Ось уже вісім років, як кілька молодих сімей проміняли квартири й роботу в місті на життя у глухому чигиринському селі. Про це повідомляє газета обласна газета «Нова Доба».
фото - "Комсомольская правда в Украине"
На сніданок – зелені коктейлі з кропиви, кульбаби та фруктів
Навіть будній день на хуторі Буда не минає без туристів. Туди-сюди снують автомобілі та автобуси, підвозять цікавих до дуба Максима Залізняка. Древнє тисячолітнє дерево, звісно, головна ціль приїжджих, однак не менш цікаво спостерігати і за побутом людей, котрі живуть у цій місцині. От і ми наважуємося напроситися в гості до молодого подружжя Юрченків.
– Як бачите, у нас триває будівництво, – проводить на подвір’я господиня Тетяна, до речі, колишня одеситка. – Дім будуємо лише з екологічно-чистих матеріалів: глини, кізяка, піску, дерева. Якби було більше часу, певне, звели б його повністю із саману. Оскільки ж маємо малу дитину, довелося поспішати, а тому використовували ще й ракушняк.
Попри те, що внутрішні роботи, вочевидь, заверши-лися не так давно, усередині затишно й тепло. А головне – жодного пластику. Натомість у центрі єдиної кімнати від долівки і до стелі височіє ідеально відполіро-ваний стовбур дерева – своєрідний спортивний тренажер для дворічної донечки Юрченків.
– Таку забавку для Полінки вигадав тато, – з усмішкою пояснює пані Тетяна. – Взагалі ж, ми лише цього року перебралися до будинку. Раніше тулилися в літньому будиночку, який, до речі, теж звели власноручно з підручних матеріалів.
Саме туди господиня запрошує на запашний трав’яний чай. Пригощає медом, бездріжджевим хлібом і так званими сироїдними солодощами.
– Хліб печу з висівок, пророслого зерна та пшениці, вирощеної без хімікатів. Дріжджів не використовую, – відповідає на запитання, у чому ж секрет корисної випічки, Тетяна. – А от солодощі не запікалися – це фінік із меленими горіхами та кунжутом. Ми з чоловіком узагалі плануємо перейти на сироїдіння. Зараз готуємо варену їжу раз у три дні. Натомість їмо переважно салати, п’ємо соки. На сніданок готуємо зелені коктейлі – збираємо до блендера кропиву, кульбабу, фрукти… Чесно кажучи, з переїздом сюди дуже змінилися смаки. Мені вже не хочеться шоколаду чи тортиків, хоча раніше була ще та солодкоїжка!
«Здається, що ми живемо в глибинці. Насправді тут справжній мегаполіс!»
У Буді Тетяна живе вже четвертий рік, її чоловік – майже удвічі довше. А познайомилася пара на так званому «подружньому зльоті».
Ще кілька років тому Тетяна мала власний бізнес. Нині разом із чоловіком вона будує екологічний дім й отримує неймовірне задоволення від життя в черкаській глибинці
– Я організовувала таку зустріч для людей, які шукають пару й хочуть будувати родовий маєток, – пригадує жінка. – З Олексієм ми одразу знайшли спільну мову, сподобалися одне одному. Зрештою він запросив мене сюди, і я таки наважилася на переїзд, а невдовзі в нас з’явилася донечка. Народжувала в цьому ж літньому будиночку. Пологи за допомогою двох лікарів приймав сам Олексій.
Про життя далеко від цивілізації Тетяна почала замислюватися задовго до зустрічі з майбутнім чоловіком. Зізнається, що до цього спонукали сімейні негаразди.
– Я була як усі – навчалася в університеті, працювала дирек-тором фірми, й навіть мала власний магазинчик. Однак, переживши сильний стрес, зрозуміла, що хочу жити інакше, – пояснює жінка. – Про своє рішення не шкодую. Не потрібно думати, що, приїхавши сюди, ми багато від чого відмовилися. Навпаки, тут з’яви-лися нові інтереси, і сьогодні я веду наскільки активний спосіб життя, що бракує часу поїсти.
Інколи доводиться виїздити в місто для закупок. Купують Юрченки лише те, що не можуть виростити на городі – крупи, олію. Не відмовляється подружжя і від побутової техніки – у будинку є і бойлер, і пральна машина-автомат.
– На життя заробляємо тим, що вміємо. Я збираю і продаю трави, гриби, сухофрукти. Проводжу для туристів майстер-класи, де розпо-відаю, чим корисні трав’яні збори та бездріжджовий хліб. У перспективі плануємо зайнятися і зеленим туризмом. Адже лише здається, що ми живемо в глибинці тихо й відлюдкувато. Насправді тут справжній мегаполіс! – сміється пані Тетяна.
