Гарячі номера телефонів

У мирний час харків’янка Людмила Давиденко працювала в приватній фірмі головною архітекторкою. Проєктувала об’єкти бюджетної сфери – автомобільні дороги, водогони, реконструкцію і реставрацію будівель. Її бюро багато працювало в Ізюмі, який зараз майже повністю знищений окупантами. Знищений, як і будинок самої Людмили, як її подвір’я, як увесь звичний устрій її життя.

1647606008025

Усі плани обірвала перша крилата ракета

– Напередодні 24 лютого в мене було багато планів на цей день, – розповідає Людмила. – Було призначено кілька важливих зустрічей, я мала відправити документи в Національну спілку архітекторів для продовження сертифікату. Кілька виконаних проєктів треба було здати в експлуатацію. Під вечір я мала зустрітися з інструктором – учуся водити машину. Але всі ці плани обірвала вранці того четверга перша крилата ракета.

О п’ятій ранку Людмила почула звук вибуху і зрозуміла, що все, почалося.

– Я живу поблизу окружної дороги Харкова, тож наші квартали – льотне училище, П’ятихатки, Дергачі – стали першими жертвами російської агресії... – розповідає харків’янка. – У Харків із рідних Черкас я прихала в 1996 році в гості до друзів і вирішила там залишитися. Закінчила університет, вийшла заміж. Ми з чоловіком мали старенький, але добре відремонтований приватний будинок... Коли сім місяців тому чоловік помер від ускладнень ковіду, я, щоб чимсь себе зайняти, взялася за ремонт. Тепер усі мої зусилля перетворилися на гори сміття. Те, що на мені зараз – все, що наразі маю. Саме в цьому одязі я ховалася від нальотів у погребі.

275898386_10227929333007825_5584775100693608363_n

Коли почалася війна, люди в Людмилиному кварталі майже припинили виходити з домівок. Використовують наявні запаси їжі (а в більшості жителів приватного сектору є закатки із вирощеного на власних городах), іноді вибігають до магазинів. Але такі походи небезпечні: магазини відчиняються тільки після завозу товару, біля них одразу утворюються великі черги, а повітряна тривога може розпочатися будь-якої миті. Дехто по кілька днів не їсть узагалі. Через обстріли немає жодної можливості відпочити – сплять уривками, по дві-три години на день. Ліки по місту розвозять волонтери.

– Повітряні тривоги бувають 3-4 рази на добу, бомбардування відбуваються переважно ввечері й уночі. За раз прилітає до п’яти ракет. Ми дуже швидко навчилися визначати, чим саме по нас стріляють росіяни – чи це гради, чи іскандери, чи інші крилаті ракети з території сусідніх країн. Наприклад, коли підлітає крилата ракета, чути щось схоже на звук від обертання баштового крану. Вже на мирній території позавчора я почула цей звук на будівництві. Це було жахливо, – каже Людмила. – Тут, у тилу, рахують, скільки днів минуло від початку війни. Там же, в Харкові, цього ніхто не робить – час тягнеться суцільним важким потоком, без можливості заспокоїтися, відпочити, розвіятися, в очікуванні чогось такого, що не може статися ніколи, в нерозумінні, що відбулося, чому на нас вилилася вся ця агресія сусідньої країни.

Людмила каже, що зараз, осмисливши події останніх тижнів, зробила власні висновки щодо мотивів, які рухають росіянами. На її переконання, причина – в характері радянської і пострадянської освіти, яка не передбачає розвитку в учнів і студентів критичного мислення, критичного ставлення до інформації, яку вони чують звідусіль, не передбачає звички аналізувати слова тих людей, які вважаються «лідерами» і «авторитетами»...

При найменшій нагоді ті харків’яни, які мають таку можливість (або ті, чиє житло знищено бомбардуваннями), намагаються виїхати на мирну частину України або за кордон. Пощастило 20-річній дочці чоловіка Людмили, яка працює в ІТ-сфері: вся їхня компанія організовано виїхала до Європи. Зараз дівчина живе в німецькому Мюнхені. Проте, таланить не всім: літні та маломобільні люди, лежачі хворі можуть сподіватися лише на Божу милість.

Сирен у Харкові немає, й про повітряну тривогу містяни дізнаються здебільшого завдяки мобільному застосунку. Як тільки телефон починає волати, ховаються по сховищах, підвалах і погребах.

Дуже швидко помітили, що офіційний відбій зовсім не означає, що небезпека минула: від Харкова до кордону з Росією менше 40 кілометрів, ракети звідти долітають дуже швидко, тож цивільна оборона не завжди встигає оголосити про новий наліт.

– Буквально на другий день за десять хвилин після того, як я вийшла з погребу, недалечко стався новий вибух, – каже Людмила. – Тож я зробила для себе висновок, що після відбою не потрібно відразу підніматися нагору.

На одинадцятий день війни, 6 березня о 23.40, снаряд прилетів у Людмилину хату. Сталося це як раз після завершення тривоги. Того дня жінка вирішила, як завжди, не виходити відразу по відбою, ще трохи почекати в укритті, й заснула.

