Поняття інклюзія більшість людей сприймає лише через призму створення зручностей для пересування людям з інвалідністю. При цьому, почасти забувають, що і звичайна людина може опинитись в такому стані – це і ті, які тимчасово отримали травму, що обмежує рухливість, вагітні, люди похилого віку, новонароджені діти та їх батьки.
За словами Лесі Валяєвої ще донедавна Україна мала середні 6% показнику людей з інвалідністю у суспільстві, та вже зараз внаслідок тривалої війни на Сході держави цей показник зріс до 10%.
Та не зважаючи на це, і далі, серед місцевих чиновників, у т.ч. і тих, хто безпосередньо відповідає за соціальні гарантії для різних категорій людей наявні безвідповідальність та банальну байдужість. Це стосується і питань громадського транспорту, і примусу підприємств та організацій до будівництва зручних переходів та пандусів, і як не банально звучить навіть ремонту туалетів в дитячих садках, школах, лікарнях.
Наприклад ремонт в туалеті поліклініки чи школи демонструє новеньку плиточку та чаші Генуя в туалеті. При цьому не враховується, що окремим категоріям потрібно на щось опертись, за щось триматись, щоб справити свої потреби. А потім скаржаться відповідальні особи –ламають мені зливні бачки. Звісно ламають, бо якраз на них і опираються, і давлять масою, і тріщать ті пластикові бачки. Але при проектуванні ремонту забувають про необхідність поручнів.
Такі ж і будівельники та і контролюючі установи. В ДБН – дверні отвори славнозвісних амбулаторій повинні бути 90 см, та кому це цікаво, підрядник робить 73-80 см, що не пройде ні інвалідна каляска, ні дитячий візок, а відповідний архітектурний контроль підписує акти виконаних робіт, бо строки горять. І так будь-де і в будь-якій сфері.
