Як я напророкував шведському журналісту сутички в Україні і, на жаль, не помилився

Ганса Стігссона Михайлова до України покликав Майдан, а до Сміли справи сердечні. Адже в цьому місті живе не байдужа йому українка. Та журналіст завжди залишається журналістом. Тож у Смілі він попросив дівчину, щоби вона познайомила його з колегою. Ганс побував на Майдані в Києві, стежив за подіями по телевізору. Однак, у нього виникло чимало запитань, щодо яких він хотів поспілкуватися з місцевим журналістом.

Ганс Стігссон вважав наш Майдан надто сумирним

Отак ми і зустрілися. Ганс – політичний оглядач газети „Norrkopings Tidningar”, що виходить шість разів на тиждень у місті Норкьопінг, – виявився цікавим, допитливим і зовсім не високим, як для шведа, чоловіком середнього віку. Він неодноразово бував у Росії, проводив семінари для російських журналістів, зустрічався з тамтешніми політиками, зокрема і з одіозним Жириновським. Йому запам’яталася його фраза щодо Прибалтійських держав. „Це не Росія їх втратила 1991 року, – сказав Володимир Вольфович, – це ви (Швеція) втратили їх у 18 столітті”…

У Стокгольмі Ганс зустрічався з донькою Юлії Тимошенко Євгенією. Це загострило його зацікавленість подіями в Україні. А Майдан узагалі покликав у дорогу. (Тим паче, що від Києва так близько до Сміли…).

Розмова зі шведським журналістом тривала більше години. І торкалася вона не лише подій на Майдані в Києві. Та спілкуючись з колегою з Європи, я раптом спіймав себе на думці, що то саме через неї ми й досі маємо чимало проблем. Європа ставиться до нас з якоюсь осторогою і недовірою. І це сприяло у великій мірі тому, що ми не змогли, приміром, втримати незалежність у 20-х роках минулого століття.

Хіба ці люди здадуться без бою?

Схоже, що через таке ставлення до України не було підписано і асоціацію з ЄС у Вільнюсі. Звісно, Янукович вагався, звісно, він не є проєвропейським. Та, напевне, головною причиною того, що наш Президент пішов на торги з Росією був фактор грошей. У влади не було чим закрити рік минулий і почати новий. У бюджеті утворилася величезна діра. А європейські політики на підсвідомому рівні бачили Україну скоріше сировинним ресурсом Європи і ресурсом робочої сили, аніж повноцінним партнером, з яким варто рахуватися.

І, схоже, подібні думки притаманні не лише тамтешнім лідерам. Адже навіть шведський журналіст Ганс Стігссон підтвердив, що незалежність Прибалтійських держав сприймалася у тій же Швеції як само собою зрозумілий і природний факт. А от незалежність України насторожувала. Наша країна бачилася їм частиною Росії. Довелося нагадати йому про шведського короля Карла XII і гетьмана Мазепу, які спільно боролися за незалежність України ще в 18 столітті.

Нормальним здавалося Гансу і перебування України у сфері інтересів Росії. Він нагадав мені, що наша економіка тісно зав’язана на економіку Росії. Це зайвий раз підтвердило тезу про те, що ми давно програли інформаційну війну нашому північному сусідові. Про нас знають більше з її ЗМІ, ніж з українських. Тож уже я, а не наші ЗМІ, розповідав шведському журналісту, що Росія має звичку не дотримуватися укладених угод і постійно оголошує нам торгові війни, що ми і прагли Європи тому, що там зрозумілі правила гри і угод дотримуються. І взагалі, якщо ми будемо лише у спілці з Росією, наша економіка ніколи не стане сучасною. Бо російська економіка спирається на сировинні ресурси, а не на сучасні технології. Та й, валовий внутрішній продукт Росії аналогічний голландському, чи місту Нью Йорк… А ринок Європи у дванадцять разів більший за російський! Тому я напророкував Гансу неминуче входження нашої країни в ЄС, якщо ми достойно вийдемо з нинішнього внутрішнього конфлікту, регіональне лідерство України років через 20-30, а також те, що Росія прийде до Європи саме через Україну. І в цілому він зі мною погодився.

