Молодий черкаський фотограф Євген Артеменко став режисером короткометражного фільму «Черкаси», який швидко поширився в мережі Інтернет. Ця стрічка знята творчим об’єднанням «Denjozavr» і присвячена усім жителям Черкас та інших міст, які загубили свій дім. Герої фільму – небайдужі жителі Черкас, які не є професійними акторами. В інтерв’ю журналу «Let Me See» Євген розповів про роботу над фільмом та свої досягнення у світі фото.
– Євгене, за традицією усіх інтерв’ю розкажи трохи про себе.
– Зрозумів, що і не знаю, що розповідати. Народився і виріс у Черкасах. Встиг попрацювати на різних роботах – від телеведучого до вантажника й охоронця. Навчався на журналіста.
– Як і коли ти почав займатися фото та відео?
– Почалось все у 2006 році. За два, здається, місяці роботи на будівництві я заробив нереальні на той час для мене 1100 гривень. Здуру вирішив, шо маю купити собі новий телефон – це був SEК750, який можна фотографувати й знімати відео. Із нього все й почалося. Потім була камера Canon A560 – абсолютно ідіотська модель без мануального режиму, але мені було на те чхати, бо це був той період, коли замість того, щоб побільше фотографувати, я сидів за компом і у фотошопі завалював контраст, прибирав «сатурейшн», користувався «хісторі брашем», наліплював дибільні чорні рамочки і залишав апогей тупості – логотип чи підпис на світлинах. Хоча був і позитивний момент у тому всьому: разом зі своїми друзями Женьою Соловйовим і Ростіком Радченком ми зняли на цей же фотоапарат фільм з шикарною назвою «Вермишель». То був істинний «андеграунд» з вбивством, крутим діалогом і сюжетом.
– Чим для тебе є твоє заняття: бажанням донести щось людям чи способом самовираження?
– Думаю, що це одне й те саме. І погоджуюсь з цим, бо вважаю, що людина – соціальна істота, і якщо десь і слід шукати сенс її життя, то тільки у тому, як вона взаємодіє із суспільством. Крім того, із практичного боку – це одне з тих небагатьох занять, які мені подобаються по-справжньому. Не треба бути Робертом Кіосакі, щоб розуміти, що саме цим і слід займатися по життю.
– Хто для тебе був прикладом чи авторитетом у світі фото- та відеомистецтва?
– У світі фотомистецтва – Анрі Брессон, Йозеф Куделка, Джеймс Нахтвей, Ервіт, Хелєн Лєвіт, якщо з наших, то Стігнєєв, Максімішин, Ляля Кузнєцова, Мухін, Маслєнніков. У Черкасах, до речі, є дуже авторитетні для мене люди – Сергій Тимошенко та Ігорь Єфімов. Словом, дуже багато авторів. З кіно взагалі все дуже заплутано, бо я одночасно люблю Міхалкова і Звягінцева, Тарантіно і Замєкєса, Іньяріту і Пітера Джексона, Террі Гілліама, Мела Гібсона, Гая Річі, Аронофскі, Альмадовара, Балабанова, Чжана Імоу.
– Хто чи що тебе надихає, звідки ти береш ідеї для створення нових робіт?
– Чесно кажучи, не дуже фанатію від слова «натхнення», як виразника процесу випадкового і різкого приступу творчої та ідейної активності. Типу ходив валяв х*ри і тут раптово «осєніло». Так виховуються дуріки, які вірять у те, що Ньютону впало яблуко на голову і він враз змінив світоуявлення людей. Дива мають бути там, де дива мають бути. Мені більше подобається ідея того, що саме якісний життєвий досвід, робота, вступають в незрозумілі нікому реакції з мозком, чи (і) душею і народжуються ідеї. Тому надихає, власне, світ навколо нас. Саме по собі життя – це ж велике диво, достатнє для того, щоб ідейні буравчики не заспокоювались у наших черепках. Хоча сценарист нашого колективу Інна Капітоненко, якраз із розряду оцих супер-людей, яким може щось просто наснитися. Наприклад, фільм, який ми зняли ще в минулому році, але досі ніяк не сядемо за монтаж, їй реально наснився і вона швидко зранку прокинулась і перетворила сон в сценарій для короткометражки. (В усякому разі нам так розповіла, а сама, можливо, не спала й не їла 3 роки)
– Який твій улюблений жанр?