– Прокинулася я від страшного гуркоту, – розповідає Людмила. – Ляду в погребі зірвало, і всередину почало сипатися те, що залишилося від мого будинку. Влетів і розірвався балон із монтажною піною. Від завалу мене врятувала ще не розпакована декоративна настінна перфорована дошка, яку я незадовго до того придбала в магазині «ІКЕА», – вона впала на місце ляди. Вибухи тривали ще до пів другої ночі. На горі щось свистіло – очевидно, це на шаленій швидкості пролітали осколки або хтось стріляв із автомата. Коли на деякий час усе затихло, я насилу вибралася нагору.

Особливо Людмила переживала за долю своїх тварин – дворняжки Амари, яка категорично відмовлялася лізти з нею в погріб, і п’ятьох котів. Видовище, яке побачила жінка, було жахливим. Вхідну частину будинку, надвірні споруди й пів кухні повністю рознесло. Снаряд, який наробив у хаті стільки шкоди, не розірвався і так і залишився десь лежати. Холодильник впав прямо на собаку. Життя тварині врятувало те, що його корпус зачепився краєм за стіл і залишився напіввисіти. Собаку жінка витягла і забрала з собою в погріб, бо обстріли поновилися.

275361208_10227884034395388_8580508044048185528_n

Прихистили фейсбучні друзі

– Вранці прийшов друг мого покійного чоловіка. Він сказав, що потрібно їхати, і я маю 15 хвилин на збори, – розповідає Людмила. – Збирати особливо не було чого. Взяла з собою собаку. Коти розбіглися, і взяти їх не було ніякої можливості. Зараз їх годують сусіди. Добре, що там ще хтось залишився – мені повідомили по телефону, що вдалося зберегти частину з моїх речей. А чоловік, який вивіз мене зі зруйнованої хати, сам залишився повністю без житла. Втім, Харків не залишив, хоча допомагає виїхати іншим.

Знесилену, морально й фізично виснажену Людмилу разом із пораненим собакою привезли на вокзал. Найближчий потяг мав іти за п’ять годин на Львів – через Полтаву і Київ. Їхати далеко вже не було жодних сил – сильно хотілося поїсти й хоч трохи перепочити, перев’язати собаці поранену лапу, яка постійно кровила. Крім того, Амара звикла вільно бігати по двору, ніколи не ходила на повідці, тож доводилося її постійно тримати на руках. На щастя, фейсбучні друзі Людмили, які несподівано стали справжніми друзями, запросили її побути в них у Полтаві.

– Я дуже вдячна цим людям, яких до того ніколи не бачила. Саме завдяки їм я дещо прийшла у норму. В Полтаві ми з Амарою провели три дні – і знов не обійшлося без пригод. Собака, травмована всім, що відбулося, втекла. Шукали її всім містом, навіть міський голова Олександр Мамай написав оголошення у соціальних мережах. Нарешті Амару знайшли під кущем у якомусь приватному обійсті, – розповідає Людмила.

275475976_10227896645150649_3980485497196396385_n

Відпочивши, жінка вирішила повертатися в рідні Черкаси, де живуть її мама і брат. І знов допомогли добрі люди. Священик полтавського Свято-Миколаївського храму отець Олександр Дедюхін та його дружина довезли Людмилу до Черкас власним автомобілем.

«Намагаюся бути корисною»

– Майже одразу почала шукати роботу. Написала оголошення у фейсбуці (я цікавлюся генеалогією й маю широке коло фейсбучних знайомих, які також «повернуті» на цій темі), почала розпитувати знайомих, звернулася до служби зайнятості. Врешті, допомогли у центрі зайнятості. Цікаво, що тамтешнього менеджера сильно здивувало, що я справді шукаю роботи, а не грошової компенсації... Виявляється, таких не так уже й багато. Мене це здивувало – адже, якщо в країні таке коїться, то кожен мав би чимсь їй допомагати. Побувала також у волонтерських центрах Черкас, просила дати якесь завдання, й мені пообіцяли в разі потреби залучати, – розповіла Людмила. – Намагаюся бути корисною і для харків’ян: через Інтернет поєдную волонтерів і тих, кому потрібна допомога. А при першій же можливості обов’язково повернуся до Харкова!

Уже кілька днів Людмила Давиденко викладає в Черкаському художньо-технічному коледжі архітектурне проєктування.

– Мені сподобалося викладати. Я ж розумію, що власне архітекторська робота наразі не надто потрібна – іде війна... – каже Людмила. – А от коли все це закінчиться, такі фахівці, як я, будуть дуже потрібні. Ми все-все, що зараз зруйновано, обов’язково відновимо! На сто відсотків!

У Черкасах


Максим Степанов, фото автора та з архіву Людмили Давиденко

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Шлях із пекла до раю: Харків’янка дві доби добиралася з прифронтового міста до Черкащини, яка здалася їй раєм.

реклама

Інші матеріали по темі:


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат
bigmir)net TOP 100