Він повернувся не до рідного села Рацеве, звідки пішов добровольцем і де залишився дім його батьків. Повернувшись, він обрав самотність у невеличкій квартирі на Орбіті (Черкаська область), де на сьогодні заселеними залишаються всього 2 пʼятиповерхівки. У місті, що поступово зникає з мапи, ми познайомилися з ветераном війни, надзвичайно скромним і щирим чоловіком Василем Некрасою, який до 2022 року працював бригадиром на ТОВ «Спорт-ІН». Будував спортивні майданчики і… плани на особисте життя, проживав у селі Рацеве. Весь час їздив на заробітки у великі міста, щоб потім створити сім’ю, яка б нічого не потребувала. Про життя з хворобами, «білий» квиток, маруновий берет і шлях від нестройового до гранатометника Василь розповів у нашому інтерв’ю:
Василю, розкажіть коротко про життя до війни: де проживали, ким працювали і що найбільше цінували тоді?
У моєму житті ніколи не було сенсацій для інтерв’ю (посміхається). Жив у селі Рацеве, все як у більшості. Поки сім’ї не було, цінував лише сьогодні, бо здавалося, жити одним днем легше. Тоді одружився, сімейне життя не склалося з першого разу, а далі… далі війна, яка всі плани зруйнувала. До лютого 2022 працював будівельником-поліуретанщиком, а саме бригадиром бригади поліуретану. На той час таких спеціалістів було близько ста на всю країну.
Що саме будували?
Це бригада, яка покривала бігові доріжки та інші спортивні майданчики поліуретаном. Хоча насправді це суміш резинової крошки (дрібненькі частинки автомобільних шин). Приблизно 2 міліметра квадратики і трикутники, залиті поліуретановим клеєм. Потім цю суміш поміщають в планомат - це машина, яка нагріває суміш до +90°C. І притискає до бетону. Потім це все фарбується іншою сумішшю з фарби, крошки, але значно дрібнішої, і клею. Потім наноситься розмітка. Ми будували всі майданчики та бігові доріжки на бетонній основі.
Як потрапили на війну? Де служили і з яким позивним?
Добровольцем у 2022. 24 лютого я був ще на роботі, та коли все почалося, нас із села пішло не багато, я, Сашко Федорович… і де зараз він? На алеї Слави… Це мій побратим і колега з будівництва, Федорович Олександр - розвідник відділення збору та обробки даних розвідки взводу управління розвідувальної роти, він загинув 28 липня 2023 року біля села Урожайне Донецької області.
А я спершу потрапив на блокпости, досвіду поводження зі зброєю не мав. Потім направили у навчальний центр, там 21 день. Став курсантом. Мені казали «Куди тобі, діду?», так і отримав позивний «Дід», ми там всі діди, кому трохи за сорок (жартує). Після навчання отримав звання молодшого сержанта, командира відділення. Зачитував перед батальйоном клятву десантника. Хоча мав проблеми зі здоровʼям і був непридатним до військової служби. Служив на Донеччині.
Розкажіть про свій перший бій.
То був не бій… в зону бойових дій ми заїхали 20 листопада 2022 року, а 4 грудня став виконувати бойові завдання у складі І штурмової роти аеромобільного окремого батальйону 95 бригади. Не все можна обговорювати, бо є військова таємниця, але хотів би сказати про бойову побратимку Настю Мірошниченко, яка в 19 років пішла в десантно-штурмові війська, мала щонайменше 5 стрибків з парашутом і вона першою за мене отримала маруновий берет - маруновий колір запеченої крові десантника. Його має право носити лише десантник Збройних Сил України. Я отримав його пізніше за бойові завдання. Про кожен бій розповідати не можна, але рятувало іноді те, що просто глибоко закопувалися в землю, в прямому сенсі, розкопували собі позиції, які потім підривали, коли заходив ворог…
Хто вдома чекав?
Ніхто не чекав, лише земля-матінка Україна. Рідних не залишилося, з першою дружиною розлучилися задовго до повномасштабної війни, потім був сам, перед війною зʼявилася надія на створення нової сім’ї, але всі плани зруйнувала війна. Кохана поїхала за кордон, як тільки почалася повномасштабка. Чекати не обіцяла. А друзі, як дзвонили, то пили пиво там вдома, в селі і казали «Ми за тебе тримаємо кулаки». А нас вибивають… за перший тиждень нас 300 чоловік, як скло лягло… Тримають кулаки і по цей день, багато тих, хто «по догляду за людиною з інвалідністю», коли в селі весь квартал родичів, а приглянути нібито нема кому… Їдьте сюди та тримайте кулаки, а не вдома. Тому, перейдемо до наступного питання, про тих «друзів» важко…
Наступне питання про те, чому саме Орбіта, адже це практично і як би сумно не звучало, вимираюче місто. Чому ви тут на сьогодні?
До цього питання трохи ранувато, але відповідь випливає із попереднього - я тут, щоб не перетинатися із тими «друзями» з Рацева. На «бойові» купив квартиру вкінці 2023 року, бо приїздити у рідне село не міг. Ціни на квартири тут як у найвіддаленішому силі на будинок без ділянки. А Рацеві залишилася батьківська хата, все у дворі. І хату потихеньку розбирають, вже зняли навіть проводку… Але я не можу туди приїхати. З Орбіти до Рацева через поле дійти можна… Але я тут...
Тобто ви повернулись вже сюди, у місто Орбіта? Які трофеї привезли з війни?
Так, у Рацево не повернувся. А трофеї… Так, привіз (усміхається) - закрита травма грудної клітки, перелом тіла правої лопатки, якщо бути точним, то 5 переломів ребер, дифузний кардіосклероз та ще ряд болячок. Ну і як зʼясувалося у ВЛК вже перед списанням, коли мені вже було 46 років - у мене одна нирка і в ній вже кіста. Уявіть, прожив життя, а дізнався про це тільки після останнього бою на Курахівському напрямку.
У вас був якийсь талісман/оберіг, в силу якого ви найбільше вірили?
Талісман був. Це хрестик, священик нас похрестив і видав кожному хрестик після навчання. А ще «смертник», це медальйон, на якому дата народження, група крові та інші особисті дані для того, щоб під час поранення або загибелі можна було ідентифікувати.
Яким був останній бойовий вихід, після якого почався процес списання з військової служби?
Розкопувати позиції було найважче, морально і фізично по-своєму. На зиму углибити, обкласти колодами. А розкопати треба за ніч, копаєш, чийсь китель, перчатка, і розумієш, що вона не порожня… це страшно, але там звично. Колоди брали ті, що за декілька десятків метрів лежали повалені численними вибухами і самі валяли, коли не вистачало. Копаємо з побратимом позицію, обкладаємо колодами, він каже: вже досить, а я пішов по ту, що найтовща, кажу, вона нам потрібна. Ми принесли. І незадовго після того прильот в те бревно СПГ. Ми жили в Антонівці. Взимку бувало, що ходили по 13 кілометрів пішки… але зараз би ще одного товариша хотів згадати. Позивний Кончений, який самовільно зайшов на позицію ворога, знищив двох і забрав зброю. Приніс нам, знаючи, що вся зброя має бути на обліку. Звісно такі дії без команди не допускаються. Командир каже: «Ну ти і Кончений», так він і залишився з цим позивним. Але я пишаюся, що разом з такими безстрашними людьми я воював. Останній бій був після того як я лежав у реанімації в Покровську, у мене зупинилося серце. Наших били так, що туди ніхто не хотів іти, бо це смертна позиція, наша передова була у їхній посадці. Командир каже: «Бать, вийдеш? Це буде твій крайній бойовий вихід». А я лише після реанімації… Коротше вийшов я, тобто водовоз, ще банщик, зенітщик і один штурмовик. Виходили в сутінках, був серпень. З 9 ранку більше 100 розривів з 80 і 120-ки, і жодного прямого, все ж таки вони криворукі, але землі понасипало добре. Добре допомогла 79 бригада, відбили 2 наката. Вийшов я з тієї ж позиції у 2023 році, на яку і зайшов на свій перший бій у 2022.
Що вам допомогло вижити?
Заривався поглибше в землю. Допомогло вижити навчання в навчальному центрі, отой 21 день,, уважно слухав інструкторів, читав «Отче наш» постійно. Страху не мав, але боявся постійно.
Чи змінилися цінності після повернення з війни?
Так, на жаль, величезне розчарування у цивільному населенні. У населеному пункті можна зібрати батальйон. Старші дядьки пішли б у командування, молодші - у штурмовики, забезпечення. Але в когось відстрочка, хтось просто тікає полями в прямому сенсі. Я не знаю, чого чекають такі чоловіки, для яких як не було війни, так і досі немає. Вони й мені казали «Куди ти йдеш, тебе вбʼють», а мені байдуже, мені автомата дай, і я рівний з ним. Звісно, є ті, хто допомогають донатами, але цього мало, хтось дрони лагодить, на фронт пішло трохи більше 30 людей, але де більшість? У селі населення 2500 людей. Де заміна таких як я? Пішов отримувати пенсію, отримав відмову раз, другий, потім кажуть, що не вистачає трудового стажу, можете претендувати лише на «пособіє», за війну вам додали 13 років стажу, а по трудовій було півтора, отже пенсії не буде, а «пособіє» - це 2400 грн в місяць, закони змінилися і накопичення вже немає, не дивлячись, скільки було зароблено. Групу інвалідності оформили на рік, а «інвалід дитинства» так і не оформили, хоча прожив життя і не знав, що з однією ниркою. А якби цього не дізнався і не оформили інвалідності (ІІІ група), то там би й залишився. Зараз жменями обезболюючі..... Зараз будь-яких протяг - страшні болі у вусі й всьому обличчі. І це вже не життя. А скільки ще таких і коли буде заміна?
Дякую, що погодилися на публікацію цієї розмови. Що б ви хотіли сказати нашим читачам?
Замислюватись. Бо коли сюди прийде ворог, мобілізують всіх вбивати своїх. І вибору між донатом або пивом на вечір не буде. А кулаки доведеться не тримати, а бити ними своїх. Війна триває і повторюсь - на фронті потрібна заміна.
Під час розмови біля нас крутився песик по кличці Рижий, якого з Бахмута у 2023 році привезли військові. Як розповів Василь, Рижому вже більше 10 років, нині його підгодовують місцеві жителі на Орбіті. Рижий на вулицях міста, що далеко від фронту, є памʼяткою війни і щодень нагадує місцевим про час, у якому всі ми живемо.
Інтерв’ю брали Аліна Шевченко та Олександр Апальковський
реклама
