Його називають філософом в поезії і мандрівником по життю. У свій час Валерій Кикоть служив військовим перекладачем в Ефіопії, багато подорожував, займався бізнесом, був на державній службі. Нині він в Черкасах і, у вільний від педагогічної і наукової роботи час, пише вірші...
Ось і на днях побачила світ його восьма книга «Флюїдний шнурок».
Це – поезія і проза останніх років: вірші, есе, новели. Твори подекуди іронічні, часом притчові та психологічні. Їх можна назвати і суперечливими, та хіба ж не суперечливе саме наше життя?
Книга Валерія Кикотя «Флюїдний шнурок» розрахована на шанувальників української художньої літератури. І, в першу чергу, тих, хто слідкує за творчістю поета. Книга стане відповіддю на запитання: чим жив автор упродовж останніх років після виходу в світ його сьомої книги «Квітка в огні» (2007), за яку він отримав літературну премію імені Василя Симоненка.
Нова збірка творів Валерія Кикотя вийшла друком у видавництві Ольги Вовчок на замовлення управління інформаційної політики та зв’язків зі ЗМІ Черкаської облдержадміністрації.
Із нової збірки Валерія Кикотя* * *
Пане дощу, не судіть мене строго –
Я не зрікаюсь цієї весни,
Просто мені трохи сумно, й тривога
Заполонила всі мрії і сни.
Просто мені якось млосно і дико,
Серед чужих гамірливих планет –
Серед усесвітів понадвеликих
Завше страждає маленький поет.
Й, мабуть, у тому моя вся відвага,
Що не упавши під натиском ниць,
Біль я прийняв, як найвищеє благо
В галасі мас і журбі одиниць.
Що, не впустивши озлоби личину,
Не піддався тупій боротьбі,
І праоснови усьому, й причини
Вперто шукав і знаходив в собі
Пане дощу, не судіть мене строго –
Я не зрікаюсь цієї весни,
Вщухнуть хлющі, вгасне сум і тривога, -
Чистими зробляться мрії і сни.
***
Біля пам’ятника В. Симоненкові
Поетів ні, не кличуть на банкети
І знехотя їм руку подають,
Як совісті чужої силуети
Несуть вони свою одвічну суть.
І кажуть, що смішні вони і вперті,
Й нерідко ллють і бруд на них, і лють...
Їм пам’ятники ставлять після смерті,
Й троянди вогневі до ніг кладуть.
***
Біля кав’ярні
Вона дивилась гордо і лукаво
Крізь шибу запітнілого вікна,
Вона пила з кимсь чай, а може – каву
По той бік снігового толокна.
А я ішов і, ставши сполотніло,
Забув на мить, що нарізно вже ми,
Й плелася сіть між нами ще невміло,
Зненацька розпочатої зими.
рекламаЦікаві новини звідусіль
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису