Перша в Україні й Радянському Союзі спроба талановитого отоларинголога Олексія Ісидоровича Коломийченка подолати у пацієнта глухоту завершилася, здавалося б, невдачею. Слух у шофера Миколи Живолуя, першого добровольця, на операційному столі не відновився. Засмутившись, хірург до ранку покинув клініку. А пізно ввечері пацієнт раптом повернувся у світ звуків, маленька кров’яна пробочка, вочевидь, розсмокталася. Так почався чудодійний похід у таких мікрохірургічних битвах, і їх зачинатель О. Коломийченко разом із колегами з Москви, Ленінграда, Тбілісі, що також майстерно включилися у милосердну роботу, були відзначені Ленінською премією.
Згодом, у червні 1960 року постановою Ради Міністрів засновується на чолі з О.І. Коломийченком Київський НДІ отоларингології.
Він був глухим, але це не заважало в роботі.
— Син Черкащини з багатодітної обдарованої селянської сім’ї, Олексій Коломийченко, як і його старший брат, видатний хірург Михайло Коломийченко, з юності відчував потяг до медицини, — ніби перегортає сторінки ненаписаної книги Дмитро Заболотний, нинішній директор Інституту. — Але все почалося з початкового вищого училища у Шполі, де, до речі, вивчали спів, займалися фізичними вправами і як необов’язкові предмети — німецьку і французьку мови. Закінчивши його у 1914 році, Олексій, прагнучи вчитися далі, вступає у Залізничне училище в Києві та у 1916 році, у свої вісімнадцять років, стає фахівцем у привабливому просторі — завжди у дорозі. Можна уявити собі навантаження хлопця у стані постійних перевезень під час Першої світової війни. Але далі, далі. Без відриву від напруженої роботи Олексій Коломийченко отримує атестат зрілості, серед національного відродження, у Першій українській гімназії для дорослих, і в 1919 році вступає на юридичний факультет університету. Лекції не захоплюють його і через місяць він переводиться на медичний факультет. Незабаром якраз цей факультет стає основою Київського медичного інституту.
Навчання О. Коломийченко поєднує з роботою провідника і — водночас — фельдшера на залізничних маршрутах Київ — Ростов, Київ — Одеса, Київ — Шепетівка. На третьому курсі захоплюється отоларингологією. Особливий вплив на нього має Микола Маркіанович Волкович — корифей хірургії і одночасно основоположник важливих розділів отоларингології. І ще одна школа укріплює у волонтерові любов до обраної спеціальності — кафедра отоларингології у Медичному інституті, очолюваному Олександром Митрофановичем Пучковським. Сьогодні пам’ять про цього блискучого лікаря і вченого, 
безвинно розстріляного у зловісному тридцять восьмому, воскрешає меморіальна дошка на будівлі клініки, де він працював, по бульвару Шевченка. Але Олексій Ісидорович зберіг не лише підручники наставника, а й фотографію з ним.
— На початку лікарської кар’єри Олексій Ісидорович раптом зіткнувся з фатальним зниженням слуху. Як це сталося?
— Внаслідок простуди, яка ускладнилася у дорозі. Консультації у великих знавців В. Волчека, С. Ставраки, А. Пучковського М. Харшака виявилися безрезультатними. Мабуть, Олексія Ісидоровича можна порівняти з Бетховеном, який продовжував творити у пелені беззвучності. Втім, поблизу доктор чув. Лише через роки С. Розен у Ленінграді спробував вилікувати А. Коломийченка оперативним способом від наслідків отосклерозу, але фактично невдало. І лише потім учителя успішніше прооперував, за новою методикою, В. Шуровський, один із вихованців Олексія Ісидоровича.
— Приходить грізний червень сорок першого. Настають нові випробування, які Олексій Ісидорович витримує з честю...
— З перших днів війни, під бомбардуваннями, О. Коломийченко безперервно оперує у госпіталях. Евакуюватися не встигає, пробитися до мосту неможливо. У роки окупації, працюючи за фахом, рятує сотні молодих людей від вивозу до Німеччини, безстрашно допомагає підпільникам. Його дії було відзначено медаллю «Партизанові Вітчизняної війни». А з перших днів звільнення О. Коломийченко, очоливши одночасно кафедри отоларингології у Київському медінституті та Інституті вдосконалення лікарів, знову розгортає, кажучи високим стилем, свою безприкладну містерію любові до ближнього…
Він був неймовірним лікарем. Висловлюючись сухою мовою науки, Коломийченко зробив вагомий внесок у розробку тонзилярної проблеми, діагностику та лікування запальних процесів у середньому вусі, внутрішньочерепних ускладнень, у консервативну терапію пацієнтів при основних захворюваннях вуха, горла й носа, у лікування осіб з травматичними ушкодженнями, склеромою верхніх дихальних шляхів, професійною патологією, у діагностику й лікування приглухуватості різного походження. Він був новатором у операціях при отосклерозі, що поліпшують слух. Зусилля, спрямовані на розвиток слуховідновної хірургії, дістали високу оцінку тодішнього уряду: у 1964 році Коломійченко був удостоєний Ленінської премії за розробку та впровадження в практику слуховідновних операцій при отосклерозі. Професор Коломийченко помер 1974 року, але сьогодні живуть і працюють люди, яким він подарував здатність чути, співати, грати на музичних інструментах. Олексій Сидорович, обіймаючи високу посаду в радянські часи, категорично відмовився вступати у Компартію.
У день сімдесятиріччя, у 1973-му, колектив учнів і співробітників подарував Олексію Ісидоровичу рефлектор — професійний освітлювач, спеціально відлитий із … золота.
Сьогодні в інституті працює Музей імені Олексія Коломійченка.
Дороговказом Інституту отоларингології імені О. Коломийченка залишається коротка фраза його засновника: «Зволікання — форма відмови». Лікар повинен завжди допомагати своєчасно — не кваплячись без причин, але й не запізнюючись у діях.
Джерело: газета "День", використано матеріали УНІАН
Цікаві новини звідусіль
