Черкащанин Григорій Чуб нещодавно виграв бій на голих кулаках. Змагання проходили в Одесі. Такі змагання насамперед, мабуть, нагадують сцени з фільму «Бійцівський клуб» чи серіалу «Гострі картузи». У цілому, такі змагання набирають популярності. Так улітку у Палаці спорту в Києві відомий український боксер Денис Берінчик провів бій на голих кулаках проти екс-бійця UFC Артема Лобова, уродженця Росії, який нині представляє Ірландію, і розквасив тому носа.
Подібні бої описував ще Гомер, вони сягають корінням в Древню Грецію, Древній Єгипет. Зараз це вже сформований вид єдиноборства, але ті ж таки кулачні бої в первісному вигляді згадує і англійський боксер-професіонал Тайсон Ф’юрі, мовляв, у подібних боях брав участь його батько. Хтозна, може тому Тайсон і став тим, ким став, бачачи як б’ється тато.
Черкащанин Григорій Чуб сам за освітою історик. Завдяки фактурній міцній поставі приглядівся режисерам і навіть спробував себе у зйомках кліпів. У життя пройшов випробування, мав травму хребта, що не завадило йому переступити цю перешкоду та згодом виступити на змаганнях, де далеко не кожен набереться сміливості взяти участь.
То що ж це за бої і чим вони відрізняються від традиційних боїв, наприклад, боксерів, де є спеціальна екіпіровка, є захист? Чи важко зважитися взяти участь в таких боях? Що тут найважче? Та чи можна отримати нагороду за такі зусилля? Розпитаємо черкаського відчайдуха і спортсмена Григорія Чуба. Спілкуємося з Григорієм в одному з закладів у центрі Черкас. Він замовляє імбирний чай. Розповідає про себе спокійно, розважливо. Між зубами помітна щербинка, що робить його під час посмішки схожим на Олександра Усика.
– У вас не спортивна освіта?
– Сам я з Лесьок, історик, навчався в Черкаському національному ініверситету. Люблю історію, досліджував свій рід, поки в плані точної інформації дійшов до прадіда. Знаю, що з древнього козацького роду. Та спортом займався завжди. Після навчання працював, зокрема, тренером в Sportclubsparta.
– Знаєте, зважитися на такі бої голіруч може не кожен. Як ви до цього дійшли?
– Ці бої зараз стали дуже популярні, безліч переглядів відео, багато глядачів на самих боях. Для мене ця історія розпочалася, коли я побачив бої Артема Лобова. До речі, він є другом Конора Макгрегора (ірландський боєць змішаних єдиноборств, колишній чемпіон у напівлегкій та легкій вазі Абсолютного бійцівського чемпіонату – ред.). Я був в Києві у Лобова на семінарі. Коли він став виступати на голих кулаках, то такі бої дуже стали популярними в Росії, зважаючи на походження самого Артема Лобова. Загалом, це той самий бокс з елементами, можливо, карате, адже тут більш змішаний спорт. Просто все відбувається голіруч.
– Як захищаються спортсмені в плані екіпірування?
– Є бинт, який фіксує кість і саму долоню, а кістяшки пальців голі. Також є капа, щоб захистити зуби і «ракушка» для пахової частини тіла.
– Все ж таки це спорт чи шоу?
– Тут є елементи шоу, але це справжній спорт. І складність також в тому, що тут треба бути готовим не лише фізично, а й психологічно. Коли цей спорт прийшов в Україну, відкрилися промоушини такі як MAHATCH, Лакіпанч та інші, то на змагання стали записуватися люди, які хотіли відчути адреналін, перевірити свій рівень і, водночас, не мали досить сильної ударної бази. Це було помітно. Зараз вже це розуміють.
– Дядьки, що створили лігу в Америці, Фельдман та його соратники пояснюють, що візуально лякаючі кров, рани і шрами в боях на голих кулаках дуже поверхові і менш загрозливі для життя і здоров'я, ніж ті ж мозкові травми, які отримують профі-боксери від численних пропущених ударів кулаками в рукавичках. У вас були великі травми?
