Коли суспільна підтримка армії у вигляді донатів суттєво зменшилась, запити від підрозділів майже повністю припинилися. Складається враження, що всі мовчки змирилися з цим: мовляв, ну немає – то й немає. Ні і ні.
Відповідно і я майже не відкриваю збори. Мені воно навіть легше. Бо кожен збір – це ж відповідальність перед тими, кому збираєш, перед тими, хто допомагає, щоразу якась морока: знайти-купити-відправити, а потім ще звіт вибити… ну таке, словом, напряг. Не критичний, але й ресурс на це є не завжди.
Але в ці тижні-місяці без зборів почав ловити себе на думці, що пройобую дорогоцінний час, що міг би ще щось наколядувати, комусь допомогти, на одне колесо, дрон чи старлінк наблизити нас до миру і спокою.
Цікава річ. З цивільного погляду твій донат видається несуттєвим і марним закиданням своїх грошей у бездонну пащу війну, з’являється відчуття, що ти не допоміг, а якщо навіть допоміг, то це колесо, дрон, старлінк ніяк не впливають на хід війни. Ну ніяким чином не пов’язані мої 200 грн з наближенням миру та спокою. А 200 грн це завжди 200 грн. Їх можна побачити на картці, відчути у кишені, а ввечері конвертувати у пляшку дешевенького вина або у пачку пельменів.
У тихому повсякденному божевіллі пачка пельменів часом важить більше, ніж туманна перспектива мирної країни.
Але з погляду солдата колесо, дрон чи старлінк можуть вберегти його життя, а значить не послабити підрозділ, а отже – не дати просісти фронту.
А фронт, здається, так далеко. І підрозділ чужий. І бійці незнайомі. І взагалі, обіцяли ж перемогу, а тепер говоримо про мир. Обіцяли перемир’я, а тепер знову говоримо про війну. Говорили про силу нашої спільності, міць нашої єдності, незборимість нашої одностайності, а тепер мовчать. Бо немає що сказати.
Немає, певно.
І мені давно немає про що говорити. Але я нічого й не обіцяв.
Брешу. Обіцяв хлопцям з першого аеромобільного бату 81-ї бригади, що зберемо на 15 дюймові фпв й акумулятори та котушки з оптоволокном до них. А ще на сотню приймачів ELRS для аналогових дронів.
Це буде добрим підсиленням для воїнів на Сіверському напрямку. Це буде отой маленький вклад, який десь збереже життя наших, забравши життя їхніх, а в результаті – не дасть просісти фронту й наблизить нас до миру і спокою.
Для мене це теж важливий збір, адже є ймовірність, що він буде останнім. Бо складно просити, коли не дають. Бо коли не дають, то вже й не просиш. Але поки є можливість, поки є люди, поки діють якісь алгоритми добра, поки є сила нашої спільності та міць нашої єдності… поки є можливість – збираю.
Дякую всім! І тим, кому збираю. І тим, хто допомагає.
Обійняв!
Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України
*Допис у фейсбуці
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису