– Є біблійна притча про таланти, які гріх не реалізовувати... Але якби мені сімнадцятирічному хтось сказав, що я займатимуся правом чи бізнесом, я б, напевне, сильно здивувався. Бо я тоді був музикант «на триста відсотків». Плюс ще дуже захоплювався математикою, перемагав на математичних олімпіадах... Але на певних життєвих етапах Господь веде в той бік, в який вважає за потрібне, і ти навіть не здогадуєшся, чому.
Ми ніколи не знаємо, де нас спіткає щастя чи удача. В кожного своя доля, і ти мусиш іти туди, куди вона тебе веде. Але що б я не робив, я роблю з креативом, наполегливістю. Пам’ятаю, в дитинстві одного разу тато проснувся о другій половині ночі, а я сиджу – розв’язую математичні задачі підвищеної складності. Те ж саме – з музикою. Гармонія музики – це та сама математика. З дитинства й досі, коли беруся за ту чи ту справу, я відчуваю внутрішній драйв. Це – класно, це «бомба».
«У суді ти не можеш дозволити собі програвати»
– Чому не стали музикантом?
– Став. Навчаючись у технічному виші, я ходив на спеціальні заняття до викладача Ігоря Крутого – Кіма Шутенка, в якого навчався в музучилищі. Потім я писав композиції для оркестрів, був музичним керівником декількох відомих тоді колективів, у т.ч. лауреатів усіляких конкурсів. Відтак пішов служити в армію, одружився. Виникла потреба більше думати про забезпечення родини. Тому музична кар’єра зупинилися. Щоправда, через певний період, випустив два компакт диски, ставав лауреатом хіт-парадів на «Проміні», виступав у палаці «Україна» в Києві.
– Нічого собі «щоправда»... А технічна кар’єра?
– Свого часу посів перше місце всесоюзному студентському конкурсі з наукових робіт у галузі робототехніки. Це був 1986 рік. Я здав роботу на конкурс у 1985 році та пішов до армії. А робота далі пішла своїм шляхом перемог. Без «дзвінків» та будь-якого супроводу...
Жити треба для того, щоб від своєї праці отримувати цікавий результат. Але – не результат заради результату. Останні років із десять життя я дотримуюся такої концепції: «Роби що мусиш, і нехай буде що буде».
Роблю те, що мені цікаво й до чого маю хист. Зараз знайомі іноді питають мене: «Ти щось пишеш?» І я гублюся, про що мова: про музику? про книги? І я відповідаю: «Пишу позови».
– До речі, про позови. Чим ви, як юрист, керуєтеся, коли визначаєте, братися за справу чи ні?
– Юриспруденція – моя основна робота. Це накладає відбиток на те, як я вибираю справи. Відповідати щиро?
– Тільки так.
– Захист людей – це така річ: сьогодні ти на одній стороні, завтра – на іншій. Комусь симпатизуєш, комусь ні. Але людина до тебе прийшла – і ти мусиш їй допомагати.
Робота адвоката – специфічна. Адвокати захищають убивць, ґвалтівників, людей, які поза суспільством. Як тут знайти гармонію між своєю людською, громадянською позицією і позицією професійною? Простих відповідей на це запитання немає. І кожний адвокат визначає для себе, що він може зробити за гроші, а що – ні. З досвідом починаєш помічати такі собі «прапорці», які відокремлюють одне від одного. Втім, трапляються й помилки. Разів зо два в мене було таке, що я, почавши працювати з клієнтом, потім шукав можливості відійти.
Звісно, я ніколи не входив у так званий глибокий кримінал, на якому спеціалізуються деякі адвокати.
Є справи, які робиш без гонорару, – коли треба допомогти близьким, знайомим. Приміром, майже рік я веду справу одного свого знайомого, з яким свого часу був у полоні в «ЛНР». Такі як він, для мене – як рідні брати. На жаль, у більшості з них (мабуть, до 90 відсотків) доля складається по-страшному. Цього хлопця звинувачують у вбивстві... Але ми бачимо, що вбивства не було, а була бійка з сумним результатом. Усі видатки по цьому процесу я беру на себе.
Ну і, звичайно, один із аргументів при виборі справи – це дохідність. Мусиш думати і про родину, і про внучок, які підростають, яким хочеться щось гарне подарувати. Тому треба заробляти.
Скажу щиро – клієнтів мені не бракує, дуже багатьом доводиться відмовляти. Когось спрямовую до молодих адвокатів. Але коли я беруся – то йду «на результат».
– А було таке, що перемогли в суді, а вам соромно за перемогу? Бо чисто по-людськи був симпатичний супротивник...
– Насамперед, дуже добре, коли ти поважаєш протилежну сторону в процесі, поважаєш суд (навіть якщо ти бачиш, що конкретний суддя щось, як кажуть, чудить).
Чи було соромно за перемогу? Було, коли я доводив у суді те, що фактично є неправдою. Доводив у інтересах клієнта. Іноді, вигравши справу, я намагався допомогти людині, в якої виграв.
Знов-таки, повторюся, гармонізувати людяність із необхідністю перемогти в процесі дуже важко. Ти не можеш дозволити собі програвати, тому що це твоє реноме. Коли поважні клієнти рекомендують тебе іншим, – це значимо. Це – статусність.
– Ви відомі не тільки як юрист, але і як волонтер...
– Харчі на фронт я зараз уже не вожу, це не моя спеціалізація. Я люблю все робити сам, а після того, як у полоні зник мій улюблений бусик, нового буса я не купляв. Моє волонтерство зараз виражається у діяльності, спрямованій на роботу з визволеними з полону людьми, з їхніми родинами, а також із родинами тих українців, чиї близькі зараз перебувають у полоні. Саме в цьому зараз полягає моя волонтерська діяльність.
«Є таке поняття: «заклинює»
– А звільненням людей із полону ще займаєтеся?
– Ця робота зараз зосереджена в СБУ. Ми можемо лише «тримати руку на пульсі». Ситуація, яка була в 2014 і першій половині 2015 року, кардинально змінилася. Тоді було дуже багато обмінів, визволень, значною мірою цією діяльністю опікувалися волонтери. Але визволення людей із полону – це дуже специфічна робота, яка не терпить публічності та піару. Дуже делікатні речі.
– Чи підтримуєте стосунки з тими, кого вже вдалося звільнити?
– Так.
– Чи вони дякують вам?
– Це не обов’язково – очікувати на подяку. Але ми щирі між собою. Поважаємо та підтримуємо один одного. І це головна «подяка». Подяка Богу за життя. Після повернення з полону, та й із фронту, виникає необхідність серйозної роботи щодо пристосування до мирного життя. Тут важлива взаємопідтримка, взаємодопомога.
Місяць тому, ми, колишні полонені, створили Українську асоціацію полонених. Днями закінчили роботи над законопроектом щодо тих, хто перебуває у полоні або пройшов полон. Відповідно до цього законопроекту одною із ключових складових є саме психологічна реабілітація після полону. Маємо надію, що закон буде прийнятий.
Після повернення з полону людині і потрібна і психологічна, й матеріальна допомога – коли на цигарки, а коли й на квартиру. Хлопці роз’їхалися по всій Україні. Дехто пішов знов служити. Люди, які пережили на війні внутрішній сплеск, цю несамовиту емоцію, часто не знаходять себе тут.
На жаль, дуже багато посттравматичних речей. Багато хто загинув або потрапив у тюрму вже тут, у мирній Україні, повернувшись із полону...
– А ви самі зверталися до психолога після звільнення з полону?
– Так. Просто так це пережити неможливо. Тут не до жартів: за американською статистикою, 30 відсотків тих, хто пройшов війну, мають невиліковні психічні патології. Із тих, хто проходить полон, таких – 70 відсотків.
Є таке поняття: «заклинює». У різних людей виникають різні симптоми. Однією з моїх проблем були розлади сну. В полоні, як не дивно, мені дуже добре спалося. Коли там засинаєш, то із жахливої реальності, більше властивої якомусь XVI століттю, ніж сучасності, потрапляєш у рай забуття... Я ловив себе на цій солодкості сну. Коли повернувся – майже тиждень не спав. З’явилися галюцинації та інші нецікаві речі.
Мені дуже поталанило – я маю близького друга, відомого психотерапевта з Харкова Володимира Інжира. Він особисто надав мені необхідну допомогу. Без нього деякі речі стали б безповоротними.
Серед звільнених із полону людей дуже поширені зміни у мовленні. Я під час спілкування дуже легко впізнаю людей, які були в полоні. Щоб не виникло ускладнень, дуже важливо відразу після звільнення, буквально впродовж перших днів-тижнів, поспілкуватися з психологом. Навіть більше – попрацювати. Це так само важливо, як після інсульту потрапити до рук невропатолога.
Один мій знайомий провів два місяці в полоні, прикутий до батареї з мішком на голові. Ті «люди»-фантоми, з якими він тоді спілкувався у галюцінаціях, «приходять» до нього і зараз... У спілкуванні – нормальна людина. Лише по дружбі може розповісти про те, що з ним коїться.
– Шизофренія?
– Я читав, що існує близько 170 різновидів шизофренії. Як на мене, в кожного, хто повернувся з полону, вона є. В певній мірі... (Посміхається). Здебільшого – у «мирній мірі». Це щось своє. Таємне і особливе.
«У політиці цікавлюся резонансними речами»
– Багато хто з військових, волонтерів подався в політики. Робили такі спроби і ви...
– В принципі, політика – це не моє. Можливо, поки що. Зі мною після полону були дві окремі історії – членство у виконкомі Черкаської міськради і балотування в обласну раду.
Щодо першої історії. Після повернення з полону наступного ранку син мені каже: «До речі, тобі час у виконком». Дивуюся: «Чого це?» Відказує: «А тебе, поки ти перебував у полоні, обрали у виконком міськради». Ну, я піднявся та й пішов. Мав бути чемним та відповідальним. Тоді просто хотілось всім подякувати. Просто за все. За відчуття свободи. Я ні до кого не був заангажований. Але маю певний життєвий досвід і три чесно отримані вищі освіти. Думаю, що користь від мене була.
– Хабарі брали?
– Не тільки не брав, а мені навіть ніхто й не пропонував. Якось звернувся до близького знайомого, мовляв – чому всі галасують, що у виконкомі хабарники? Мовляв, я тут більше року, а мені навіть ні разу й не пропонували. Товариш посміхнувся і відповів: «Та всі просто знають – що до тебе з таким ліпше не підходити. Є інші». Не знаюсь на цьому. Попрацював скільки треба. А потім так само несподівано, як я у виконком потрапив, звідти і випав. Навіть не чіплявся «за місце».
– А з виборами в обласну раду що за історія? Наскільки я пам’ятаю, ви на своєму окрузі набрали найбільше голосів, і не стали депутатом тільки через оцю нашу своєрідну виборчу систему...
– Так. Балотувався, якщо пам’ятаєте, від Блоку Петра Порошенка. Чому? Якщо ви мене спитаєте, чи я симпатизую Президенту, то я відразу відповім: ні! І без коментарів.
– Чому тоді балотувалися?
– Я людина честі. Це було прохання губернатора Юрія Ткаченка. Син Володимир мені розповів про таку ситуацію. Коли я потрапив у полон, Володя не знав, до кого йти по допомогу, що в кого просити... І вирішив піти до облдержадміністрації. Розповідає, що приходить в приймальню і каже, що хоче потрапити до губернатора. Питають: «А ви хто такий?» Каже, що Володимир Макеєв. Питають: «А ви домовлялися?» Відповідає, що ні. «Та ви що, – кажуть, – тут ось заступник міністра сидить і чекає». Володя просить: «Ви тільки передайте, що прийшов син Макеєва». Секретар і передала. Ткаченко вийшов моментально. Каже, щоб заступнику міністра дали каву з бутербродом. «А ви, Володю, ходімте зі мною, поговоримо». І допоміг усім, чим тільки міг. Це було по-людяному. І коли я приїхав, то прийшов подякувати. Ткаченко каже: «З таким сином ви не пропадете».
Тому коли Юрій Олегович попросив мене взяти участь у виборах, я не міг у відповідь фиркнути. Дав згоду балотуватися, але з умовою, що жодної участі у передвиборній боротьбі не братиму.
За новим (на той час) законом про вибори, потрапити до облради «з міста – обласного центру» – не було жодних шансів. Це легко прораховувалось. І я не перенапрягався: жодних зустрічей або медійної роботи. У результаті – переміг, але «програв» (Посміхається). Прогнозовано і беземоційно.
– А як ви оцінюєте діяльність у радах тих волонтерів та атовців, які туди пройшли?
– Щиро кажучи, я не відслідковую політичних подій і діяльності депутатів. Не відчуваю в цьому потреби. Хіба що іноді цікавлюся резонансними речами, як більшість українців.
– Згадаймо Надію Савченко, яка так само, як і ви, була в полоні, а зараз займається волонтерською діяльністю. Яке у вас ставлення до неї?
– Абсолютна більшість моїх друзів категорично не схвалюють її діяльність. Але в одному аспекті – як раз у тому, в якому її вчинок називають ледь не злочином – я її схвалюю. Савченко була єдиним із українських політиків, хто приїхав у тюрму на окупованих територіях і провідав хлопців, які перебувають у полоні. Це – надзвичайно великий вчинок, відвідати полонених. Це – дуже багато. Бо багато хлопців уже півроку не мають зв’язку зі своїми рідними і близькими.
Держава називає їх то заручниками, то полоненими. Якщо потрібно отримати міжнародні кредити, ми кажемо, що в нас немає війни, а є АТО, немає полонених, а є заручники. Якщо нам потрібно розкритикувати східного сусіда, то в нас уже не АТО, а гібридна війна. Але якщо війна, то повинні бути полонені. Тоді треба проводити обмін полоненими, бо обміну заручниками не може бути, адже це означатиме, що ми також когось узяли в заручники... Ця маячня – від лукавого. А найгірше – нашим хлопцям, які зараз у полоні й не знають, що відбувається у світі та в Україні. .Приміром, їм кажуть, що танки «ЛНР» і «ДНР» уже під Києвом, і вони не знають, вірити чи ні.
– Що значить «під Києвом»?
– Коли я перебував у полоні, я бачив чимало фактів, які «підтверджували» це твердження охоронців. Я бачив на Луганщині один із батальйонів сепаратистів, і в нього озброєння було в рази більше, ніж у, приміром, «Айдара» чи «Азова». П’ять «Градів» у одному сепаратистському батальйоні! Я вже не кажу про все інше. При цьому щоночі через кордон завозили ще і ще. І коли ти це бачиш, починаєш думати, а може й справді ворожі війська «під Києвом»?
Тому я не міг натішитися за пацанів, які мали можливість зустрітися з українським народним депутатом Савченко. Кожен крок, зроблений назустріч людям, які там перебувають, і назустріч їхнім сім’ям, – це гігантський плюс!
Знаєте, деякі ситуації у нас в Україні мені нагадують ті, що описані у відомому романі-антиутопії Джорджа Орвелла «1984». Комусь у владі потрібна перманентна війна. Не перемога, а саме війна. А спілкування з ворогом – тільки навколо проблеми полонених.
Із полоненими, до речі, теж усе не так просто. Поки вони там – вони «наші герої». А коли повертаються, то ставлення до них зовсім інше. Саме для того, щоб подолати цю ситуацію, ми, колишні полонені, і створили Українську асоціацію полонених.
«За свій кошт книги я не видаю»
– Ваша книга «100 днів полону» – суто документальна чи має елемент художнього вимислу?
– Саме ця книга – суто документальна. Зараз я готую художню трилогію під робочою назвою «Донбаський синдром». Перша частина цієї трилогії – «Привиди Президента» – вже побачила світ двома мовами (українською і російською) в київському видавництві «Книгоноша». Друга книга «Регент» – готова до друку. Я підписав контракт із одним із найпотужніших видавництв України – «Фоліо». Але вони хочуть видати відразу всю трилогію.
То ця трилогія – вже художня, хоч і заснована на реальних подіях.
– Письменницька діяльність приносить вам дохід?
– Дохід від письменницької діяльності є. Незначний, але значимий. Дохід дають і «100 днів полону», і «Привиди Президента».
– Охарактеризувати розмір можете?
– Є умови контракту. Здається, там ідеться про конфіденційність. Загальний тариф при таких угодах – 10-12 відсотків виручки від продажу. За свій кошт книги я не видаю.
– На кого рівняєтеся у письменницькій творчості?
– Зараз мій улюблений письменник – Андрій Курков. Отримую насолоду, читаючи його книжки. Наскільки ж професійно пише! Я поки що можу про таке тільки мріяти. Можу сказати, що талант – це його професія.
– Можливо, він позовів менше пише.
– Так, у цій галузі я, вочевидь, сильніший за Куркова (Сміється).
– Один із героїв вашої трилогії – адвокат. Його образ ви писали з себе?
– На це запитання я найменше хотів би відповідати. Нехай це буде загадкою. Бо книга ще пишеться, і який буде кінець, я ще сам не знаю. Тому сказати, з кого пишеться образ того чи того персонажа, я не можу. Звісно, часто художні образи пишуться «з когось», і в певних персонажах автор бере щось і від себе. Але, звичайно, не на сто відсотків.
– Цей герой – «приспаний» агент КДБ. Відразу виникає думка – а як Макеєв?
– Я чув про «приспаних» агентів КДБ. Тут доводилося вдатися до створення збірного образу. Як на мене, тема цікава. У цьому дещо є. Колись школа спецслужб була досить потужна. Нічого спільного з нинішніми спецслужбами не було. Мені дуже прикро, коли бачу те, що відбувається сьогодні. Я сподівався, що наші спецслужби відійдуть від «комерційної складової». Час іде, і сорому все більше й більше. Ми це все бачимо, в тому числі й по телевізійних передачах, які розкривають корупційні схеми. При всій ганебності політичної складової в колишньої системи спецслужб «комерційної» складової не було й близько.
«Ворожнеча між керівниками Черкас – на рівні дитячого садочка»
– Запитання до вас як до журналіста. Ви дуже часто берете телеінтерв’ю в керівників міста Черкас (в мера Бондаренка і секретаря міськради Радуцького). Зрозуміло, що ваше спілкування не обмежується тим, що перед відеокамерою. Чи є з їхнього боку побажання – про це поговорімо, а про це – не будемо?..
– Жодного такого побажання від них немає. Я дуже добре знаю їх обох.
Пригадую ситуацію з моїм кумом Олександром Згібловим, із яким разом навчалися ще 37 років тому.
Майбутні куми 35 років тому
Коли я повернувся з полону, то дізнався, що Саша Радуцький робив дуже багато, щоб звернути увагу мою проблему. Згіблов навіть приревнував: як так? Адже кум – я? Казав мені, що для них (Партії вільних демократів, – ред.) немає гіршого ворога, ніж Радуцький. Я поблажливо відповів: «Сашо, і це минеться».
– І минулося.
– Минулося. Більше того, мій прогноз: через певний час «обніматимуться» між собою і Бондаренко з Радуцьким. Зараз – ворожнеча, але... і це минеться.
– А через що, на вашу думку, взагалі виникла ця ворожнеча?
– Йдеться про особливості характерів. Це формується на рівні дитячого садочка...
Не сталося нічого такого, що можна було б прорахувати зарані, маючи математичний склад розуму. Тому прорахувати нинішні події було елементарно. Особисто я це прогнозував і про це говорив.
У Черкасах є певна кількість осіб, дотичних до політики, і вони десятиліттями формують різні політичні конфігурації. Переходять з одної політсили в іншу, домовляються, сваряться, боряться з прихильність столичних політиків.
Так триватиме ще років 10-12, аж поки в середовищі ЗМІ телебачення не відійде на другий план, і на перший план не вийдуть інтернет-сайти.
– А до чого тут ЗМІ?
– Засоби масової інформації значною мірою формують склад політичних і владних офісів. Наразі трансляція «політичних цінностей» відбувається зараз разів у десять активніше через телебачення і радіо, ніж через Інтернет. Але незабаром, через дві-три каденції, все зміниться. І тоді такі видання, як ваше, можливо, приведуть до влади інших людей. Людей, для яких телевізійна картинка не матиме такого значення, як для тих, що при владі зараз.
– А як ви як колишній член виконкому і нинішній журналіст оцінюєте рівень управління містом Черкаси?
– Все на дуже примітивному рівні. Системність у адмініструванні процесів на рівні міста, – допотопна. Баланс між доходами і видатками абсолютно непрогнозований. Сказати, що в нашому місті є якийсь реальний прогрес за останні 15 років, не можна. Бо якщо проінвентаризувати наявні ресурси, які місту дають доходи (приміром, земля і нерухомість, з яких збираються місцеві податки), і подивитися на розвиток інфраструктури, то можна побачити, що чіткого зв’язку між одним і другим немає. Ми навіть не маємо реєстру нерухомості, яка підлягає оподаткуванню! Тобто, в податкової немає даних, щоб стягувати податки.
Бачите? Повна маячня! Хтось платить податок, хтось – не платить. Про те, що коїться з землею, і говорити не хочу.
Ціни на проїзд. Чотири гривні. Чому саме чотири, а не три-п’ятдесят чи чотири-п’ятдесят? Ніхто сказати не може. Я теж не знаю. Перевізники кілька років тому казали, що мають розрахунки, і стоять на грані банкрутства. Час минає, автобуси їздять. Отже, хтось когось на якомусь етапі обманював. Але це все – припущення. Теорія. Щоб сказати точно, потрібні професійні статистичні дослідження.
Щоправда, «примітивний рівень» в адмініструванні містом закінчується, так де починається розподіл коштів. (Посміхається).
«Співаючи в церкві, я тішуся»
– Кілька слів про духовне. Ви – людина віруюча. Не боляче вам спостерігати падіння віри і довіри до церкви, яке відбувається в Україні та й узагалі в світі? Можливо, церкві потрібно якось змінюватися?
– Все, що відбувається, відбувається тому, що Господь це дозволив. Церкві змінюватися не потрібно. Як Господь врозумить, так і буде.
Щонеділі вранці я приходжу до Свято-Троїцького храму, що поблизу Пагорбу Слави, й співаю на кліросі. Я бачу, що кількість віруючих потихеньку збільшується. І тішуся. Тішуся від того, що стає більше прихожан у нашому Київському патріархаті. Тішуся, що багато людей приходить на Великдень. Я не знаю, наскільки глибока їхня віра. Хто я такий, щоб давати оцінки іншим людям? Я можу відповідати перед Богом тільки за себе.
Бог – це Любов. І якщо буде менше церков, буде менше любові. Звісно, це було б прикро...
Зі свого боку я намагаюся донести християнські цінності до людей, у тому числі й через свою програму «72 години». Роблю все, щоб авторитет церкви у суспільстві ставав міцнішим, а розбіжності та непорозуміння між церквами зменшувалися і зникали. У церкві всі – брати та сестри.
Я не боюся, що церква зникне. Бо як тільки людина потрапляє у скрутну ситуацію, вона відразу згадує про Бога. У полоні, приміром, невіруючих немає. Там усі приходять до Бога і жити без Бога не можуть.
Пам’ятаю, як сидів у одній камері із представниками протилежної сторони. Побачивши, що я молюся, вони попросили мене: «Нацик, а можешь за нас помолиться?» Кажу: «Можу. Українською». Відповідають: «Молися українською»...
– Наприкінці інтерв’ю ми завжди ставимо «запитання про три особи». Назвіть три особи, яким ви довіряєте, і три особи, яким не довіряєте.
– Кому не довіряю, не хотів би казати. А довіряю своєму духовному наставнику – нашому митрополиту владиці Іоану, своєму синові Володимиру... А третя особа – моя дружина і в її особі всі мої близькі.
– Три вчинки, якими ви пишаєтеся, і три вчинки, за які вам соромно.
– О, три – це дуже багато... Ну нехай. Перший, яким я пишаюся, – коли я в третьому класі став чемпіоном міста по шахах, підготувавшись до змагань самостійно. Другий – коли я став чемпіоном Радянського Союзу з наукових робіт. Третій – «ікс», річ, якою можна пишатися, але про яку не можна розповісти.
Чим не пишаюся... Коли мені потрібно почервоніти, я завжди згадую такий учинок. У молодості моєму найкращому другу, який їхав на змагання, був потрібний мій крутий спортивний костюм. У мені раптом проснувся жлоб. І я не дав. Відтоді стосунки між нами охолонули... Тому тепер, коли мене просять, я віддаю швидше, ніж встигну обміркувати і сказати «ні».
Взагалі, сорому дуже багато. Приміром, коли ти йдеш на причастя, ти маєш сказати, чи готовий ти до нього. Кажеш, що готовий, бо хочеш причаститися, а внутрішньо відчуваєш, що ні, й ніколи не будеш готовий...
І третє. Мені однозначно соромно за деякі вчинки, які я в молоді роки, бувало, вчиняв під дією алкоголю, а потім вважав, що це весело. Зараз я вже років зо двадцять практично не вживаю міцний алкоголь. Лише інколи – келих сухого вина. Раджу так робити й кожному із читачів.
реклама
Коментарі
Все, кто с ним столкнулся хоть раз имеет другое мнение.
"Не каждый тот враг, который на тебя насрал и не каждый тот друг, который из говна тебя вытащил. Мораль этой басни такова: попал в говно - сиди и не чирикай."
© (Надя Савченко)
А,це ти дупа.Звiдкеля тебе намело?
Пріятна пачітать самокрітічний комент руццкава націонал-шовініста
Це ж скільки тобі, ватний, довелося врізать "Бояришніка", щоб у черкаському аналогу Наді Савченко ти узрєл "націоналіста"?
Стрічка RSS коментарів цього запису