Віктор Борисов відомий на сьогодні не лише як редактор чи не найстарішого черкаського сайту «Провінція», а й хрещений батько деяких черкаських журналістів і редакторів, які вийшли з його черкаського інформаційного агентства «Контекст Черкаси». Взагалі у 2000 мало хто усвідомлював, що можна за день готувати у не надто великому обласному центрі – Черкасах – до 30 новин в день. І поширювати три розсилки новин на день! Це зараз у Черкасах не лише встигають щоквартально народжуватися купа сайтів, а й прес-служби різних установ генерують багато прес-релізів. Тож є звідки брати теми для новин. Раніше так не було і тому доводилося мало не землю рити у пошуках новин.
Скрішот з телеканалу Антена
Коли попит перевищив пропозицію і новин стало більше, ніж треба, інформаційне агентство потрохи припинило роботу, але зараз продовжує працювати сайт «Провінція», якому саме 30 серпня виповнилося 15 років. Гострі публікації Віктора Борисова на «Провінції» люблять читачі і боїться влада. За деякі надто гострі матеріали йому доводилося йти в суд. Свого часу «Провінцію» влада хотіла купити.
Зараз Віктор Борисов продовжує керувати сайтом, наповнювати його влучними публіцистичними матеріалами під різними псевдонімами, іронічність і образність яких просто вражає. При цьому, він як і інші впливові ЗМІ Черкас, все ж стикається з відтоком аудиторії в соцмережі.
Визначальним у сьогоднішній журналістиці стає журналіст. Навколо нього починає все вибудовуватися. Хоча, може він уже й не журналіст, а редактор потоку новин, який повинен розподіляти відповідно до типів медіа: чи це газета, чи радіо, чи телебачення, чи інтернет-сайт. З кожним днем мобільність журналіста стає чи й не визначальним фактором. А як же бути з іншими професійними рисами? Як змінюється журналістське середовище в сучасному світі? Це треба розуміти, щоб знати, звідки черпати новини та на що звертати увагу при споживанні інформації, щоб потім не відчувати себе ошуканим. То хто стояв у витоків створення «Провінції»? Звідки джерела фінансування? Як і на що впливав сайт «Провінція»? Якою є сучасна журналістика та якими є журналістські кадри? Чи заробив він у журналістиці мільйони? Про все це та інше говоримо з Віктором Борисовим у рамках проєкту для українських журналістів і журналісток місцевих медіа «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», що реалізується Національною спілкою журналістів України у партнерстві з Центром Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовською спілкою журналістів.
«Пішов до одного політичного діяча і сказав, що хто зробить сайт, той на багато років матиме першість!»
– Коли вперше з’явився сайт «Провінція»? За яких умов?– Перша стаття вийшла 30 серпня 2006 року. Тобто, нам пішов 16 рік… Пам’ятаю, перша стаття була про тодішнього заступника голови Черкаської ОДА Олександра Черевка – Володимира Косьмину. Пригадую, я тоді за щось на нього наїхав, попри товариські стосунки. Бо в принципі ми були в нормальних відносинах, але це не заважало мені робити йому зауваження, що він робить у владі не так, як мені здавалося.
Перший диззайн "Провінції"
А в цілому сайт з’явився просто. Мій приятель-журналіст з Миколаєва часто казав, що починає ранок з сайту mukola.net. У мене в цей час було інформаційне агентство «Контекст-Черкаси». Але, звісно, його було замало, бо інформагентство – це лише новини. А вони або є, або їх немає. Тож і хотілося чогось більшого. Тому я пішов до одного знайомого політичного діяча і, фактично, надурив. Сказав, мовляв, хто зробить сайт, той на багато років матиме першість. А тому діячу мало бути це вигідно, бо про його партійців ми б теж писали. Опісля пішов на фірму, яка займалася створенням сайтів. Пригадую, що очолював її Девід Батт, громадянин США. Зараз багато його працівників виїхали за кордон, мають власні фірми, а тоді були найманими працівниками, їли вермішель, запивали поганою кавою. Один з них, Олексій Алтабаєв (зараз працює в Польщі), й зробив «Провінцію». Звісно, дуже швидко зрозумів, що не хочу писати постійно про партію, функціонер якої дав гроші на створення «Провінції». Через це за декілька місяців виникли проблеми з фінансуванням. Політик не схотів фінансувати сайт, де не пишуть про його партію. Упринципі – це було логічно.
