«Завдяки Крутам УНР визнали державою», - лаконічно пояснив у інтерв’ю інтернет-виданню «Історична правда» значущість звитяги доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Патріоти стали на захист IV Універсалу Центральної Ради, яким вперше у ХХ столітті було проголошено державну незалежність і стримали на кілька днів російсько-більшовицьку навалу. Відтак Українська Народна Республіка (УНР) встигла одержати визнання своєї державності 9 лютого 1918 року від Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. Реалії новітньої російсько-української Війни за Незалежність спонукають активніше підкреслювати історичну тяглість між сучасними ЗСУ та захисниками УНР. Серед тих, хто боронив Україну 108 років тому під Крутами був і Іван Шарий, уродженець села Вереміївка Полтавської губернії (нині цей населений пункт належить до Іркліївської громади Золотоніського району Черкаської області). Ця стаття - данина пам’яті крутянцю, борцю за Незалежність.
Козацький родовід: Вереміївка і козаки-вереміяки
Майбутній Герой Крут і Холодноярської республіки Іван Шарий походив зі старовинного козацького лицарського роду Шарих, а село Вереміївка, мала батьківщина борця за незалежність, здавна було знаковим козацьким поселенням. Майор ЗСУ у відставці, історик, співредактор сайту «Пам'ятай про Крути», радник міністра соціальної політики Юрій Юзич, вивчаючи біографію Івана Шарого, в архівах натрапив на цікавий факт: мати Героя Крут - Теодора Котляревська - далека родичка основоположника нової української літератури, автора славетної «Енеїди»!
Розповідає родич Івана Ільковича, доктор економічних наук, професор, очільник Громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства» Григорій Шарий: «Переяславсько-золотоніська гілка роду Шарих, згідно з нашими сімейними спогадами, веде рід від козацького лицаря Флоріана Шарого. Відомо, що батько Героя Крут Ілько Іванович Шарий народився у 1857 році, дід Іван Іванович Шарий у 1822 році, а прадід Іван Шарий - десь близько 1795 року. Майбутній Герой Крут Іван Ількович Шарий мав родичів - дядьків Федора, Петра і Андрія Шарих. Мені вдалося з’ясувати, що у великій Вереміївці (у народі - Яремівка) у 1865 році проживало на окремих кутках-поселеннях (Городське, Тимченки, Погоріле, Вереміївка та ін.) 168 сімей Шарих. Наш рід зберіг перекази, що Шарі прийшли із Правобрежжя ще при старості Черкаському і Канівському Олександрові Вишневецькому, коли орієнтовно у 1590 році і з’явилося козацьке поселення. Воно розширилося при Яремі Вишневецькому у 1630-х роках. А вже коли Ярема Вишневецький придбав у Гусиному монастирську землю та на місці монастиря спорудив укріплення, то, по суті, зміцнив біля села Погоріле поселення Яремівку, що протягом тривалого часу трансформувалася у Вереміївку як конгломерат козацьких поселень, сіл, хуторів, кутків. Зауважу, що у 1641 році Вереміївка налічувала 327 дворів, а у 1917 році у цих 24 кутках-селах, розташованих у заплаві обох берегів Дніпра, на території 12 х 7 кілометрів мешкало майже 20 тисяч люду. До речі, нині назву Вереміївка мають села по обидва боки Дніпра – це і село у Семенівській громаді Кременчуцького району Полтавської області, й село у Іркліївській громаді Золотоніського району Черкаської області. Вереміяки - так називали у добу козацтва і Гетьманщини, та й дотепер називають козаків Вереміївки. Вони були особисто вільні, козакували, а у реєстрові козаки пішли тільки пирятинська і кобеляцько-кременчуцька гілки нашого роду. Вереміяки козакували у Запоріжжі, зокрема у Дядьківському січовому курені Запорізької Січі довгий час козацьким отаманом обирали Гаврила Шарого - рідного дядька прадіда Героя Крут. Мені відомо, що Іван Ількович Шарий навчався у Погорільській чотирикласній церковно-приходській школі. У ній було дві класні кімнати - 1 і 3 класи й 2 та 4 класи. Учителькою тут працювала з 1904 по 1930 рік Ганна Савченко (померла у 1956 р.). Савченко характеризувала Івана Шарого як надзвичайно здібного організатора і талановитого школяра».
З студентської лави в борні за волю України
До боротьби за волю України Шарий долучився ще на студентській лаві, навчаючись у Київському Університеті Святого Володимира. Поліція Російської імперії постійно переслідувала Івана. Адже він був не лише активним учасником «Студентської громади», але й очолював її самостійницький гурток.
1917-й. Рік закінчення навчання Шарого в столичному університеті. Перший рік Української революції 1917-21 рр. В українську революційну стихію з головою пірнає і герой нашої оповіді. Іван Шарий вступає до партії соціалістів-революціонерів, від неї обирається делегатом Трудового Конгресу.
У березні 1917-го утворюється Українська Центральна Рада (УЦР). У листопаді цього ж року УЦР проголошує УНР як автономію, а 22 січня – як незалежну державу. У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала УЦР вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна — Троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий «Всеукраїнський з’їзд рад». На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну УНР і загарбали значну частину її території. «Після захоплення Полтави вздовж залізниці на захід наступала так звана 1-ша Революційна армія ленінської росії, а з Гомеля на Бахмач— 2-га. Там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися. Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. 25–27 січня вони разом з іншими військовими підрозділами та добровольцями героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак без артилерії під загрозою оточення оборонці вимушено відступили до станції Крути. 29 січня тут більшовицький наступ зупинили українські частини та підкріплення - учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців, чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових стрільців (разом понад 500 воїнів і 20 старшин)», - зазначається на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті. До цієї когорти захисників УНР належав і Іван Шарий - випускник Київського Університету Святого Володимира.
«Чорна гайворонь підіймалася з Московщини…». Автор спогаду «Січовики під Крутами»
Іван Шарий став автором перших спогадів про бій під Крутами. Впродовж 1918 року столична земська управа видавала громадський, економічний, літературний, сільськогосподарський та кооперативний тижневик «Народня справа». У архівах зберігся №12-13 цієї газети, де опубліковано його статтю «Січовики під Крутами». Оприлюднюю уривки з неї.
«Бій під Крутами» художника-баталіста Леоніда Перфецького
«Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ. «Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам'яті поневолений люд. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну. На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії». З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових Стрільців», складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна. Я лежав і дивився у вікно вагону. Дивний настрій охоплював мене, коли я дивився на безмежні простори степів з білими латками останнього снігу, на величний небосхил з блідим засмученим місяцем, слухав таємничу нічну тишу, до якої так чуйно прислухались похилі верби та ліски, що минали нас і минали без кінця і краю... Минають... Жалілось щось, і журба за чимось втраченим стискала болюче душу. Хотілося без кінця дивитись на кущик верболозу, степову суху ковилу. Хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, в мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін. Пригадався вірш, який я прочитав братові в день від'їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати:
«Дай руку, мій вітре крилатий,
І вірного друга забудь,
Брати мої б'ються за волю
і в військо до себе зовуть..
Прощайте, чайки легкокрилі,
Літайте і плачте без слів,
Чайками кричать мої сестри,
Над трупами рідних братів.
Прощай, моя мати, природо,
Навіки прощай і прости,
І сина свого без прокляття
Упасти побідно пусти!».
Побідно упасти за рідний край, за нашу замучену довгою неволею Україну,— ось чому ми взялись за мушкети. Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими тиблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність. Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Україні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ'я та рабства високо держали прапор визволення. Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача. В усіх січовиків був бадьорий настрій. На ранок тривога. Стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога. Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою. Січовики виявили себе бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і навпростець під градом куль ішли у наступ. З другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила. Ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзджим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя... Ви вмерли славною смертю...».
Вереміївка у 19 столітті
Військовий діяч Холодноярської Республіки «Іван Чорний»
Дослідник родоводу Шарих, голова Полтавського обласного товариства сільського господарства Григорій Шарий повідав таке: «Племінники отамана Дядьківського січового куреня Запорізької Січі Гаврила Шарого привезли на початку 1880-х рр. дівчат-сербок. І так з’явилися прізвища родин і назва кутка Сербери у селі Погоріле Вереміївської волості. Із Сербер- Шарих походив родич Івана Ільковича Антін Савич Шарий (Богунський) (1890 р.н.). 17 липня 1919 року Антін Богунський разом із Іваном Шарим і головою сільської ради Цокалом влаштували багатотисячний мітинг у Вереміївці. На ньому Іван Ількович продекламував поеми Тараса Шевченка. А Антін Савич виступив за збройну боротьбу проти російських окупантів - як денікінців, так і московських більшовиків, що лізли й тоді у нашу українську хату «хазяйнувать». Іван Шарий був дуже талановитим оратором і агітатором, взагалі Шарих вирізняла підвищена тяга до волі і справедливості. А ще фізична сила, спортивність, так би мовити. Цікаво, що вихідцем із роду Шарих, прямим нащадком Івана Ільковича є найкращий гравець століття в Полтавській області у 2019 році, футболіст-бомбардир київського «Динамо», полтавської «Ворскли» та болгарського «Етира» Іван Шарій».
Боротьбу за УНР, проти російських загарбників різних мастей - як червоних, так і біло-денікінських, Іван Шарий продовжив протягом 1920-1923 років – у лавах козаків Холодного Яру: мав псевдо «Іван Чорний», очолював один із повстанських загонів. Інформує професор Григорій Шарий: «У липні 1919 року російські більшовики у Полтаві вбили Антіна Шарого (Богунського), а Іван переправився із частиною вереміяк до Холодноярських лісів на Черкащині, де скільки міг громив більшовицьких гнобителів».
Більше про Антона Шарого-Богунського у статті Вадима Джувага.
Холодний Яр — легендарна місцевість на сучасній Черкащині, осередок боротьби прихильників УНР із російсько-більшовицькою окупацією. У квітні 1919 року повстанці підняли в Холодному Яру антибільшовицьке повстання, а пізніше включилися в боротьбу з Добровольчою армією Півдня Росії. Так утворилась «Холодноярська республіка». Її територія охоплювала понад 25 навколишніх сіл. Мала 15-тисячну армію, бійці якої називали себе козаками, а командирів— отаманами. Повстанці знищували ворожі частини та радянську владу, перешкоджали червоній мобілізації. Центром «Холодноярської республіки» став Мотронин монастир. Там діяв штаб, працював шпиталь, проводили наради, а дзвін монастиря був сигналом до мобілізації.
Вчитель української мови, організатор драматичного гуртка, жертва сталінщини
Після падіння Холодноярської республіки легалізувався. Ці сторінки життя свого родича професор-аграрник Григорій Шарий висвітлив так: «У Вереміївці учителював у 1923-1927 рр. Деякий час Іван Ількович працював директором утвореної у 1923 році місцевої гімназії. А ще організував у рідному селі драматичний гурток. Родинні перекази засвідчують: коли у Вереміївку приїздив Саксаганський із артистами, то подивився декілька вистав (говорили, що аж чотири) самодіяльних артистів цього драмгуртка. Добру половину вереміївських артистів-аматорів трупа Саксаганського «переманила» до себе». За даними із досліджень Юрія Юзича, невдовзі до Києва перебрався й Іван Шарий: у 1920-х роках викладав українську мову, навіть обійняв посаду директора Київського будинку вчених.
Проте, як і багатьох інших діячів Українського Відродження початку ХХ століття, його не оминули жахіття кремлівських комуністичних сталінських репресій. Чекісти заарештували Івана Шарого у 1929 році за «організацію опору колективізації та приналежність до Спілки Визволення України». Розстріляли червоні кати українського патріота, Героя Крут у лютому 1930 року.
«У архівах зберігається «закрита, таємна» постанова більшовиків про «боротьбу із шарівщиною». Олександра Савича Шарого і інших родичів забрали аж на Соловки. Але завдяки одруженому на тітці (Шарій) Яременко Пилипу Петровичу (1864-1955) по вуличному «Бендюк», що також відбував покарання на Соловках, деяким Шарим в тому числі і Олександру Савичу, вдалося у 1934 втекти. Вереміяки на Соловках організовували втечі, підкупивши охорону та під виглядом померлих зашивали живих бранців у мішки, потім везли по воді до якогось острова, за 25 рублів видавали документи замість паспортів і ті добувалися до Ленінграда та тікали до родичів - і на Кубань, і на Алтай, і на Далекий Схід. Після вбивства чоловіка Івана його дружині за допомогою добрих людей вдалося виїхати з СРСР. На початку 80-х нащадки Івана Ільковича приїздили і у Вереміївку, і в Тимченки, на батьківщину Героя», - підсумував свою розповідь про родича-крутянина Григорій Шарий.
Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
реклама