– На диво, я найбільше люблю фентезі.
– Думаю, людям, які пов’язані з фото та відео, буде цікаво дізнатися, яке обладнання ти використовуєш в роботі?
– Ми використовуємо в роботі чорні фігні з кнопочками і пимпочками. Але, оскільки все одного усіх уперто це цікавить, повідомляю – камери Nikon D7000 з недавніх пір. До цього були D5000.
– Перейдімо тепер до відео, яке просто «порвало» ВК. Розкажи трохи про нього. Яка передісторія у цього відео, що підштовхнуло тебе до знімання?
– Найважливіше пам’ятати, що фільм створювала ціла команда. Я один можу створити тільки соплі в носі і слюні в роті. Історія така: сиділи ми усією командою на пірсі. Я розповів їм про конкурс, який оголосила міськрада на найкращий сценарій і ще якусь там «лобуду». В одній із розмов із організаторами конкурсу прозвучало, що знімати будуть «великі професіонали з Києва». Не те, щоб ми не могли реально оцінити свої можливості і свій рівень, але та фігня чомусь зачепила. У першу чергу тим, що черкаські колективи навіть не розглядались, як такі, що могли би зняти відео про своє місто. Посиділи ми на тім пірсі, повтикали в далекі далі і зійшлися на тому, що було б круто і самим спробувати зняти відео про рідне місто.
– Чи очікував ти, що в Інтернеті буде така реакція на відео? Адже не було ніякого просування, напевне, жителі Черкас таки люблять своє місто?
– Реакція неочікувана, але закономірна. Дійсно приємно, що справдилась думка, що деякі продукти все ж без накручувань і благань можуть самі поширюватись. Хоча ми зібрали не так багато переглядів. Та й приємна, якшо чесно, не кількість переглядів, а їхня якість. Багато людей зізнаються, що справді десь недооцінювали свою батьківщинку. Приємно й те, що про це пишуть і жителі з інших міст. Приємно, що відгукуються люди з інших країн. Щоб отримати багато переглядів, можна просто покричати в камеру «Язь» або... народитись Джастіном Бібером.
– Розкажи про акторів, як відбувалися пошуки, знімання?
– Пошук акторів у випадку любительського кіно – чи не найскладніший з етапів підготовки, бо ми не можемо обіцяти ніяких гонорарів. Акторів знаходила Юля, яка не лише зіграла головну роль, але й виконувала функцію «директора з кастингу». Вона молодчинка. Ми випробували трьох хлопців на головну чоловічу роль. Першого звали Честер. Він погодився на роль, але через кілька тижнів повернувся в Гану. Другого не пам’ятаю, як звали, але йому не дозволила дружина брати участь у проекті. А Кріса Юля знайшла на вулиці. На зупинці причепилася і сказала щось типу «Хочеш стати зіркою?». Кріс погодився і це, безумовно, було наше щастя. А щодо зйомок, то, на диво, найлегше було працювати з Крісом: він розумів мене через слово, але з ним ніколи не було більше 3 дублів. Цей чувак реально природжений актор. Це не перебільшення. Він чудово володіє мімікою, чудово «вживається», чудово чує партнерів і дійсно викликає захоплення. Юля теж порадувала, бо, треба визнати, роль у неї була не з простих…Смілива дівчина, що там і казати. Хоча зараз їй заздрять тисячі дівчат по всій Україні – це без перебільшень. Наскільки я знаю, то ажіотаж навколо Кріса був такий, що йому довелося вимкнути телефон у перші дні. Це він сам нам розповідав. Нас запросили на місцеве телебачення. Пішли усією командою і жартома запитали Кріса, чи він відчуває себе зіркою. На що він мудро відповів: «Я то не відчуваю, але мені доводиться нею бути: 40 дзвінків у перший день». Батьки теж великі молодчинки: на відміну від Кріса чи Юлі їм довелось грати не властиві ролі… Тому трохи хитрили і радий, що вдалося. І люди вони дуже хороші, бо сцену в дверях ми знімали в дублів так зо 20. І витримали, що, напевно, непросто, коли ти не є актором за фахом і тобою командує пацан 23 років…
– Скільки тривала робота над відео, підготовка, знімання, монтаж?
– Власне, зйомки тривали близько 7-10 днів (треба рахувати точно, але цілком можливо, що їх було й більше). Готувались дуже довго: виписувався сценарій, шукали акторів, локації. На це пішло близько місяця. Монтаж – 2 тижні (були проблеми з пошуком ритму, яким я все одно лишився незадоволеним). І звуковий монтаж. То була каторга. Костя, наш звукорежисер, зробив титанічну роботу. Про це можна довго писати, але це вузькоспеціальна штука, тому я просто підсумую, що Костя – молодчинка.
– Із якими складнощами довелося зіштовхнутися під час роботи над фільмом?
– Із того, що пам’ятається. – це дівки, які сиділи поруч з нами на матчі «Мавп» і «нили», що ми їм заважаємо. На моє запитання: «Чим?», вони відповіли: «Усім»… Оце типові черкаські, гламурні дівки. Якщо вони це читають, привіт вам, дівчатка, і доброго здоров’я.
– Чи були якісь смішні чи нестандартні моменти?
– Смішних моментів вистачало теж. Ну, наприклад, знімали сцену на пірсі. Мужики-рибалки запитують мене : «Про що хоч кіно?», я їм відповідаю: «Про любов, про Черкаси». Мужик на мене скептично подивився, тоді на Кріса з Юльою і філософськи промовив: «Ну наші всьо равно побідять…». Мужикам тим величезне спасибі теж. Хто їх знає, хай передає вітання.
– Ще хотілося б дізнатися про твою продакшн-студію. Розкажи трохи про це, про плани, успіхи.
– Найбільша наша проблема – невміння «кидати понти»…Хоча це дуже важливо, звісно, у такій справі. Був яскравий випадок, який проілюструє Denjozavr суперово. Два роки тому з соціальною рекламою «Вагітна» ми виграли всеукраїнський конкурс соціального відео, організованого ООН. Ми з’їздили в Київ, забрали приз. Костя наш «світонувся» на MTV і ми про конкурс забули. Через кілька днів в черкаських ЗМІ з’являється інфа про те, що цей конкурс виграв студент такий-то…А насправді той чувак зайняв лише третє місце. Але, на відміну від нас, він, молодчик «етакій», поперся і заявив про себе журналюжкам з міста Ч…, які звикли працювати так, навіть нічого не перевіряючи, подавати інформацію. Така от історія. Вона є показова. Ми – це наші роботи, от і все. Більше нічого говорити не хочеться. Пробуємо повпливати на жахливу ситуацію з рекламою в місті Ч., але поки що нам це не дуже вдається. Власники бізнесу, як викидали гроші на слайд-шоу диванів і салатів, зклепані за 20 хвилин, так і викидають. Але то окрема історія для окремої розмови.
Створені ми трохи більше двох років. За цей час встигли багато чого: все можна знайти в мережі. Знаходимось у постійному пошуку талантів – від композиторів до каскадерів. Періодично нам щастить. У це важко повірити, але навіть знайшлась людина, яка виділила дуже солідну суму грошей, що дозволило нам нарешті придбати потужну машинку для монтажу і ще кілька важливих прибамбасів для зйомок. При цьому ця людина не хоче, щоб її ім’я десь прозвучало. Світ не без добрих людей.
– Розкажи про свої плани на майбутнє.
– Серед планів у нас – повний метр, звісно, до якого ми повземо, як черепашки, але, дасть Бог, доповземо.
Коментарі
і пожелал остаться неназваним))))_ хахаахх
Тулуб
так це ж не прочерка стаття. це інтервю журналу.
Чей-то успех, всегда порождает чью-то зависть...
Стрічка RSS коментарів цього запису