На той момент поняття не мав, як можуть сайти виживати без спонсора. Але за той час минуло 15 років…Вижив якось.
– Яка у вас освіта?
– Закінчив російську філологію. До слова, технічних знань часто бракує для роботи з сайтом. Закінчував Черкаський національний університет, але тоді він називався Черкаський педагогічний інститут ім. 300-річчя возз'єднання України з Росією. Хоча вже, коли закінчував, то назва змінилася. Але, по суті, наповнення і люди ті самі. До речі, герой першої публікації на «Провінції», пан Косьмина, розповів мені тоді цікаву історію, як в чергову річницю вже від’єднання України від Росії вирішили в університеті щось хороше зробити. Придумали для університету, який мав називатися іменем Богдана Хмельницького, зробити пам’ятник. Пригадали, що якийсь пам’ятник Хмельницькому стояв в Першотравневому парку, а тоді через певні пертурбації гіпсового Хмельницького вивезли на територію Водоканалу. Володимир Косьмина його знайшов, пам’ятник підфарбували, відмарафетили, привезли, встановили. Ректор Кузьмінський сказав слово і тут, коли зняли простирадло, то побачили, що прізвище Богдана Зіновійовича на постаменті– в російській транскрипції «Хмельницкий». За колотнечею просто не звернули на то уваги. Була німа сцена представників національно-патріотичної інтелігенції… За якимсь часом швиденько розштовхали букви і вставили м’який знак в «ХмельницЬкого»…
– А працювали за освітою?
– Так, рівно три роки працював викладачем зарубіжної літератури і російської мови в колегіумі при Києво-Могилянській академії «Берегиня». По суті то була та сама школа №23, як і раніше. Тобто така ж зміна вивісок, як і в ситуації з університетом... Там, у колегіумі на мене наклали таку собі організаторську роботу (як ото колись піонервожатий виконував). Тоді відчував, що в 24 роки бути організатором і ходити на загальноміські збіговиська, де нам вчорашні партійні тьоті розповідають про те, як треба виховувати дітей, страшенно тяжко для нервів. У той час зустрів нашого теперішнього черкаського видавця Олександра Третякова. Він саме закінчив роботу в газеті і пішов сам до черкаського видавця Миколи Мейти працювати. Саша запитав мене – чого сумний? А час був такий, що зарплати затримували… Раптом Третяков запропонував мені працювати редактором в газеті «Життя і право», яку ми всі скорочено називали «ЖоПа». У газети якраз виникли проблеми з головним редактором. Пропрацював головним редактором півроку, отримав одну зарплату, але на той час це було більше, ніж у школі. Окрім того, тоді познайомився з відомим журналістом Андрієм Лубенським, який ходив у видавництво до Третякова. Андрій працював власкором «Киевских ведомостей», популярного в кінці 90-х років паперового видання. Він порадив пропонувати себе в Києві. Запитав тоді, мовляв, як так, у мене ж немає ще ніякого журналістського досвіду? Однак Лубенський резонно зазначив: «А хто в Києві про це знає? Кажи, що ти головний редактор юридичної газети. Отже, будучи редактором тієї «Жопи», я ще став кореспондентом кількох видань, зокрема, щотижневика «Регіон» та газети «Сегодня», яка й тепер живе й достатньо популярна. Тобто, до світу журналістики мене привів збіг випадковостей.