Звичайно, наша розмова не могла оминути Майдану. Ганс зауважив, що надто наш Майдан миролюбний, що відсутній результат, а люди вічно мітингувати не можуть. На його думку, проблемою є те, що Майдан не має одного лідера, і, мовляв, якби Юлія Тимошенко була на свободі, вона б консолідувала людей і повела їх за собою. Але і без неї Янукович може втомитися. Та й узагалі, позиція його не така й уже сильна. Він залежний від олігархів, які можуть на нього вплинути. Тож Ганс цікавився моєю думкою щодо того, як події розвиватимуться надалі, чи буде Майдан миролюбним завжди? А закінчив тезою, котра мене просто вразила: „Щоби бути вільним, треба померти”, – сказав журналіст з успішної демократичної Швеції. І про це ми говорили в центрі Європи у XXI столітті! Майже 200 років тому Кіндрат Рилєєв написав „Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?”. А відомий ірландський поет-романтик Томас Мур додав: „Кто жизнью дорожит, когда она в неволе!.. Кто не отдаст её за день свободной доли!..”. І що з того часу змінилося у нашій свідомості, в житті?

Усе ж я сказав шведу, що сподіваюся на мирне розв’язання конфлікту. Однак, є багато такого, що викликає у мене негарні передчуття. У першу чергу те, що влада не йде на жодні поступки і перемовини, що вона свято вірить буцімто все можна вирішити силою, залякуваннями активістів. А головний результат Майдану вже є: люди стали іншими. І їх не зупиниш репресіями.

Щодо Януковича, то він або не має всієї інформації, або затявся, бо йому є що захищати… Єдиного лідера Майдан не вилонив, це правда. Але це якраз і може підштовхнути людей до активних дій, адже нема не тільки кому вести, а й кому стримувати. Що ж до того, що на Януковича можуть вплинути олігархи, то тут Ганс узагалі помиляється, бо не знає, як слід, реалій України. Таке можливе десь, але не в нас. Влада в Україні – це така замашна ломака, перед якою не встоїть жодний олігарх. А люди на Майдані дуже сумирні і миролюбні у розмові з гостем з-за кордону. Зі мною вони інакші. Вони втомилися бути миролюбними, коли влада їх не чує. Тож якийсь її непродуманий крок може підштовхнути мітингувальників до рішучих дій, активного силового протистояння. „Можуть бути бойові дії і навіть партизанська війна”, – сказав я шведу. Та він мені не повірив.

На жаль, я не помилився. Драконівські закони не прийняті, а, по суті, просто легалізовані Партією регіонів і комуністами у Верховній Раді, призвели до вибуху ненависті. У центрі Києва дев’ять годин велися справжні бойові дії переважно молоді з каральними підрозділами влади, які тепер навряд чи можна назвати правоохоронними органами. Адже конфлікт остаточно розпалили саме вони, коли не пустили колону мітингувальників до непрацюючої Верховної Ради. Між тим, тітушки від влади під їхньою охороною там перебували не один тиждень…

Я вже не хочу давати прогнозів на майбутнє ні шведському журналісту, ні собі. Бо не вірю, що наша нинішня влада хоча б зараз схаменеться, а громадянської війни дуже не хочу. Знаю лише, що Рубікон перейдено: молодь пройшла бойове хрещення, вона зрозуміла, що аргументом проти брутальної сили є лише сила, і, що найгірше, є жертви, тобто серйозно постраждалі.

Наш народ вкотре довів, що він вільнолюбивий і зробити його надовго рабом навряд чи комусь удасться. Події на Водохрище також висвітлили і властиві лише нам вади. Основну я б назвав диванним синдромом. Усі хочуть змін, та далеко не всі спроможні на якісь конкретні дії для їх пришвидшення. Ситий Київ довго мітингувати не хоче, а тим паче воювати… Та й мітингувальників-глядачів на бойовищі було більше, ніж бійців. Але ж, коли ти вже в епіцентрі подій, за якими, без перебільшення, стежить увесь світ, то або розбороняй сторони конфлікту, якщо ти проти силового сценарію, або вступай у бій… (До речі, найкраще серед політиків зорієнтувався в ситуації Віталій Кличко). Не дивно, що демонструючи шокуючи кадри застосування сили каральними органами, котрі дозволили собі не лише світло-шумові гранати, а й водомети у мороз, що заборонено міжнародними угодами, журналіст каналу „24” обмовився чисто по Фройду: „Для тих, хто лише зараз приєднався до трансляції…”, – мовив він ненароком. Тобто, ми дивилися майже видовище, футбол… Та дуже б не хотілося звикати до таких „трансляцій”.