Схоже, що влада у Смілі саботує закон про декомунізацію і створює механізм його офіційного ігнорування?

„15 квітня цього року Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі: головуючого-судді Гудзюка І.В. при секретарі Покотиленко І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Сміли справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Смілянської міської ради Черкаської області про визнання протиправним рішення міської ради № 12-33/VII „Про перейменування провулка Кіровоградського” постановив:

„Позов ОСОБА_1 до Смілянської міської ради Черкаської області… задовольнити повністю.

Визнати протиправним рішення Смілянської міської ради Черкаської області від 18 лютого 2016 року № 12-33/VII „Про перейменування провулка Кіровоградського” на провулок „Михайла Яхненка”, залишивши назву „провулок Кіровоградський” без змін”. Це витяг з постанови суду.

Аргументи „підлоги”

Таке рішення служителів Феміди здивувало не лише членів місцевої топонімічної комісії, а й небайдужу громадськість міста. Тож, 10 травня вони, разом з декількома депутатами міської ради, пішли шукати правди до секретаря міської ради і в.о. міського голови Сміли Віктора Федоренка. Адже мали претензії і до влади. Та ходили, схоже, дарма.

в.о. міського голови Сміли Віктор Федоренко любить ходити у народ, але не любить народу у своєму кабінеті

Пан Федоренко став депутатом міської ради, і очільником Сміли, можна сказати, випадково. Узагалі, якось так складається, що останнім часом Смілою керують саме такі люди. То попередній міський голова Вадим Решетняк полишив 15 квітня 2015 року свою посаду і в.о. міського голови випадково став секретар міської ради Ярослав Березань. То колишній перший заступник в.о. міського голови міста, кандидат на посаду повноцінного міського голови та перший номер у списку політичної партії „Блок Петра Порошенка „Солідарність” до Смілянської міської ради Андрій Шовкун вирішив покинути Смілу. Через це відмовився від набування статусу депутата Смілянської міської ради. А замість нього до міськради, знову ж несподівано, зайшов наступний по списку „Солідарності” місцевий підприємець Віктор Федоренко. 17 листопада 2015 року його обрали секретарем міської ради. А 1 березня вже цього року депутати Смілянської міської ради висловили недовіру меру Олексію Цибку та більшістю голосів прийняли рішення про дострокове припинення його повноважень. Ще до прийняття цього рішення він, обурений, покинув сесію, як і секретар міськради. Усе ж депутати доручили Федоренку виконувати обов’язки міського голови…   

Отже, приймаючи делегацію смілян стурбованих дивним рішенням суду, пан Віктор почувався вже впевненим господарем владного кабінету. На жаль, це вилилося не у гостинність, а в невдоволення візитом і претензіями до журналіста, який фіксував подію на запрошення депутата міської ради. Тож Віктор Федоренко у грубій формі заперечував проти цього всупереч законодавству України, зокрема „Закону про доступ до публічної інформації”, „Закону про інформацію” та інших. Усе ж вдалося пояснити пану в.о. голови Сміли, що він публічна особа, а службовий кабінет не є приватним і розмова по суті розпочалася. Вона була дещо несподіваною, а думки і зауваження Віктора Федоренка, м’яко кажучи, оригінальними. Тож не зайве буде навести деякі дослівно:

– Чи вам нема чого робить, чого ви зібралися? – дивувався він. І тут же, – хто в нас керує? В нас пряме народовладдя. А підписалися проти перейменування сто процентів жителів цих вулиць (напевне малися на увазі чергові позови до суду). Я живу на Загреблі (мікрорайон міста). Якби не робив у міськвиконкомі, я б і не знав, що вулиці перейменовують… Міліція – це не влада (це щодо того, що не забрала червоний прапор під час святкової ходи в Смілі на цьогорічний День Перемоги). Я збираю міліцію і кажу: „Ви будете встрявати, якщо будуть якісь непорядки? Вони кажуть – ні, тому що ми не знаємо на якому етапі щас знаходимся. А якщо, кажу, людину будуть бить, ви будете встрявати? Вони кажуть – ні! А чого? Бо ми виконували наказ тоді на Майдані, і наших братів посадили. Ми виконували свій долг…

У цей час до кабінету зайшов представник жителів провулку Кіровоградського, колишній заступник міського голови Вадима Решетняка Юрій Студанс і підприємець, що живе на вулиці Кіровоградській, Ігор Зайченко. Як виявилося, пан Юрій теж проти перейменування провулку Кіровоградський на провулок Михайла Яхненка і, схоже, є ініціатором, так би мовити, народного протесту. Як у тому анекдоті: нескладно робити те, що хоче народ, якщо грамотно пояснити народу, чого він хоче… Комічність ситуації полягала і в тому, що за службовими обов’язками, пан Юрій мав свого часу займатися й перейменуваннями вулиць у Смілі. Напевне він про це не знав, як майже не знає і пан Федоренко.

Зрештою, до кабінету покликали в.о. начальника юридичного відділу міськвиконкому Івана Власенка. Присутні намагалися дізнатися у нього, хто з представників міськвиконкому підписав заяву до суду про те, що міська рада не заперечує проти задоволення позову жителів одіозного провулку. Марно. Не пояснив юрист і те, чому не було подано апеляційної скарги на рішення суду. Узагалі, він порадив читати закони між рядків. Та й, власне, що він міг ще сказати, якщо місцева влада підтримала позивачів. Ось тому присутні на зустрічі раз по раз звинувачували її у саботажі закону про декомунізацію.

Зрештою, під час взаємних звинувачень Віктор Федоренко заявив, що треба йти в народ. І він, мовляв, так і зробив. Пішов і дізнався, що люди згаданого провулку проти перейменування. От тільки чому він цього не робив тоді, коли відбувалося громадське обговорення запропонованих змін, незрозуміло.

„Народ создає закони і ми будемо їх виконувати”, – емоційно заявив в.о. голови Сміли. А тоді ще й докричав: „Їх пишуть кров’ю”. Якщо пристати на цю сентенцію в.о. мера Сміли, то народ дійсно кров’ю виборов на Майдані право на декомунізацію і заміну комуно-радянських символів. То в чім річ? Адже все це не просто так. Зараз проти України воюють і вбивають цвіт нації якраз ті люди, котрі перебувають у полоні радянських міфів, обстоюють комуністичні символи, вважаючи українські фашистськими. Але пан Федоренко ще й назвав голову фракції В.О. „Свобода” у Смілянській міській раді Володимира Салова, який і привів небайдужих смілян до очільника міста, сподіваючись на діалог і взаєморозуміння, фашистом. Коли той почав допитуватися – на підставі чого, почув у відповідь: „На підставі підлоги…”. І це говорив не просто представник влади, а людина, котра за радянських часів вчилася на розвідника. Чомусь я думав, що у таких людей має бути більше витримки і розважливості.

Ось така російськомовна реклама, ще й з назвами неіснуючих вулиць, і далі з’являється у Смілі. Вона порушує два закони, але місцева влада, напевне, скаже, що так хоче народ…

Прецедент повернення до старого?

Зустріч не принесла видимого результату, компромісу досягнуто не було, усі зосталися при своїй думці. А я звернувся по коментар до Анатолія Терещенка – голови комісії виконкому Смілянської міської ради з питань найменування (перейменування) вулиць, міських об’єктів, встановлення пам’ятних знаків.

– Пане Анатолію, хотілося б знати Вашу думку, як небайдужої людини і як голови  відповідної міської комісії, стосовно рішення суду.

– Ілюзій з приводу українського судочинства позбувся далекого 2008 року і з того часу ситуація ще погіршилася. Дізнавшись про судову справу з приводу перейменування провулку Кіровоградський, я розумів, що вона шита білими нитками. А тому ніяких проблем у відмові задоволення позову не вбачав. Через це рішення суду було для мене, неочікуваним… допоки не прочитав постанову. Між іншим, отримати її копію у міськвиконкомі, вдалося тільки 4 травня при тому, що суд відбувся 15 квітня.

Усе стало зрозумілим після прочитання одного абзацу, а саме: „Представник відповідача проти задоволення позову не заперечує та визнав його в повному обсязі, про що зазначив в адресованій до суду письмовій заяві”.

Тобто міська рада в особі Віктора Федоренка не тільки не спробувала захистити своє рішення щодо перейменування (між іншим, пан Федоренко теж за нього голосував), а й не надала усі матеріали для об’єктивного розгляду в суді. Таким чином було проігноровано тривалу копітку роботу членів комісії та й усього депутатського корпусу, який Федоренко сам же на сесії закликав до підтримки рекомендацій комісії.

