реклама
Будівельна компанія надія

131894098_3950001065052073_757319214697771117_n Аеропорт Кабулу. Сюрреалістичні кадри. ВПС, що не змінилася з часів, коли на полосі замість геркулесів стояла черга з Іл-76 та Ан-12. Принаймні гори, що її обступають з трьох боків залишилися як тоді. Немов перенісся в часі на 34 роки.

Колись в США я познайомився з шерифом одного невеличкого містечка в Джоржії. Якось розговорилася. Він більш-менш міг розуміти російську, бо працював колись в відділі, що боровся з етнічними ОЗУ і спеціалізувався на вихідцях з екс СРСР.

Він був ветераном в'єтнамської війни в останній трагічній її фазі і свідком епічного падіння Сайгону. На час нашої розмови йому було трохи більше за 50 років.

Ми говорили за В'єтнам та Афганістан. Американці щойно ввели свої війська і розпочали війну з Талібаном. Ми говорили не про історію а про відчуття солдат. У нас було багато спільних спогадів про зовсім різні війни.

Як відчували. Розмова торкнулася спроби спрогнозувати як закінчиться війна в Афганістані. Прийшли до висновку, що погано. Вкрай погано. Мій співрозмовник потягуючи віски, з боллю в очах, розповідав мені про страшні дні, коли армія США евакуювалася з Сайгону, притиснута напіврадянською армією Півночі. Як натовпи місцевих, що співпрацювали з американцями вмоляли забрати їх і не залишати на розправу комуністам. Підрозділ, в якому служив мій знайомий тримав територію амбасади США і прикривав евакуацію. Історія вже легендарна і по ній знято чимало кіно стрічок. Але тоді ця розповідь була для мене відверто відкриттям.

Він покидав територію американської дипмісії на одному з останніх гелікоптерів. В'єтнамці, вже розуміючи, що місця на борту для них не буде просто кидали дітей у відкриті широкі пройоми салону. Солдати не підкорилися наказу і практично забили весь обсяг пасажирського відсіку Хьюї маленькими в'єтнамцями. Їх борт вивіз 7 малюків. Бійці тримали їх на руках, відсунувши БК та зброю. Плакали. І діти, і солдати...

Я пригадую, що на якусь мить я представив таку саму сцену в аеропорту Кабулу. Сцена була абсолютно безвідносна - мені легше було представити добре знайомий мені мі8 з солдатами в радянських "афганках" ніж Ірокез, якого бачив я тоді лише в кіно. Головне було відчуття реальності.

Радянські солдати, американські ... Яка різниця? Яка різниця якої національності діти? Фатум.

Ми не мали розбіжностей в баченні майбутнього. Мій співрозмовник був переконаний, що Кабул очікує доля Сайгону. Я не мав аргументів заперечити.

Американці протрималися в Афганістані практично вдвічі більше ніж радянські війська. Втратили в рази менше людей ніж СРСР. Вирішили тактичні задачі, але не змогли домовитися про вивід. Кинули напризволяще тих, хто бачив розвиток Афганістану як країни демократичних цінностей.

В'єтнам після 1975 року повернувся в часи Сталіна і на певний період став поганою копією совка 50х з концтаборами, репресіями і аналогом НКВС.

В Афганістані простіше. Повертається середньовіччя. Але воно ніколи не покидало цю країну.

30 років тому всі прихильників Союзу, афганські військові з Церандою та сил безпеки та їх родини були жорстоко винищені маджахедами, що отримали владу після виводу контингенту радянських військ. Без радянських штиків влада Наджибули протрималася близько 5 років у вигляді різних недолугих і марних спроб утворити коаліційні уряди. Нині все відбувається миттєво.

Сайгону у 1975 році також комунізувався за кілька місяців.

Революції і демократії на експорт мають однаково сумні закінчення.

Напевне, мій американський знайомий вже, певно, давно на пенсії. В 2002 році ми останню чарку підняли за те, щоб наші діти не мали такого досвіду, як їх батьки.

Але... За два десятиліття СРСР окупував вже частину моєї країни і вона ризикує перетворитися на Сайгон та Кабул.

Неможливо будувати майбутнє чужими руками. Неможливо перемогти ворога чужими солдатами. Принизливо жити сподіваннями на те, що чуваки з Оклахоми чи Каліфорнії прийдуть щоб загинути за український Крим чи Донбас. Кожна країна має власний інтерес. Так було і буде до закінчення часів.

238210214_4646891782029661_8972665858543070986_n

Афганістан, кінець 80х, аеродром Кабул (можливо Кандагар чи Фарах - це не так вже і важливо). Фото з архівів мережі.

Валерій Воротник, черкаський журналіст

*Допис із фейсбуку

реклама


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!