– Зрозуміло, що таке місце в усі часи привертало до себе увагу. Через Трахтемирівський брід із давніх-давен переправлялися з берега на берег цілі армії завойовників і захисників нашої землі. Той, хто контролював цю переправу, мав величезні стратегічні переваги, – розповідає директор державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів» Тарас Теліженко, який обіймає цю посаду від 5 квітня. – Не припиняється боротьба за ці землі й зараз, щоправда, вже з інших причин.
Від Заруба до Трахтемирова
... Тарас Миколайович упевнено кермує машиною, яка везе нас, журналістів, у Трахтемирів. Щоб потрапити туди, потрібно проїхати аж через Київщину, але такі поїздки для Теліженка – річ звичайна. Хоч офіс заповідника розміщено в Каневі, справ на його безпосередній території – хоч відбавляй.
– Правда, дехто жартує, що я – директор «віртуального» заповідника, який існує тільки на папері, – всміхається Тарас Миколайович. – Десятиліттями на цю територію претендували різноманітні й державні, і приватні структури. Зараз тут усе так заплутано, що потрібна серйозна юридична робота, щоб усе це врегулювати. Саме цим зараз і займаємося.
Тут, у Трахтемирівському куті, воювали споконвіку. Принаймні, відтоді, як у ІІІ тисячолітті до нашої ери сюди прийшли представники ямної культури, котрих вважають першими праіндоєвропейцями. В античну епоху тут жили згадані Геродотом так звані «скіфи-орачі» – таємниче місцеве населення, яке десь у VI столітті до нашої ери завоювали справжні скіфи. На рубежі ер у Трахтемирівському куті оселилися представники зарубинецької культури, яку вважають протослов’янською...
У давньоруську добу на території півострова було споруджено сторожове місто Заруб, котре контролювало брід через Дніпро й захищало розкидані неподалік мирні поселення. Перша літописна згадка про Заруб належить до ХІ століття. У місті або поруч із ним діяв славетний Зарубський монастир, у якому були й аскетичні підземні, печерні церкви, й кам’яні, багато оздоблені надземні. В ХІІІ столітті місто і монастир зруйнували монгольські завойовники.
– Як свідчать археологи, печери збереглися до новітнього часу, – розповідає ще одна наша супутниця – керівник наукової частини заповідника Ірина Воропай. – Як це часто буває, народ оповив їх цілою низкою легенд – мовляв, підземні ходи тяглися на сотні метрів, а то й кілометри, поєднуючи Заруб і село Монастирок...
Трахтемирів у XVII столітті. Умовний малюнок Гійома Боплана
У XV столітті на півострові з’явилося містечко Трахтемирів. Діяв і монастир. Щодо походження слова «Трахтемирів» є чимало різних гіпотез, але всі вони досить хиткі. Вважається, що поселення невдовзі стало столицею реєстрового козацтва, і сам гетьман Петро Сагайдачний обрав його місцем свого постійного перебування. Тут діяв козацький шпиталь, який приймав на лікування та постійне проживання поранених, покалічених та немічних козаків. У часи Руїни монастир було знищено. Згодом він відродився як уніатський, і його донищили гайдамаки...
– Кривава історія Трахтемирова цим не завершується, – розповідає Ірина Воропай. – У Другу світову війну, в 1943 році, поблизу двох правобережних сіл – Великого і Малого Букринів – радянське військове керівництво спробувало створити плацдарм для подальшого визволення Києва. «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги» – навіть не подумали, як можуть виїхати на високі правобережні гори переправлені через ріку танки...
Сумною ілюстрацією до слів Ірини Валеріївни за вікнами машини пропливли пам’ятники учасникам кривавого форсування Дніпра. Із близько 400 тисяч радянських солдатів, що полягли в битві за головну водну артерію України, на Букринському плацдармі загинуло 250 тисяч...
– У Росії ніколи людей не рахували, – додав Тарас Теліженко. – Коли вибивали нас із Дебальцевого, то давили наші позиції не умінням, а числом. Втрати російсько-сепаратистських сил були в 4-5 разів більші, ніж наші.