«У черкаській редакції інформагентства «Контекст Медіа» на початку роботи працювало 18 кореспондентів»
– Інформагентство ви створили ще до сайту «Провінція»? І це, наскільки пам’ятаю, був амбіційний і доволі сміливий проект, через інформагентство пройшло багато кадрів…
– Інформагентство «Контекст-Черкаси» спочатку було регіональним представництвом Всеукраїнського інформагентства «Контекст-Медіа». Його створив на той момент нардеп Юрій Єхануров. Йому допомагав власник підприємства «Дашуківські Бентоніти» Юрій Кірілов, єдине подібне в Європі, яке на початку «нульових» років активно працювало. Так от, «Контекст-Медіа» мав регіональні представництва по всій Україні. Лишалося декілька незакритих областей, зокрема, Черкаська. До Черкас приїхав директор Кіровоградського представництва Валентин Панчук. І склалося так, що спершу ця зустріч була не дуже результативна, але згодом мене покликали до Києва і призначили директором черкаського представництва ІА «Контекст Медіа».
На момент запуску новинної стрічки інформагентства вже мав досвід і роботи шеф-редактором телекомпанії «ВІККА», і головреда телекомпанії «Альт». Спершу ми задали шалений (як на 2003 рік) темп. Виходило три стрічки на добу – це вранішня, обідня і вечірня. Набрав тоді 18 осіб і усім платили зарплату. Приходили люди, які тепер є гарними журналістами. Це і Вікторія Мальована, і Євгенія Федоряка, і Тетяна Сухенко. Пізніше були Ольга Швець, Тетяна Темченко, Надія Шпітько, Олена Берестенко, Анна Тарасова.
– Черкаси – не таке й велике місто. У ті часи культура організації роботи прес-служб не була така поширена. Де ж ви брали новини?
– Все було просто, ходили до міської й обласної адміністрацій. Звертався до знайомих працівників-чиновників і казав: нам треба регулярне джерело інформації. Якось домовлялися... Щодо інших структур, звісно з бізнесом було не так. Та все ж намагалися налагоджувати зв’язки і там, дзвонили, наприклад, на «Азот» і запитували, ой розкажіть, а може ви продукцію фасуєте у нові мішечки? Телефонували до політиків, до лідерів громадських думок, просили прокоментувати те чи інше. Щоправда, людей, які могли від себе щось сказати, як тоді, так і тепер мало в Черкасах.
Взагалі, Черкаси тоді жили в інформаційному режимі - одна газета на тиждень. Наприклад, газета друкувалася в четвер. У п’ятницю газетярі відпочивали, субота-неділя-вихідні. З понеділка заходили вже якось на роботу, і щовівторка – ночували фактично в редакції, бо - дедлайн. А у нас був інший підхід, який зараз здається нормальним, коли журналіст перебуває постійно в тонусі. Та в 2003 році так ще ніхто не працював. І тоді Станіслав Журило, власник газети «Вечірні Черкаси», першим сказав: «Хто думав про те, виявляється в Черкасах можна робити 20-30 новин на добу!» А зараз вже й ходити нікуди не треба, всі прес-служби зацікавлені в поширенні своїх новин. Тоді ж ніхто не вірив, що в місті Черкаси можна знайти стільки інформації щодня.
Якої якості була ця інформація, то вже інше питання. Звісно, зараз роблять розширені новини: лід, факт, коментарі, бекграунд. У нас було, очевидно, все на нижчому рівні. Але працювали тоді навпомацки, навчалися екстерном, на марші.
– Який був інтерес у інвестора створити корпункт інформагентства?
– Важко сьогодні сказати точно. Ймовірно, Єхануров на той час мав політичні амбіції. Підтягував під себе бізнесменів. Він же при Ющенку певний час працював прем’єр-міністром. Але у політиків плани часто змінюються. Сьогодні така розгалужена мережа інформаційних агентств потрібна, а завтра – ситуація змінилася. Вже восени 2004 року «Контекст-Медіа» закрив усі регіональні представництва. Усі ми в областях пішли на вольні заробітки. Проте ми займалися цікавими напрямками, наприклад, моніторингом ЗМІ. Передплатили всі районні газети, які нам надсилали по одному примірнику на скриньку в Головпоштампі. Що робили ми на місці? Відскановували газети й надсилали це на Київ. У Києві формували інформаційні пакети. Наприклад, пакет «Нафта». Все, що за тиждень написано по цій темі усіма паперовими виданнями України, включно з районками – було в цьому пакеті. Так само робилися пакети «Сільське господарство», «Політика», «Машинобудування», 2Малий та середній бізнес» тощо. Усіх напрямків вже й не пригадаю. Робили також рейтинг згадуваності публічних персон у ЗМІ. Так само ж робили інформагентства з інших областей..
