Черкащанин із тяжкою хворобою був би готовий загинути в бою

42-річний Віталій Бабкін має тяжку і, на щастя, не надто поширену в Україні хворобу – так звану слоновість, інформує «Голос України».

Фото Максима Степанова

Через закупорені лімфатичні судини рідина накопичується в різних ділянках тіла, особливо в кінцівках, і вони стають схожі на слонячі ноги. Все тіло постійно болить, тому що роздуті тканини стискають нерви, як у лещатах. На шкірі утворюється безліч виразок, які сверблять і ниють. Тут і там тіло розростається. Кількакілограмові відростки заважають рухатися й, знов-таки, болять під власною вагою...

– Одна справа, коли ти дитина чи симпатична дівчина. Тоді, захворівши, можеш розраховувати на співчуття. Якщо ж ти – 42-річний чоловік і при зрості близько 170 сантиметрів важиш 250 кілограмів, – від тебе тільки всі відмахуються. Це я постійно відчуваю на собі. Але до цього вже звик і не дозволяю собі злитися на людей. Як було б добре, якби я був просто товстуном! – зітхає Віталій Вікторович.

Для розмови з нами Віталій одягнув довгу футболку, яку пошила для нього мама. А у звичайному житті він не може дозволити собі носити одяг: форма тіла постійно змінюється, і треба перешивати. Крім того, одяг подразнює запалену шкіру. Нарешті, вдягнути, приміром, штани, без сторонньої допомоги немає жодної  можливості.

– Та що там! Я живу сам. Якщо щось упало, підняти вже не можу. Доводиться чекати, коли прийде мама, – із якоюсь винуватою посмішкою каже Віталій. – Якщо я впаду, піднятися не зможу. Проблеми з гігієною – гігантські. Та й взагалі... Як не повернешся – все одно боляче: на шкіру, на м’язи тиснуть мої 250 кілограмів. Ви можете уявити: ви лягли на підлогу, а на вас зверху поклали п’ять мішків із піском. Отак на мене й тисне – постійно. Ні хвилини перепочинку.

Віталій розповідає, що такому, як він, дуже важко розраховувати на співчуття або симпатію людей. Навіть власний син до нього не заходить уже кілька місяців. На дзвінки по телефону і по скайпу не відповідає.

– Можу розраховувати тільки на маму. Але вона в мене – сама інвалід. Українська держава, яку я безмежно люблю, робить вигляд, що мене немає. Пільгами жодними не користуюся. Скрізь вимагають грошей, «благодійних внесків».

Єдиним вікном у життя для Віталія залишається Інтернет.

– Якби не Інтернет, мені був би гаплик. Я б не зміг жити. Я й так іноді замислююся... Але Божа заповідь не дозволяє. Було б добре загинути в бою, – якось навіть весело каже Віталій. – Я сам родом із Донбасу, з Красного Луча. Якби міг, обов’язково зараз пішов би виганяти іноземних зайд з рідної землі. Але куди я можу піти? Смішно...

Попри все це, Віталій намагається зберігати привітність до людей і оптимізм. Спілкується у соцмережах з людьми з різних областей, з різних країн. Обговорює різноманітні теми. Завдяки Інтернету здружився з іншим черкащанином – Олександром Мамаєм. У ньому чоловік знайшов цікавого співбесідника, у багатьох питаннях – однодумця.

Віталій із гордістю каже, що, попри все, живе життям країни, світу.

– Тепер багато керівників мають свою сторінку у «Фейсбуці», – розповідає Віталій. – Нещодавно моїй мамі знайома розповіла, що невідомі люди, назвавшись сепаратистами й погрожуючи зброєю, намагалися напасти на магазин в одному із районів Черкас. Я звернувся з цього питання до начальника УМВС. Той подякував за сигнал, пообіцяв розібратися.

Проблеми зі здоров’ям у Віталія розпочалися з дитинства. Спочатку це був цукровий діабет.

– У юнацькому віці, начебто, все владналося, – розповідає Віталій. – Я відслужив у армії, на складі боєприпасів. Там легко тягав важкі ящики зі снарядами. Демобілізувавшись, одружився, у мене народився син. Я навіть донором став! П’ять років здавав кров.

Проте нормальне життя тривало недовго. Поступово почала зростати вага.

– Я не став більше їсти. Навіть обмежував себе. Але місяць за місяцем робився трохи важчим, – згадує наш співрозмовник. – Потім почав збільшуватися тиск, густішала кров...

Ще гірше стало після двох важких стресів. Спочатку сталося розлучення з дружиною, яку Віталій щиро кохав. А потім йому не пощастило – потрапив до рук катів у погонах.

– Почалося з того, що сусід украв у мене холодильник. Звернувся до міліції, але ніхто нічого не розслідував. Я почав скаржитися. А одного разу зіткнувся з одним із слідчих на вулиці. Він надягнув на мене кайданки, викликав по рації «бобік». Мене завезли у якийсь глухий провулок і там били ногами, доки могли. Потім привезли до райвідділу, і я там пролежав усю ніч на холодній підлозі, – розповідає Віталій. – На ранок відпустили.

Як згодом сказали лікарі, можливо, саме під час того побиття було ушкоджено гіпоталамус – відділ головного мозку, який контролює діяльність ендокринної системи людини.

– Відтоді я щороку гладшав на 10-20 кілограмів, – зітхає Віталій. – Намагався лікуватися. Лягав до черкаських лікарень. Але полегшення не наставало. Потім звернувся до київського Інституту ендокринології та обміну речовин. А в Інституті хірургії та трансплантології мені зробили операцію з бандажування шлунку. Проте жодної користі це мені не принесло...

Рік від року ситуація ускладнювалася. З’являлися грижі. Потім розпочалося розростання тканин, яке робило життя Віталія дедалі важчим. Спочатку «зайве» вирізали хірургічно, а потім і це стало неможливим – виникли проблеми з серцем.

– Тепер мене, по суті, перестали лікувати. Медики тільки знизують плечима, – каже Віталій.

Нещодавно, після звернення до управління охорони здоров’я облдержадміністрації, до Віталія Бабкіна завітало кілька лікарів. Оглянувши його, фахівці запропонували звертатися до спеціалізованих медичних установ у Києві чи навіть у інших країнах.

– Відверто кажучи, я вже й не знаю, куди звертатися, – розповідає наш співрозмовник. – Якби хтось із гарних спеціалістів оглянув мене і розробив план хоч якогось лікування... Але таке враження, що лікарі вже махнули на мене рукою.

Ті, хто погоджуються допомогти, називають шалені суми – 60 тисяч гривень тільки за перший етап лікування. Оскільки Віталій може розраховувати лише на свою і мамину пенсії, такі цифри для нього є астрономічними.

– Тобто мені запропонували просто чекати смерті, – сумно посміхається Віталій. – Так і мучуся. Болі жахливі. Неможливо ні ходити, ні сидіти, ні лежати. Буває, так болить, що я кричу. Але за стінами мого будинку мене ніхто не чує...

«Голос України» проконсультувавшись з київськими фахівцями, звернувся до директора Національного інституту хірургії і трансплантології імені О. О. Шалімова Національної академії медичних наук України, доктора медичних наук, професора О. Ю. Усенка. Дізнавшись про суть проблеми, він заявив про готовність госпіталізувати Віталія Бабкіна до інститутської клініки для лікування.

– Ми чекаємо його в інституті, – сказав Олександр Юрійович...

Для тих, хто має чуйне серце і може надати фінансову допомогу Віталію, друкуємо номер банківської картки його матері Лідії Миколаївни Мамро – 5168757203852134.