Битва за Трахтемирів
Призначення Тараса Теліженка, представника відомої української династії митців і ветерана АТО, було сприйнято громадськістю Черкащини із оптимізмом. Коли депутати обласної ради підтримали його кандидатуру, громадські діячі в кулуарах вітали один одного, сподіваючись не тільки на чесність і непідкупність Теліженка, а й на його бойовий досвід. Набуті в АТО риси характеру, мовляв, обов’язково стануть у пригоді Тарасові Миколайовичу, коли доведеться боротися за інтереси заповідника...
– У 1986 році Черкаський облвиконком ухвалив постанову «Про оголошення заповідної території «Трахтемирів», у 1989 році розширив його межі, а в 1994 році Кабмін офіційно утворив Державний історико-культурний заповідник «Трахтемирів», – розповідає Ірина Воропай. – Але належним чином оформити землі, виділені заповіднику, не встигли. Вже з 1997 року розпочалися інші процеси. Структури, які формально очолював підприємець Андрій Слоневський, а фактично, як усім відомо, керівник Державного управління справами при Президенті Леоніді Кучмі Ігор Бакай, почали підминати землі Трахтемирова під себе.
У 2000 році Черкаська та Київська обласні ради проголосували за створення приватного регіонального ландшафтного парку «Трахтемирів», який розгорнувся на територіях, які планувалося виділити під заповідник. Уже за кілька років після цього землі ландшафтного парку обнесли парканом і виставили вежі з озброєною охороною. Всередині на місці школи ХІХ століття, яку зруйнували, та старовинного кладовища побудували маєток із «мисливським будиночком» і вертолітним майданчиком. У ландшафтний парк було завезено диких тварин, полювати на яких приїжджали перші особи держави...
– Розпочалася боротьба за виселення місцевих жителів та дачників. Їх умовляли кого грошима, а кого погрозами. Справжнім героєм, який відстоював права людей, став Олег Петрик, якого називають «Скіфом», – розповідає Ірина Воропай. – Він – чи не єдиний, хто мав тут офіційну реєстрацію... Це дуже цікава особистість, ми вас із ним обов’язково познайомимо.
Старовинний цвинтар
... Автомобіль зупинився перед смугастим шлагбаумом. Поруч – напис: «Регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів». Охороняється законом».
– Раніше перший шлагбаум був за кілька кілометрів раніше – за самим Букрином, – розповідає Тарас Теліженко. – Тепер – тут... Раніше щоб потрапити всередину, потрібно було тижнями збирати різноманітні дозволи. Тепер, після революції Гідності, пройти можна. Втім, я вже маю купу судових позовів за «прохід на приватну територію».
Праворуч від шлагбауму піднімається схил гори. Пройшовши метрів зі сто по схилові, ми бачимо, що він буквально всіяний пам’ятниками: тут і старовинні кам’яні брили, які колись стояли вертикально, а зараз від часу похилилися, і хрести різних форм – від козацького до восьмикінцевого, і обеліски часів Другої світової, й сучасні металічні надгробки з огорожами.
На одному пам’ятнику написано: «Шаповал Наум Максимович. 1884-1929. Первым похоронен по революционному обычаю на этом кладбище».
Здається, вся українська історія сконцентрувалася на цьому старовинному цвинтарі...
– Це – ще козацьке кладовище, – розповідає Тарас Теліженко. – Є дані, що воно започатковане у XVII столітті. Але, на жаль, нині воно зовсім занедбане. Зараз думаємо, як бути: залишити все як є, із цим своєрідним старовинним духом, чи привести все до ладу, зрубавши дерева і проклавши цвинтарні доріжки...
Тарас Теліженко міркує, як бути із цвинтарем
Трохи далі за кінотеатром, у заростях квітучих акацій, – пасіка.
– Раніше керівництво ландшафтного парку забороняло виставляти поруч із ним пасіки. Мовляв, культурна бджола витісняє дику. Але зараз дивляться на це простіше. Навіть ось, бачите, і свою пасіку поставили, – розповідає Ірина Воропай.
Прямуючи далі доріжкою, виходимо до новеньких фінських дерев’яних будиночків. Тут-таки – оголошення, що можна придбати мед.
– Це вже споруди часів хазяйнування Ігоря Бакая. Очевидно, раніше тут жили його гості. Тепер будиночки займає персонал ландшафтного парку, – розповідає Тарас Теліженко. – Мабуть, зараз нам нагадають, що ми – на приватній території...
Проте, ніхто нам про це не нагадав. Чоловік, який вийшов на ґанок витрусити килимок, провів нашу компанію байдужим поглядом. Меду ми не купили.
Пройшовши пафосне дерев’яне містечко мощеною тротуарною плиткою доріжкою, ми заглибилися в праліс.
– Не можна сказати, що від структур Бакая Трахтемирів тільки програв, – продовжує розмову Ірина Валеріївна. – По-перше, весь цей час тут підтримується чистота. Жодного сміття! По-друге, охороняється місцева флора і фауна. По-третє, і це для нас найсуттєвіше, збережено від «чорних археологів» пам’ятки історії та культури.
– Але часи Бакая пройшли, – додає Тарас Миколайович. – Державна та обласна влада взялися за приведення ситуації з заповідником до вимог законодавства. Я дуже сподіваюся на прокуратуру. Коли заповідник отримає в керування належну йому землю, передусім зосередимося на залученні науковців, дослідників. А відтак маємо в планах і деякі культурно-мистецькі акції.
Щодо майбутнього Трахтемирова обговорюються різні ідеї. Так, висувається ідея створення Національного парку «Середньодніпровський», який мав би поставити під охорону землі від Холодного Яру до Трахтемирова. Втім, багато хто вважає цю ідею занадто фантастичною, щоб її можна було реалізувати.
– Ми сподіваємося хоча б на те, що повноцінну діяльність розгорне наш заповідник, – сказав Тарас Теліженко.
Історико-культурний заповідник «Трахтемирів» на плані-схемі
Несподівано серед лісу ми побачили калитку, квітник за нею і невеличку старовинну хату, криту, правда, шифером. Ще трохи – і з іншого боку доріжки відкрилася погляду ще одна хатина - зі старовинними орнаментами на стінах.
У гостях у Скіфа
– Ось тут живе Скіф, – сказала Ірина Воропай. – В нього є кілька собак – різні породи хортів. Ми захопили з собою для них кісточок... Зараз тут нікого немає, а часто буває – по декілька машин стоїть перед хатою. Знайомі, журналісти... Олег Георгійович не тільки відстоює право місцевих людей жити на своїй землі, він – дуже цікава й авторитетна особистість.
Біля будинку – стіс дров, альтанка, де замість стола – жорна. Під навісом – човен з веслами і з десяток баклажок запасеної води.
За кілька хвилин ми бачимо й самого Скіфа – доволі високого чоловіка в літах із вусами й довгим волоссям.
– А, журналюги! Вічно ви щось наплутаєте, – добродушно каже чоловік, запрошуючи нас до хати. – Не ображайтеся, я сам колись в Іркутську працював журналюгою. То нас за помилки з роботи виганяли. А зараз пишуть хто що хоче...
У кімнаті Скіфа, а по-простому – Олега Георгійовича Петрика, – десятки книжок, муляжі старовинних речей, камінні лежанка й піч. У величезного білого російського хорта Лада – окреме ліжко, де той із задоволенням і розтягується.
Скіфові цього собаку віддали з хворим серцем, але на природі пес почувається значно краще. Олег Георгійович цьому не дивується – він сам прибув у Трахтемирів 29 років тому, маючи лише одну легеню, й ту хвору та пошматовану. Але нічого, живе і, дякувати Богу, при силах.
За плечима 69-річного Скіфа – не лише журналістика, а й театральна режисура, участь у дисидентських рухах. Але наприкінці 1980-х років він побачив цю трахтемирівську хату й, не вагаючись, проміняв київську прописку на місцеву. Скіфа, якого, як він каже, «виховали вислані до Сибіру анархісти», міста завжди відкидали від себе. До того ж, як додає чоловік, на час переїзду він буквально «об’ївся цивілізацією».
– Тоді з мене мої друзі, київська богема, кепкували. Сьогодні вони приїздять до мене в гості, – розповідає Олег Георгійович. – А я, потрапивши сюди, відразу відчув, що це за місце. Відчув силу Творця, яку воно дає. А потім ще ця старовинна хата... Один раз побувавши тут, я не зміг піти!
Особливо Олега Георгійовича вразило те, що він називає Святилищем, – стародавнє поселення доскіфських часів у Трахтемирівському куті на березі Дніпра. На його думку, Святилище набагато давніше, ніж вважає наука. І Бог його захищає.
– Був час, коли Святилище могли розірвати на частини дрібні шахраї, діляги. Творець зробив так, щоб цього не сталося. І, як ми знаємо, з’явився один великий. Звичайно, краще один великий господар, ніж багато маленьких. Тож, волею Творця, це місце збереглося, – каже Скіф.
За словами Олега Георгійовича, щойно опинившись тут, він відразу відчув силу Святилища.
– Це – складне відчуття присутності чогось великого, сильного, вищого, безкінечно доброго... Я тоді був дуже хворим – мав бронхоектатичну хворобу. Але зараз я, як бачите живу. Й не просто живу, а й служу. Ви знаєте, всі люди поділяються на тих, хто живе заради того, щоб споживати, і тих, хто знаходить, чому служити. Мені не цікаво жити для задоволення фізичних потреб.
Скіф каже, що особливість Трахтемирова відчувають і різноманітні «пусті екстрасенси».
– Вони постійно лізуть сюди. Всякі там езотерики. Ходять тут на головах, камлають, смикаються і взагалі чинять все що завгодно. Я їх прошу тільки про те, щоб вони не ставили у Святилищі намети, не запалювали вогнища. Я їм кажу: «Це ж Храм!» Вони відповідають: «Це для вас храм, а не для нас». А я знов кажу: «Якщо хоч для когось храм, то вже не можна його паскудити! Якщо ви не бережете чужі віри, то хто буде берегти вашу?» – зітхає Скіф.
Він розповів, що нещодавно якісь вандали підпалили й звалили хрест, який колись поставили у Трахтемирові Віктор Ющенко і Олександр Черевко.
– Ми з хлопцями, для яких ця святиня важлива (а серед них, між іншим, і християни, і язичники, і невіруючі), витягли той хрест і відновили його, – розповідає Скіф. – Я щодня ходжу на найвищу точку Святилища й молюся, прошу Творця: «Отче наш, поможи нашій багатостраждальній землі! Порятуй від научіння лукавого нещасних дітей Твоїх!» Моя думка така: ця земля вціліє незважаючи ні на що. Вона вціліла за радянської влади, тож тепер їй нічого не страшно. Це – земля вічна. Вона – основне святилище Київської Русі. Це – основне наше Святилище. Поки в нас не буде святинь, у нас не буде країни, Батьківщини, народу. А буде «населення», яке «як не з’їсть, то понадкусує».
За словами Скіфа, щоб «по-справжньому відчути Святилище», потрібно приїхати в Трахтемирів щонайменше на добу. Поставити намет, приміром, у нього на подвір’ї й побувати на найвищій точці Трахтемирова двічі – рано вранці і ввечері. Або приїхати на ніч: провести там сонце, переночувати у спальнику, а потім зустріти схід.
Насамкінець ми не могли не запитати, чому Олега Георгійовича називають Скіфом.
– Це – дуже здавна, – розповів він. – Коли я сюди потрапив, то розважався тим, що вбирався у скіфський костюм, який я мав, і розгулював околицями, показуючись туристам. І виникла легенда, що тут являється скіф... Згодом ми з групою молодих людей, захищаючи півострів від туристів-бешкетників, присоромлювали їх, з’являючись у скіфському одязі з луками та стрілами. От тоді і з’явилося це прізвисько.
«Точка 220»
Дорога від будинку Скіфа до стародавнього поселення, яке він називає Святилищем, тягнеться ярком через лісові хащі. Вже через кілька хвилин ходьби так звана «Бакаєва» дорога закінчується й розпочинається звичайна лісова стежка.
– Це зараз вона – просто стежка, – спокійно переступаючи через чорну гадючку, котра вилізла на доріжку погрітися, каже Ірина Валеріївна. – А ще кілька років тому ця стежка була досить укоченою ґрунтовою дорогою, по якій їздили машини. Тут, поблизу Трахтемирова, ще на початку цього століття чимало земель були розораними. Нині на цьому місці – майже первозданний степ. Просто дивуєшся, як швидко природа загоює рани, котрі ми, люди, їй завдаємо.
Доріжка виходить із лісу й поволі йде угору. Ландшафт змінюється: навколо вже не ліс, а поросла чагарником горбиста місцина. Праворуч оку відкривається глибоке урвище, яке Тарас Миколайович жартома називає «місцевою телезіркою». Воно й справді дуже живописне, це урвище. Навіть не віриться, що десь там, удалечині, – такий звичний черкащанинові Дніпро, а не, скажімо, Чорне море.
Лісова стежка, яка колись була проїжджою дорогою, стає дедалі незручнішою для піших прогулянок: її геть покопали дикі кабани, яких тут активно розводили в Бакаєві часи.
– Кабану для повноцінного харчування потрібні корінці близько 300 видів рослин, – пояснює Ірина Валеріївна. – От вони й стараються, шукають...
Уздовж стежини ростуть не тільки дикі рослини, а й культурні дерева, наприклад, черешні. Звичайно, вони тут з’явилися не самі по собі – їх насадила дбайлива рука якогось Бакаєвого садівника.
– Так збагачували місцеву флору, розводили культурні й екзотичні рослини, – пояснює Ірина Воропай.
Крокуючи терасою величезної, як для Черкащини, гори, ми пришвидшуємо ходу – вже далеко по обіді, а ми ще не побачили ані Заруба, ані загадкових валів стародавнього городища.
– Уже невдовзі, – заспокоює Ірина Валеріївна. – Ми вийдемо на найвищу точку Трахтемирівського кута – так звану «точку 222,7». Це – її рівень у метрах над рівнем моря. А місцеві жителі та туристи називають її «висотою 220». Це тому, що там така природна енергетика, що нею можна заряджатися, наче електрикою від розетки.
Коли ми нарешті виходимо на загадкову «точку 222,7», то відразу розуміємо, про що ішлося. Мабуть, схоже відчуття виникає в альпініста, який нарешті видерся на вершину й бачить цілий світ біля своїх ніг.
... Ми стояли на найвищій точці великого плато, порослого травою, серед якої подекуди випинаються невеличкі сосонки. Від того місця, де стояли ми, вусібіч ідуть доволі пологі схили, які згодом стають крутішими. За схилами було видно водну гладь Дніпра, який оточує височину з трьох боків. Згадалися слова Скіфа про те, що на цьому місці можна і зустрічати, і проводжати сонце. Справді, Дніпро тут і на сході, і на заході, і, до того ж, на півночі. За його блакитним плесом, де-не-де розірваним невеличкими острівцями, лежить пологий лівий берег. Як на долоні видно Переяслав-Хмельницький.
– А онде, біля Дніпра, видніється ще одне плато, дещо менше, ніж це, – показує Ірина Валеріївна. – Саме там, як думають археологи, стояв давньоруський Заруб.
Кілька хвилин ми просто мовчки милуємося величним краєвидом. Але наші «екскурсоводи» кваплять: потрібно ще дійти до старовинних валів.
Залишки стародавньої фортеці
– Загалом городище так званих «скіфів-орачів» займало величезну територію в 607 гектарів, а протяжність її зовнішньої межі – 6 кілометрів, – розповідає Ірина Воропай. – У багатьох місцях зберігся старовинний вал, котрий подекуди мало не у два людські зрости заввишки.
У серпні-вересні 2000 року група археологів проводила розкопки поблизу села Луковиця на території Трахтемирівського кута. За два місяці археологи досягли вражаючих результатів. Зокрема, було знайдено величезну кількість вістер від стріл – вочевидь, вони залишилися від часів штурму цього укріплення справжніми «царськими» скіфами.
Крокуючи заростями квітучої акації, ми наближаємося до самого валу. Він справді вражає – своєю висотою, глибиною прилеглого рову й масштабами укріплень. А йому ж понад 2,5 тисячі років!
– Уявіть, скільки було потрібно зусиль цим стародавнім людям, щоб звести таке укріплення, – в запалій тиші каже Тарас Теліженко. – І яка мала бути влада у місцевих правителів, щоб організувати таке будівництво...
На згарищі
Дорогою назад ми заходимо на те місце, де всього три роки тому стояв величний дерев’яний «палац Бакая», який скромно йменувався мисливським будиночком. Після того, як весною 2014 року він повністю згорів, тут залишилися лише поодинокі цегляні конструкції й купа плавленого скла. Неподалік від згарища дивом уціліла невеличка альтанка, але «дбайливі туристи» вже попрацювали й над нею: частина вікон вибито, лавки зруйновано, там і сям видно пам’ятні написи доморощених вандалів.
Від альтанки відкривається величний краєвид Дніпра. Відразу під горою – відоме на всю Україну «дерево-тризуб». А за ним – просторе водне плесо. Звідси, з півострова, віддалік добре видно високий правий берег ріки, а в одному місці, за згином течії, він проглядається за пологим лівим. Що ж, Ігор Бакай знав, де будувати «мисливські будиночки»...
– Зрозуміли, чому за цю землю тисячоліттями йдуть війни? – каже Тарас Теліженко. – Як же хочеться все це природне й історичне багатство захистити, зберегти для майбутніх українців! Ви – журналісти... Маю надію, що до вас іноді дослуховуються люди влади. Будь ласка, спробуйте вкласти цю ідею їм у голови!
реклама
Коментарі
Бакай віддав "Трахтемирів" Андрію Слоневському ще в 2000 році
http://pres-centr.ck.ua/print/news-3980.html, а мисливський будинок ( вкрадені гроші із Державної Скарбниці України) згоріли в березні 2015 року ( деталі знають поліція і пожежники).От на що даремно не звертають увагу- так це на те, що приблизно в 2013 році туди вліз "Смарт-Холдінг". Можуть бути дуже неприємні сюрпризи...
Це явно писака максим холуй бакаєвський
Вони "готові" кролись і когось "рвать". А що КОНКРЕТНО !!!! вони роблять для збереження Трахтемирова?
Малюють статті в місцеаій пресі - Не густо.
Інша справа - пожухати ло...ів, типу "Може, годі гадить?" й т. п.
І, головне, вибити бабла згідно "до вимог законодавства". А це святе!
ОДНОЗНАЧНО- смітник з п'янью й наркотою. Вирубані дерева для кострищ до неба, обвалені берегові схили, літаючі в повітрі поліетиленові пакети, пластикові пляшки й тарілки зі стаканчиками, СПІДозні шприци в піску, бульбулятори. Яри завалені дрантям... І блатний музон на всю дурь (щоб Переяслав почув) до ранку. Ну щоб все "як дома за гаражем" у би*ла - любителів халяви й "общаги". Інакше ж - "це не відпочинок"
Чи тут є якісь, що вірять в те, що ДІКЗ сам зможе найняти НЕОБХІДНУ охорону?
... До речі, щоб писати про Трахтемирів, треба там пожити. Інакше - подібний лубок для профанів. І що, участь АТО автоматично надає повноваження на будь-яку керівну посаду? Про родину Теліженків: дочка - добре, батько - нормально, мати - нахабна посередня майстриня з провінційним напівсмаком (автор найганебнішого в Україні герба області)- ФАКТ.
Якийсь маразм! Тарас Теліженко - черкащанин. Звідки взялася отсєбятіна про Мукачеве?
До нас як не дунецькі так вуйківскі...
Своїх не маємо, чи просто продажні ?
Як вони повʼязані ?
Все-то ви знаєте, обізнаний наш! Тут, на анонімному форумі, можна й повидєлуватися в красномовстві, еге ж?
Стрічка RSS коментарів цього запису