– Дивіться, від перчаток акцент самої кінетичної сили більший. Площа попадання більша. Думаю, пошкодження від рукавиць дійсно більші і для голови важче. Це на мій суб’єктивний погляд. Щодо боїв голіруч, то тут більше зовнішній травматизм для кісток лиця. Звісно і сама кисть руки страждає. Я намагався не пропускати ударів, але один таки пропустив і відходив від нього тиждень, було важко жувати. Все ж вдалося перемогти, попри те, що суперник був кандидатом у майстри спорту з рукопашки. До слова, я третій з черкащан, хто спробував свої сили в боях на голих кулаках. Двоє інших – Олег Панченко і Роберт Жмурко.
– У повсякденному житті доводилося часто битися?
– У житті я мирна людина. І вважаю, що бої треба лишати виключно професіоналам, або робити це там, де передбачають умови, як от на змаганнях. Бо це не жарти і краще завжди уникнути конфлікту. Цього я вчу і своїх учнів, адже працюю тренером, маю групи. У 2016 році я отримав посвідчення інструктора з кікбоксингу. У 2018 році мене сертифікували як інструктора з хортингу. Тренував діток у Смілі і Черкасах. Сам тренувався. Також стежив весь час за промоушинами. Окрім тренерської роботи, працював сім років в охоронній сфері. Бували різні ситуації, але я завжди відтягував до останнього можливість застосування фізичної сили, працював більше як психолог.
– Які були перші враження після змагань?
– Останні змагання я виграв в ММА в 2010 році. Тож цьогорічна перемога у промоушині Street Fc була звісно приємна. І це заслужено. Я дякую також наставнику і тренеру Володимиру Лисенку, з яким тренуюся. Та й другу секунданту Олександру Різнику, який тоді в Одесі прийшов допомогти, бо самому важко звісно організовувати всі нюанси, треба допомога. Також сам досить попрацював не лише над фізичною формою. Я готувався і психологічно. Був морально готовий до будь-якого розвитку подій, навіть до того, що суперник може мене надурити. Колись мені траплялися такі випадки, що суперник ніби не особливо здається сильним, але в рингу стає монстром. Важливу роль грає психологічна підготовка. Бій на голих кулаках оголює якраз все єство спортсмена. Якщо ти, наприклад, попав першим, то вже можеш диктувати правила бою. Важко тут також перейти опісля больовий бар’єр, вирвати перемогу. Адже удар від голого кулака болючий. Для мене також було цікаво пройти всю дистанцію – це три раунди по 2 хвилини.
Скажу, що мені було важко виступати через перенесену застуду. Я у відрядженні захворів на коронавірус. До відрядження мав вагу 102 кілограми, а після того як посидів на самоізоляції вага становила 115 кілограмів. Довелося до змагань скидати вагу. А кожен кілограм дає навантаження на серце.
– Я знаю одного чоловіка, у якого колись був конфлікт в барі з іншими відвідувачами. У підсумку сталася бійка, яку він потім згадує як найяскравішу сторінку життя, бо відчув себе тоді справжнім воїном. Що ви отримуєте після таких боїв? Цікавить і матеріальна і нематеріальна складова.
– Щодо подарунків, то є фінансові нагороди, які оголошувати з етичних міркувань не буду. Це і гонорар за участь, і гонорар за перемогу. Впринципі, можна будувати якусь кар’єру в цьому спорті, бо спонсори дуже йдуть зараз в цей промоушин. У Америці та Росії ще працюють букмекерські контори, тож ставки для спортсменів і в цьому контексті зростають. Тепер щодо нематеріального. Моя думка така, що кожному чоловіку потрібна ініціація. Якщо зазирнути в глибини нашого єства, нашої історії, то пригадаємо, що була і чоловіка, і жіноча ініціація. Для чоловіків це був такий звичай, що полягав у випробуванні фізичних умінь, спритності, витривалості. Загалом ініціація одна з основних аскез чоловіка, адже чоловік був захисником, лідером, годувальник. І навики бойового спорту тут доречні. Бо як можна бути захисником, не маючи змоги захистити самого себе. Тож в цьому розуміння дуже хотів також випробувати себе. Людина, яка перемагає, впевненіша в житті, до неї тягнуться люди. Про це я кажу на семінарах по самообороні, які проводжу з 2016 року.
Врешті, коли один промоушин мені запропонував помахатися на кулаках, я таки зважився. Бо подумав, що це буде класна історія для мене, для моїх дітей, це буде стимул для моїх учнів. Та навіть по «Фейсбуку» бачив люди писали мені, що я декого теж змотивував відновити тренування.
– Зараз де викладаєте?
– Зараз веду гурток силової підготовки в училищі будівельних технологій (колишнє 15-те училище). Там маю свій міні-зал, багато підлітків з різних сімей приходять і знаходять себе там. Це для мене найбільша нагорода. Також в 9-й гімназії викладаю урок хортинку. Роботу тренера загалом розглядаю не як заробітчанство, а як покликання. Неймовірно приємно бачити, як зростають спортсмени. Але це не дуже нормальні заробітки, бо тут постійно треба чи спонсори, чи допомога держави. Те ж екіпірування коштує грошей. Що вже казати за правильне харчування, яке теж дороге. Тож з одного боку пошук можливостей для розвитку галузі, для заняття спортом у групах, з іншого боку є велике задоволення, коли бачиш перемоги юних спортсменів. Ніхто з них не йде на вулицю битися. Постійно вчу їх, що спорт – це спорт, а не агресія.
– Які плани далі?
– Неможливо повністю передбачити майбутнє. Дорога виведе тебе сама. Перемігши у 2010 році, я мав райдужні плани. Але пізніше на будівництві зламав хребет. Це був нещасний випадок, після якого довго лікувався, мав не лише травму, а й депресію. Довелося лежати в нейрохірургії, потім проходити реабілітацію. Трішки порушилася ендокринна система. Пізніше таки пішов у зал працювати, поки не бачили клієнти, потрохи займався, зганяв зайву вагу. Зараз вага стрибає, але вже не настільки, як було раніше. І я зрозумів, що людські можливості куються лише в наших мізках. Те, як ми мислимо, впливає на все. Якщо вже конкретніше, є план на один бій цього року. Веду також перемовини з одним з промоушинів. Можливо, будуть ще цікаві пропозиції.
– Рідні як ставляться до такого вашого захоплення?
– Мама, звісно, переживає. Тож не завжди їй і кажу, куди їду. Лиш потім вже як запитує, кажу, мовляв, повертаюся зі змагань.
– Скільки ви готуєтеся до бою? Наскільки тоді важливим стає режим харчування чи тренувань?
– За 6 тижнів починаю готуватися. Проводжу два тренування вдень – зранку і ввечері. Вранішні тренування щодня, а вечірні через день, щоб відпочило серце і відпочили суглоби. Звісно, дотримуюся харчування. Знаєте, харчування завжди пов’язане з фінансами. Але коли є ціль, гроші також знаходяться, обставини немов сприяють. Також намагаюся протягом всього періоду підготовки тримати вагу, бо я не прихильник в екстремальному темпі перед змаганнями зганяти кілограми. Така гонка ваги за ніч до змагань погано впливає на організм.
– Я знаю, ви знімалися і в кліпах?
– Раніше співпрацював з Нодарі Росопідзе і він мене порадив знайомим з Золотоніського будинку Культури. До Дня захисника України вони знімали кліп. Режисером виступила Маргарита Лазарева. Кліп знімався на пісню «Гей, соколи!». Я був там на початку і в середині, можливо, секунд 7, але їм потрібна була саме така характерна постать, щоб бити в тулумбас. Згодом ще знімався в образі козака. Грав в театральному перформансі. Мені це було цікаво. Загалом, поєднувати інтелектуальне і фізичне потрібно. Треба дбати за тіло, бо це храм душі. Але і духовне начало треба розвивати. Бо одна груба сила мало що дає. Слід насамперед лишатися людиною.
Тут у кліпі Григорій спробував себе як актор