Наприклад, заходить в регіон новий гравець, наприклад нова мережа АЗС, то їм цікаво – хто працює в регіоні, яку рекламу дають в ЗМІ, які ціни тощо. Інтернет тоді ще не був таким всеосяжним. як зараз. Тому на час 2003-2004 років це був вельми прогресивний підхід.
Але восени 2004 року всі представництва по регіонах «Контекст-Медіа» позакривав. Реально, вважаю, видатки на його утримання були значно більшими, ніж прибутки. Та й політичні апетити Єханурова з часом стали «травояднішими»… Майже всі ми тоді по областях створили свої окремі інформагентства. Тобто займалися тим самим і раніше, але вже на Київ не передавали новини.
– Ваше інформагентство протрималося до якого року?
– До 2011 року. Спершу мені вдалося найти спонсора. Коли ми пропрацювали кілька місяців без київської підтримки, зрозумів, що треба щось робити. Так, заснували інформаційне агентство «Контекст-Черкаси». Співзасновниками були Сергій Одарич, Андрій Лубенський, Ольга Швець і я. Одарич потім, як знаєте, став мером Черкас. Щодо Ольги Швець, то вона була до цього головним редактором регіонального випуску «Теленедели», потім - головним редактором газети «Антенна». Згодом була депутатом Черкаської міськради.
– Опісля, як вже знаємо, вам стало мало інформагентства і ви створили сайт. А чому назвали «Провінцією»?
– На той момент, 2006 року вважав,що інформаційний простір України був занадто «києвоцентричним». Усі новини переважно підбиралися, коментувалися, обговорювалися на столичному підґрунті. Чим живуть регіони? У мене була ідея створити всеукраїнський інформаційний сайт «Провінція», де були б новини з усіх областей, але – без Києва. Проте коштів на таку ідею знайти не вдалося. Зараз думаю, що й добре, що не вдалося. Судячи з того, від яких мінливих обставин залежить фінансування тих чи інших інформаційних проектів, робити ставку на щось загальнонаціональне можуть хіба що люди калібру Ріната Ахметова. А утримувати інформаційний сайт на обласному рівні до снаги й самим журналістам…
До слова, спершу залучав до сайту «Провінція» інших авторів, але швидко збагнув, якщо платитиму всім людські гонорари, то самому не вистачатиме й на каву. Отже, тоді на сайті під псевдонімами виходять матеріали переважно одного автора…
«Журналіст, якщо хоче мати ім’я та гроші, має займатися своїм промоушеном особисто»
– За рахунок чого живете?
– Написанням рекламних матеріалів, інформаційним консалтингом, участю в інформаційних та політичних проектах. Тобто, сайт стабільно приносить фінансовий мінімум, достатній для пристойного життя.
– «Провінція» була дійсно першою?
– Суто оригінальним сайтом ми були першим, але ще раніше з’явився сайт «Прес-Центр». Проте «Прес-Центр» був Інтернет-версією паперової газети. Як до речі і «Антенна», яка ще 1999 року зробила онлайн-версію. «Провінція» в Черкаській області була першим «чистим» Інтернет-виданням. Але, звісно, особливих переваг це не надало. Щороку з’являється купа нових сайтів. І це чудово! Вони відбирають у нас аудиторію, в професію приходять молоді люди, з іншими мізками й новими підходами. Важливо в умовах такої конкуренції не перетворитися на забронзовілого пенсіонера, який пихато згадує про славну минувшину. А намагатися бути в тренді, бути сучасним та цікавим для аудиторії.
– І сайти відімруть?..
– Частина – так. Ті, що живуть за спонсорські кошти – майже всі з часом позакриваються. Інтерес того, хто дає гроші, - мінливий. Менш за все такі люди думають про матеріальне благополуччя журналістів. Журналіст, якщо хоче мати ім’я та гроші, має займатися своїм промоушеном особисто. На політиків, бізнесменів чи інших людей, що вирішили викинути певну частку грошей на інформаційні проекти, не варто покладати ні крихти сподівань. На мою думку, молоді колеги це розуміють сьогодні дуже точно. Мало хто з покоління до 30-ти сьогодні ходить на роботу і чекає на зарплату. Всі шукають підробітків, активно себе пропонують в різні місця, міста, країни. І це – співзвучно часу…
– Доводилося судитися внаслідок журналістської діяльності?
– Так, з десяток разів. Поки що жодного разу не програв. З різних причин – і суб’єктивних теж. Ходити до суду – завжди стрес. Але це ті ризики. Які постійно супроводжують нашу роботу. Займаєшся інформаційною діяльністю – будь готовий до позовів про захист честі, гідності та ділової репутації…
– Де вас більше читають? У «Фейсбуці» чи на сайті? Бо все-таки багато читачів переходять в соцмережі… І ви також ставите матеріали в соцмережі.
– Думаю, 35-40% відвідувань– у «Фейсбуці». Звісно, як і всі редактори, перевіряю статистику. На сайті вона потроху падає. З року в рік. По-перше, читачів забирають соцмережі, по-друге, - конкуренти. І не лише сайти новин. Безліч діячів громадської сфери стають активістами і громадськими журналістами. Вони можуть собі дозволити бути нетолерантними. Де треба, вони можуть вжити слово з трьох літер, можуть і послати.
– Але ж це не фахові журналісти і вони дають неякісну інформацію. Вони можуть ставати на чийсь бік, бути заангажованими.
– Ще десять років тому, з появою соцмереж, чимало говорилося, що журналістів стане радикально менше. Залишаться в професії лише ті люди, які вміють робити свій оригінальний продукт.
Але як було колись? Якщо я хочу написати про голову колгоспу і хочу, щоб про це написав саме журналіст Іванов, то їду в місто і шукаю в редакції газети цього Іванова. А зараз? Я заходжу у «Фейсбук», пишу з матюками про того голову колгоспу, і інформаційний зиск буде ще більшим, ніж якби про це написав журналіст Іванов. Все змінилося.
Не варто вважати журналістів закритою кастою, мовляв, у нас певний набір чеснот, тому входити в цю касту мають особливі люди. Схоже, що наша професія має тенденцію до вмирання. Ми перетворюємося на діячів інформаційної сфери. Чимало з нас( і сам я – теж) схожі на казкового Змія Горинича. Одна голова – послідовно критикує голову Черкаської ОДА або мера. Друга – займається виборами політика, який мріє стати нардепом. Третя – пише ліричні есе й книжки. Всі три голови годує друга, перша й третя – на її утриманні…
– У суспільстві немає медіаграмотності. Як вони збагнуть, що тут ви фахівець, а тут просто заробляєте?
– Скажу так: не секрет, що в журналістів може бути додаткова стаття витрат – це реклама і підробіток на піарі. Це людям не має бути видно. Так, те, що є на сайті «Провінція» і в мене на «Фейсбуці», то це безкоштовно в рамках журналістської діяльності. Отут люди мають бачити мене як журналіста, а про рекламу хто знає?
– Визнаю, в чистій журналістиці мало грошей. Тому, власне, журналістика межує з активізмом. Що ви за час роботи «Провінції» досягли? Може десь завадили забудові скверу абощо?
– Я почав роботу в журналістиці десь з 1997 року. І завжди писав про тих, хто приходив до влади. І завжди ці люди швиденько перетворювалися у тих, хто свою кишеню починав плутати з бюджетом. Завжди про це писав, висміював таких людей, намагався показувати убогість такого шляху. Чи стало від моєї писанини комусь краще? Не думаю… Але принаймні я борюся зі злом так, як це розумію. Як сказав мій улюблений герой Фаріа в книзі «Граф Монте-Крісто»: «Зло неможливо здолати, але боротьба з ним і є саме життя».
«Скоро продукт фахового журналіста може втратити попит…»
– Ця влада тисне на ЗМІ?
– Їй до засобів масової інформації байдуже. Ніхто не тисне. Вони прийшли недосвідченими, за два роки нахапалися всього «найкращого» від попередників і поводяться так, як поводилася влада при Кучмі, Ющенку, Януковичі, Порошенку. Різниці не бачу.
– А серед попередників хтось тиснув?
– При регіоналах було круто. Тоді був випробуваний метод батога і пряника. На сайт було близько 80 DoS-атак (хакерська атака з метою заподіяти шкоду веб-сайту – ред.), поки президентом був Янукович, а головою Черкаської ОДА Сергій Тулуб. Дуже добре, що ці люди не розумілися в технічних питаннях. Перша DoS-атака була для мене горем, бо сайт був, а тоді враз його немає. Що робити? Невідомо. Потім знайомий програміст сказав: «Якщо хтось чинить DoS-атаки, то мають бути люди, які їх відбивають. Знайди їх в інтернеті!». Я просто у гуглі знайшов структуру і звернувся до неї. Таким чином врятував сайт. А до цього влада пробувала метод пряника. Сайт хотіли купити. Я навіть бачив в конвертах серйозну суму – завдаток. Як я розумію, треба було сайт продати… Але я не міг збагнути, що вони купують.
– Ви ж могли доменне ім’я продати, а наступного дня створити новий сайт і далі писати там те, що вважаєте за потрібне.
– Саме з цих міркувань я не взяв кошти. Що вони купували? Якщо сайт, то я готовий був брати гроші і йти з редакції. До побачення! А я новий сайт зроблю! Але вони пояснювали, мовляв, я мав далі працювати на цьому ж сайті, але по-іншому. Вони купували лояльність. Та я казав, що так не вийде. Думаю, та влада міркувала, що купити сайт, це як купити журнал чи газету. Але це ж трохи інакше.
– Де черпаєте інформацію?
– За роки роботи накопичилося багато особистих контактів, які можуть скинути інсайдерську інформацію. А щодо ЗМІ, намагаюся читати всі, треба мати завжди цілу картинку, а для цього слід багато різних ЗМІ переглядати.
– Що потрібно зараз суспільству?
– Фахова журналістика в усі часи не мала великого попиту. Переважна частина людей не вміє відрізнити якісну подачу теми від емоційно забарвленої та пересмикнутої. Той, хто апелює до емоцій, завше буде популярніше від того, хто намагається вплинути на здоровий глузд. Умовно, Шарій та Дубінський в усі часи будуть популярнішими за Портнікова…
– Але ж Портніков теж популярний?
–Більшість сприймає на «ура», коли хтось сидить перед камерою, гне матюки. Завжди більший попит матиме яскрава суб’єктивна подача матеріалу… Але я не знаю чи повинне це нас, журналістів, непокоїти. Щоб зробити великий якісний матеріал, звісно, треба багато часу, зусиль, але і читачам треба більше зусиль, щоб почитати якісний вдумливий матеріал. Інтелектуальна праця завжди має менше поціновувачів… І завжди, коли ти наповнюватимеш стрічку подіями про зґвалтування, пожежі, аварії, відвідуваність буде вище. Бо такими матеріалами ти апелюєш до основних інстинктів людини. До речі, журналісти і спотворюють світ, орієнтуючись на потреби читачів. Скільки може бути ДТП в Черкаській області за добу? Два-три. Але ми справно ставимо всі прес-релізи від поліції чи рятувальників про аварії. На машинах чи автобусах пересуваються всі, тому й мають ці новини попит. І здається, що через ДТП по тим дорогам вже не проїдеш. Хоча це зовсім не так…
– Де брати зараз кадри для ЗМІ?
– Там, де їх готують – в університетах. Коли працював редактором різних мас-медіа, контактував з багатьма молодими колегами. Багатьох треба було підтягувати. І це природно. Хтось підтягував мене, тепер – допомагаєш сам…
Сам намагаюся вдосконалюватися, пару разів на рік їздити на тренінги, адже третина інформації за рік в нашому професійному цеху оновлюється, і ми повинні розуміти, що, власне, відбувається в галузі. Особливо цікаво буває послухати іноземних колег. Мало що корисного для нашої повсякденної практики, та все ж подивитися на себе очима інших професіоналів треба...
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису