася, що разом із чоловіком Ігорем та сином Матвієм виїхала з Маріуполя за день до трагедії. Дев’ять днів і ночей їхня родина провела в драмтеатрі – з 5 до 15 березня. Олена долучалася до приготування їжі просто на вогнищі, як і багато інших, хто тоді прихистився в будівлі.
– Театр мав свій репертуар, свою історію. Це не «заброшка», у яку потрапила бомба. Там лишилися всі цехи, документи, навіть печатка театру. Але головне – не стіни. Головне люди, які там загинули. Там був перепис тих, хто ховався – ми бачили списки, бачили цих людей. Були там дев’ять днів. 15 березня виїхали на власній автівці, так і не дочекалися зеленого коридору. Моя сукня у «Маріупольській драмі» символізує саме цей зелений коридор. Вистава народжувалась понад 50 годин разом із Олександром Гаврошем із Закарпатського театру. Він створив її на основі наших сповідей.
Олена підкреслила, знайти слова було непросто. Постановку створювали у 2022 році, актори ще жили в тій реальності, у болю й пам’яті про пережите.
Траплялося й таке, що іноземці залишалися в залі до останнього – не розходилися, поки не зустрінуть акторів, щоб обійняти, підтримати, просто поговорити. Українці, які живуть за кордоном, теж приходять і діляться своїми історіями. Їм хочеться випустити зсередини той біль, що накопичився. «Вони пережили той самий жах, який пережили наші актори», – сказав Геннадій Дибовський.
Для українців, яким довелося покинути свої домівки, вистави театру – безкоштовні, додав директор – художній керівник. Головне, щоб ця історія й надалі звучала у світі.
На показ у Черкасах прийшла маріупольчанка Світлана Коротя. Жінка тримала в руках носові хустинки. Зізналася, що готувалася, бо знала: не зможе стримати сліз.
– Я народилась у Маріуполі, жила там. У березні 2022-го нас вивезли волонтери, ми опинилися в Черкасах. Тепер знімаємо житло вчотирьох: я, син, невістка та онук. Дуже хочеться повернутися додому, але тільки на підконтрольну Україні територію.
У таких виставах є дуже виразний терапевтичний ефект – і для акторів, і для глядачів, переконана докторка психологічних наук, практикуюча психологиня з Черкас Інна Лук'янець.
– Люди, які пережили війну, втрати, облогу чи окупацію, часто несуть у собі відчуття ізоляції: «це було тільки зі мною», «ніхто не зрозуміє». Коли вони бачать на сцені проживання досвіду, подібного до їхнього, виникає важливе відчуття, що їхній біль реальний, він визнаний і не є «невидимим». Це вже саме по собі приносить полегшення. Крім того, те, що в реальності було травматичним та неконтрольованим, у театрі проживається в безпечнішому оточенні, поруч з людьми, які підтримують. Це дозволяє емоціям виходити поступово, без руйнівної сили. У залі сидять люди зі схожим досвідом – і це створює потужне відчуття спільності і те, що «я не один».
Після вистави, за її словами, люди можуть проговорити емоції, поділитися своїми історіями, це допомагає інтегрувати пережите та повертає людині відчуття контролю і голосу.
До речі, актори регулярно організовують збір коштів на підтримку ЗСУ: везуть за кордон сувеніри, продають їх і передають виручені гроші.
За підтримки облдержадміністрації та військової адміністрації Донецький академічний обласний драматичний театр відкрив платформу «Theatrical Ramstein» для об’єднання світової театральної спільноти в боротьбі з російським тероризмом.
Учасниками платформи стали театри, колективи та культурні об’єднання України й світу для:
збору коштів на нагальні потреби ЗСУ (дрони, медицина, технічне обладнання, побутові засоби);
інформаційної підтримки культурних подій в Україні (вистави, перформанси, виставки, майстер-класи, концерти, творчі зустрічі, аукціони, благодійні заходи);
підтримки та реабілітаційної допомоги театральним працівникам, які долучилися до лав ЗСУ.
Маріупольський театр. Дані.
Орієнтовна кількість загиблих під час бомбардування — за різними оцінками. Наприклад: за розслідуванням Associated Press (AP) — близько 600 людей могли загинути.
Масштаб культурних втрат.
Знищення центральної частини будівлі, одна з головних культурних інституцій міста, де десятиліттями діяли вистави, народжувалися культурні проєкти.
«Проект «Посилення стійкості медіа в Україні».
Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна).
Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Improving Media Resilience in Ukraine Project.
Implemented by Fondation Hirondelle (Switzerland) and IRMI, Institute for Regional Media and Information (Ukraine).
Funded by Swiss Solidarity
Юлія Капуш
реклама