З появою екопоселенців ціна на землю в Буді значно підскочила
І дійсно, відколи в Буді з’явилися екопоселенці, тут не бракує туристів. Як результат – неабияк підскочили й ціни на землю. Тепер у цих питаннях колись глухому й забутому людьми хутору може позаздрити будь-яке містечко.
– Свого часу чоловік придбав цю ділянку за 600 гривень, – зізнається пані Таня. – Сьогодні ж тут поруч продають землю вже за 20 тисяч доларів. Так що цивілізація йде за нами…
Той факт, що в Буді вже далеко не так тихо й малолюдно, підтверджує й одна з перших жительок екопоселення Оксана Волошина. Сюди жінка переїхала з родиною ще 2003 року. Прочитавши книжку Володимира Мегре «Анастасія», яка свого часу спонукала сотні сімей у Росії залишити задушливі міста й переселитися на чисті поля, подружжю захотілося іншого життя.
– Ми довго шукали місцину, де можна було б оселитися подалі від міської метушні, і зрештою натрапили на цей куточок. На той час жилими лишалося хіба кілька хат, – розповідає Оксана Волошина. – Хатинку придбали за тисячу гривень. Однак, відколи тут почали селитися сім’ї, а дуб Залізняка став повноцінним туристичним об’єктом, зросли й ціни на житло.
Тепер до Буди курсує маршрутка, а взимку снігові замети розгортають чи не швидше, ніж в обласному центрі, оскільки дорога до тисячолітнього дуба – одна зі стратегічних у районі. Загалом на хуторі проживає вже близько десятка родин, що сповідують екологічно-чистий спосіб життя.
– Кожен знайшов для себе заняття. Наші дівчата збирають трави, займаються пасікою, вирощують на продаж хвойники з насіння, екологічно чисту городину без використання «хімії». Часто туристи дивуються, мовляв, як же тоді боротися з колорадським жуком. Насправді дуже просто – тричі за сезон потрусимо й потому, – сміючись, ділиться секретами пані Оксана й зізнається, що також має власне захоплення. – По переїзді почала звертати увагу на пташок. Було цікаво, з ким із пернатих щодня зустрічаюсь на доріжці і що за пташка щебече під вікном. Спеціально придбала камеру, почала знімати, шукала інформацію в книжках… Як результат – створила навіть власний фільм «Птахи Холодного Яру».
Замість ліків – народні методи, а на телевізор – «табу»
На статки жителі Буди не скаржаться. Стверджують, що бідність – то радше стан свідомості.
– Хтось їздить на заробітки чи здає квартиру в місті. А дехто вчиться заробляти інакше. Один із чоловіків, переїхавши сюди, захопився складанням печей, і сьогодні не має відбою від замовлень, – розповідає, як заробляють на хуторі, Оксана Волошина. – Навіть якщо й трапляються труднощі, намагаємося скрізь бачити позитив. Так, для однієї з родин цей рік став випробувальним. Залишившись без заробітків, сім’ї з п’яти осіб довелося виживати без грошей. Однак завдяки цьому вони для себе багато нового відкрили, зокрема що стосується продуктів, котрі можна вживати.
Не нарікають екопоселенці й на здоров’я. Більшість місцевих обливається холодною водою, а взимку розтираються снігом. Як один переконують, що з відмовою від «хімії» та завдяки здоровому способу життя багато хто став почувати себе краще.
– До переїзду в дітей були товстелезні медичні картки. Зараз до лікарні звертаємося дуже рідко, хіба з якоюсь травмою, – переконує пані Волошина. – У решті випадків лікуємося народними методами. Хоча й це не завжди потрібно, адже коли починаєш жити свідомо, організм очищається й хвороби просто зникають.
До речі, чи не перше, що, на думку екопоселенців, заважає жити свідомо – телебачення. Відтак, у Буді телевізор не дивляться та й у більшості просто немає цього «вкрай непотрібного пристрою». Хоча при цьому поселенці залюбки переглядають хороші фільми по комп’ютеру.
– У кожної сім’ї власне бачення, тож ніхто нічого не насаджує. До будь-якого рішення людина має дійти сама, – переконана пані Оксана. – Хтось користується технікою, а хтось відмовився і від шампуню на користь натуральних засобів.
Подібну свободу вибору прищеплюють і чадам. Усі діти тут навчаються за індивідуальною програмою, а тому відвідують школу не щодня. Однак місцеві переконані, що на якості освіти це не позначається. Навпаки – маючи більше часу, дитина навчається з інтересом, а не з-під палиці. І дійсно, більшість місцевих дітлахів демонструє в результаті неабиякі таланти – пишуть вірші, пісні.
– Разом із тим вони лишаються сучасними дітьми – вправно працюють на комп’ютері, люблять з’їздити в місто. При цьому мріють жити на землі, а не в мегаполісах, – відзначає пані Оксана. – Так, моя донька, поживши в місті кілька днів, повернулась і заявила, що там просто немає чого робити, а в нас усе-таки жити цікавіше…