Що стосується „порушень”, на які посилається позивач і які взяв до уваги суд, то це суцільна брехня. Громадське обговорення було оголошено 20 листопада 2015 року відповідно до норм чинного законодавства. Було цілий ряд публікацій у газеті „Сміла”, інтерв’ю на радіо та на телебаченні. Активне обговорення велося у соціальних мережах, а тому заява: „Ми не знали про перейменування”, – це те саме, що й: „Ми не очікували, що 1 грудня почнеться зима”. Упродовж двох місяців до організатора надійшли десятки заяв, скарг, пропозицій. Цілі вулиці збирали ганебні підписи проти Героїв України, а провулок Кіровоградський жив в інформаційному вакуумі? НЕ ВІРЮ!

Депутати враховували пропозиції навіть після закінчення обговорення, навіть на сесії, з голосу. Тому ставлячись з повагою і до мешканців цього провулку, не можу стати на їхній бік. Можна змінити точку зору, але не можна міняти принципи. У цьому випадку принцип такий: „Правила однакові для всіх”. Позивачі мали можливість, як і всі сміляни, упродовж двох місяців висловитися з приводу перейменування.

Інша справа – куди поділися видрукувані за кошти міського бюджету інформаційні бюлетені, призначені для широкого інформування мешканців міста через квартальні комітети, ЖЕК, ОСББ…

Не можу стверджувати, але дуже схоже на те, що хтось хотів створити прецедент і зарубати на корені саму ідею декомунізації і перешкодити повернути смілянам історію України. І в першу чергу це стосується тих, хто за своїми посадовими обов’язками мав би виконувати закони про „декомунізацію”, хто представляє державу Україна на місцевому рівні, отримує за це гроші, але топче паростки всього українського. Напевно не там СБУ шпигунів шукає…

– Отже, влада у Смілі в цій ситуації не зробила того, що мала, щодо виконання закону про декомунізацію?

– Навпаки, конкретно в цьому випадку, в.о. міського голови, разом з начальником юридичного відділу, зробили все, щоб принизити значення процесу декомунізації і виставили міську раду правовими невігласами.

Прийнявши рішення про перейменування, відзвітувавшись про пророблену роботу в область, міська влада до цього часу(?!) не розмістила хоча б на будинку рад табличку з новою адресою (до речі табличка виготовлена місяць тому і лежить у кабінеті секретаря міської ради). Досі не проведено наради із перевізниками, надавачами комунальних послуг, поштою, таксистами та ін. До цього часу на автобусах, квитанціях, листах мелькають уже неіснуючі назви вулиць. Я вже мовчу про те, що хоч би на перехрестях вулиць спромоглися поставити вказівники нових назв.

Поки Небесна Сотня згорала на Майдані, коли українські вояки гинуть на фронті всіляка пліснява під гаслами Майдану знову проникла у владу. І намагається вкорінити у підсвідомість українців, що всі жертви були марними, а система непереможна.

– Цікаво усе ж таки, а чим не догодив смілянам з провулку Кіровоградського Михайло Яхненко? Позивачі твердять, що він є(?!) підприємцем „Російської Імперії” (так і написано, ще й шанобливо, з великої літери). Але ставляться до нього, як бачимо, не шанобливо. І хто тоді був Кіров, ім’ям якого чомусь назвали місто в Україні, а в Смілі на честь цього міста – провулок?

– Заява позивача про те, що „Яхненко Михайло являється (давно не являється А.Т.) підприємцем Російської Імперії українського походження. Стосовно дати та місця народження немає відомостей. Тому не зрозуміло, яке відношення дана особа та її біографія має до міста Сміли, а тим більше до мешканців провулку, де проживає позивач” є суто суб’єктивною. Це ніщо інше як спроба ввести суд в оману. Дивно, що суд таки „повівся на полову”, адже колишній голова суду Семен Леонтійович Яценко не тільки спонсорував і популяризував книгу нашого земляка-смілянина, видатного вченого в галузі космічної техніки і дослідника минувшини нашого краю Анатолія Коваленка „Сказання про Смілянщину”. Вона була в нього настільною. А в ній, на сторінках 398-399 автор пише: „Наиболее трудолюбивые, деятельные и талантливые из мужиков, особенно, кто владел каким-нибудь выгодным ремеслом, вполне могли накопить указанную сумму и откупиться от своего барина (Самойлова). Именно такими были в Смеле Яхненки.

По всему видно, были они старожилами мес­течка. Их имя замечено здесь еще при Богдане Хмельницком: Семен и Мисько Яхненко числи­лись в „Смиловской” сотне Войска Запорожско­го.

Более определенные известия об упомянутом роде начинаются с семьи Михаила Яхненко. В ней издавна существовал уклон к промыш­ленной деятельности. Занималась она выделкою кож, шитьем сапог, а также держала баштаны. Глава семьи был, вероятно, личностью незау­рядной и чувствовал себя способным приносить пользу в более обширных трудах, чем крепостной человек. Желая заниматься свободно торговлею или иным каким-нибудь промыслом, Михаил постарался выкупить из крепостного состояния всю свою семью, состоящую из жены, трех сы­новей – Степана, Кондрата и Терентия – и двух дочерей – Анастасии и Евдокии. На выкуп себя и своей семьи он израсходовал все свое состоя­ние, даже – монисто супруги.

По освобождении от крепостной зависимо­сти, Михайло поначалу не знал, что делать, глав­ное – не было денег ни копейки, а потому, не имея средств, не мог зачинать никакой коммерции. Выручил один добрый знакомый – коробейник. Состоя в дружеских отношениях с семейством Яхненко, зная редкую его предприимчивость и тяжелое положение, торговец занял ему 600 ру­блей ассигнациями. Вот эти-то деньги Ми­хаил и пустил в коммерческий оборот и, между прочим, взял в аренду две водяные мельницы- крупчатки на Тясмине в Смеле... у графа Самой­лова – недавнего своего помещика!

Так зарождалось знаменитое дело дома Яхненко. Редким цветком расцветет оно в крае и, питая тысячи народа, будет цвести едва ли не столетие. Слава о нем распространится далеко за пределы Киевской губернии, плоды его будут вкушать в каждом большом городе России. О фирме смелян, вышедших из простого крестьянского со­словия, станет известно даже за границей, ею будет интересоваться сам государь император!

Яхненки, едва умевшие подписывать свое имя и фамилию или вовсе неграмотные, обладали необыкновенным природным умом и в полном смысле были „самородками”. Заведенные ими предприятия с самого начала пошли в гору. Успех объяснялся в какой-то мере счастливыми обстоятельствами, главным же образом – исклю­чительной энергией, деловитостью и усердием всех членов дома Яхненко, их особым семейным укладом и духом сплоченности”.

Та, напевно, суцільно просякнута прогандистською брехнею історія СРСР, яка прославляла вбивць і катів українського народу, для мешканців провулку ближча по духу.

А посилання на те що „назва провулку Кіровоградський пішла не від імені „Кіров”, а від назви міста Кіровоград, яке на даний час не перейменовано, тому назва провулку взагалі не повинна змінюватись” – це ніщо інше, як спроба чорне назвати білим. До речі, Кіров (Костриков) Сергій Миронович (1886–1934), як подає сайт Українського інституту національної пам’яті, – організатор та виконавець політичних репресій в СРСР, член ЦК РКП(б) з 1923 року. У 1919 році очолив придушення антибільшовицького заколоту в Астрахані. При ньому в Ленінграді знесено велику кількість храмів. Він один з ініціаторів погрому вчених Російської академії наук.

– А як Ви можете заперечити такий висновок суду: „З огляду на зазначені норми частини 1 та частини 6 ст. 7 Закону 4865-VI „Прикінцеві та перехідні положення” Смілянська міська рада мала право прийняти рішення про перейменування „провулку Кіровоградський” до 21 листопада 2015 року. Таким чином Смілянська міська рада, при прийнятті рішення 12-33/VII, вийшла за межі наданих їй Конституцією і законами України повноважень”?

– Вважаю, що звинувачення Смілянської міської ради в порушеннях  норм Закону №4865VI та Порядку проведення громадського обговорення при прийнятті рішення щодо перейменування, зокрема і провулку Кіровоградський, є несправедливим і упередженим. Особливо хочу акцентувати увагу на безглуздості твердження, що „Смілянська міська рада мала право прийняти рішення про перейменування „провулку Кіровоградський” до 21 листопада 2015 року”. Міська рада мала, має і буде мати право перейменовувати вулиці відповідно до Закону України „Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і історичних подій”, а до 21.11.2015 вона зобов’язана була здійснити перейменування згідно з „декомунізаційним” пакетом законів. Після 21-го ж  такий обов’язок покладався уже на міського голову, як правовий запобіжник можливого ігнорування міською радою процесу декомунізації.

Однак, видається, що смілянська влада таки ігнорує Закон „Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, у якому йдеться і про те, що зміні назв підлягають топоніми (географічні назви та назви вулиць і підприємств населених пунктів України), що мають комуністичне походження. Своїми діями вона розколює громаду і створює негарний прецедент. Навіщо?

Олександр ВІВЧАРИК,

Сміла

Фото автора