Черкащанки Анна та Олена Пархоменко нещодавно повернулися зі Сполучених Штатів. Чотири місяці за програмою «Work and travel» вони жили у невеликому туристичному містечку Вільямсбург у штаті Вірджинія. Працювали в ресторані офіціантами. Студентів-іноземців там, як виявилося було багато. Але до черкаських дівчат увага була особлива: вони близнята і схожі між собою як дві краплі води.
- Господарі ресторану знали, що ми близнята. Перед поїздкою ми проходили співбесіду по «Скайпу», - розповідають дівчата. – А от наші колеги навперебій просилися сфотографуватися з близнятами. Ми стояли, як мавпочки і тільки люди між нами мінялися…
«Кілька разів переплутавши, тато почав називати нас просто «доця»
Утім, до підвищеної уваги Ані та Олені не звикати. І в школі, і в університеті викладачі знають їх лише за те, що вони близнята. А коли йдуть по вулиці, люди просто усміхаються, дивлячись на однаковісінькі обличчя. Хоча імідж у сестер уже різний – різні зачіски і різний одяг. Але багато знайомих навіть за довгий час не може запам’ятати, де хто.
- Викладачі нас розрізняють лише по журналу. У дитинстві навіть тато плутав. А потім почав просто називати «доця», - розповідають. - Коли ми були маленькими, то ходили, як два клони. – Може, хіба що були різні кольори кофтинок. А вже в середній школі одяг добирали самі, і різний, щоб не бути однаковими.
«Тато почав називати нас просто «доця», - розповідають близнятa
Дівчата визнають: удвох їм набагато легше. Коли вчили уроки, то могли «поділитися»: одна робить один предмет, а інша – другий. Потім помінялися зошитами і переписали. Та старалися цим не зловживати.
Проводити довгий час одна без одної дівчата не люблять і навіть не можуть.
- Навіть якщо ми не спілкуємося, то все одно легше, коли поруч, - розповідають.
Найдовший час, який провели не разом – кілька місяців. У першому класі Оленку забрали в Київ на операцію.
«Навіть не уявляємо, як мама з нами справлялася»
- Перед цим у мене дуже сильно боліло в боку, - розповідає Аня. – Мама водила мене по всіх лікарях, але ніхто нічого не знаходив. Якось просто «за компанію» на чергове обстеження повели й Лєну. І виявилося, що в неї проблеми з нирками! Виходить, боліло в однієї, а хворіла друга. А після того, як Лєні зробили операцію, то в мене вже нічого не боліло.
Аня каже: розлука із сестрою здавалася їй нескінченною. Три місяці видалися за півроку, незважаючи на те, що їздила до неї на вихідних.
У дівчат ще з дитинства – спільні смаки і захоплення. Зізнаються, що дуже люблять солодке. Тож удома разом частенько пекли торти і печиво. Так само разом ходили на заняття з настільного тенісу.
- Буває, звісно, що одна хоче один фільм подивитися, а друга – інший. Але це не від того, що різні вподобання, а швидше від настрою залежить.
А коли хтось із сестер робив шкоду, то перепадало обом: ні батьки, ні бабуся не гаяли часу на те, щоб розібратися, хто винен.
У дитинстві дівчатка часто отримували однакові подарунки, щоб не було заздрощів. А от одна одній принципово їх не роблять.
- Якось так склалося, що ми домовилися: давай без подарунків. Краще самі собі щось купимо, - усміхаються.
«А що, вас двоє?»
Про можливість поїхати в Америку сестри дізналися випадково. Біля Черкаського національного університету, де вони нині вчаться на 4-му курсі, роздавали листівки з інформацією про програму «Work and travel».
- Ми сказали татові, але він якось не загорівся цим. А коли вже й забули, то виявилося, що він туди нас записав, – розповідають. – Мову ми знали погано, але вже на останньому місяці відвідувачі ресторану зауважували, що ми дуже гарно говоримо англійською. Вивчили її, просто спілкуючись з американцями на прогулянках.
Відвідувачі дивувалися, коли бачили двох однакових офіціанток
Найбільше ж дивували клієнтів ресторану однакові обличчя офіціанток.
- За кожним офіціантом закріплювали столики по секціях. Якщо наші секції були поруч, часто кликали замість однієї другу. А коли бачили нас разом, то відразу дивувалися: «А що, вас двоє?»
Дівчата відзначають: ставлення до офіціантів у Америці зовсім інше, ніж у нас. Та й культура в закладах набагато вища. Відрізняється і меню.
- В Америці скрізь продають бургери. І це не вважається фаст-фудом. Звичайно, українських страв, наприклад, вареників, там немає, - розповідають сестри.
Самі ж дуже звикли до місцевих солодощів. Шоколадки з арахісовим маслом везли із собою додому, адже тут таких не продають.
Літо в штаті Вірджинія видалося дуже жарким. Аня та Олена розповідають, що через 40-градусну спеку рідко випадала нагода погуляти
Досить довго звикали до тамтешніх магазинів. На цінниках там вказана вартість товарів без податків. А от на касі їх обраховують. Тож і виходить сума не та, на яку розраховував.
- Ми коли сюди приїхали, то почали приплюсовувати податки, а потім ловили себе на думці, що це ж уже не Америка!
Так само звикли, що у США всі перехожі одне одному усміхаються.
- А тут ідеш по вулиці, усміхаєшся, а на тебе з подивом дивляться, - кажуть.
З Америки дівчата привезли не тільки солодощі, а й речі. Одяг, кажуть, там значно дешевший. Але кожну річ купували в одному екземплярі. Розповідають: гардероб у них спільний, тож мати по дві речі – недоцільно.
- Ми навіть не пам’ятаємо уже, де чий одяг і хто його купував.
Та однакові смаки в них не тільки на одяг. Кажуть, у шкільні роки міг сподобатися один хлопець.
- Ми тоді це обговорювали і відразу знаходили в нього купу недоліків. Щоб перестав подобатися, - сміються.
Думати про те, що в кожної буде своя сім’я і, можливо, доведеться жити далеко одна від одної, дівчата не хочуть. А от на запитання, чи хотілося б самим мати дітей-близнят, хором вигукують «Ні!».
- Навіть не уявляємо, як з нами мама справлялася.
Цікаві новини звідусіль
Коментарі
Всього доброго, чого там не залишились.
Стрічка RSS коментарів цього запису