Гарячі номера телефонів

Василь Іванович Марченко – справді унікальний. По-перше, це може бути не лише найстаріший чинний журналіст в Черкаській області (за відліком трудового стажу), а й в Україні. Ну, на Черкащині точно. Окрім того, це чи не найдосвідченіший аграрний журналіст. У січні йому виповниться 74 роки, а журналістський стаж почав відлік 56 років тому. Він об’їздив всю Черкащину, а заразом практично всю Україну. Продовжує бувати на Сході па Півдні, де точиться війна – як журналіст і волонтер. Саме на його сторінки чекають в газеті «Черкаський край» багато жителів Черкащини. І Василь Іванович укотре доводить, що не у вікових обмеженнях річ, а в фаховості.

2022 рік

2022 рік


Увесь час в аграрній журналістиці, ну, це якщо не враховувати армійську журналістику. Водночас, робив і вимушену перерву в професії та працював пожежником, бо шили націоналізм за любов до українського слова.

– День 24 лютого 2022 року, як і початок війни на сході 8 років тому, застав мене в дорозі на роботі у «Черкаському краї». Враз з редакції інформують, що на роботу виходити не будемо, а працюватимемо дистанційно (тут слід зазначити, що Василь Марченко проживає не в Черкасах, де знаходиться редакція, а в одному з районів області і їздить на роботу попутками, бо свого транспорту не має – ред). Я продовжував працювати коли з дому, а коли навідувався і в редакцію, планував і відрядження. Поїхав у Київ, щоб побачити, що там. Коли був у столиці, раптом мені 7 березня знайомі скидають фото, як горить церква. Це в той час, коли в Гостомилі ще гупало. Вона загорілася у селі Заворичі Броварського району Київської області через обстріли росіян-окупантів. І я поставив собі завданням обов’язково поїхати туди і таки об’їхав ряд громад, подивився на наслідки окупації. Підготував великий репортаж для газети.

У редакції

У редакції


– Зараз ви також їздите до тих місць, де гупає? Розкажіть про поїздки?

– Так, буває. Найчастіше кооперуюся з волонтерами. Взагалі скажу, що волонтери – люди, які роблять святу справу. Я знаю фермерів, дрібних підприємців. Зараз волонтерство пішло на спад, бо люди збідніли. Не такі запаси вже, та й не все вродило на городах… Продуктів менше. Але якщо їдуть волонтери, то виходять на мене. Адже знають мене ще з 2015 року. Я спершу рахував поїздки, коли було до двох десятків, а потім збився. І врешті я став їздити з групами як волонтер. Свого часу одна з волонтерських організацій причислила мене до своїх рядів. Їду насамперед з волонтерами черкаського козацтва, з Жашківськими, з Золотоніськими, Драбівськими, з Ставищанськими (Київська область) козаками-фермерами.

І знаєте, буває, коли їдеш як журналіст, то є багато бюрократії, регламентних моментів. Тож, можливо, їхати як волонтеру і краще. Окрім того, знаю, що багато хлопців не їдуть, бо бояться вручення повісток на блокпостах. А жінки молоді не їдуть, бо малі діти не пускають, хвилюються. Тож молоді не їдуть. А мені вже майже 74 роки, мене там знають, довіряють. Ровесників своїх серед журналістів практично не зустрічаю. Ради справедливості, взагалі не зустрічаю. Я готовий їхати і писати про ці події. Пишу про волонтерів, бійців... Водночас знайомствами і знаннями не пишаюся, селфі не роблю, зараз поіменно нікого під фото не підписую, щоб не завдати шкоди. Знаю, як треба писати. Повторюся, щоб не нашкодити. А рідні і так збагнуть, де їхні бійці воюють і як. Окрім того, наголошу, писати треба так, щоб і собі як журналісту не нашкодити. Якби я хоч раз десь подав щось не так, то думаю мене б не брали з собою в дорогу. Та й інформацією не ділилися б.

Василь Іванович показує відео з фотоапарату і сміється. За багато років його таки вмовили сфотографуватися біля захопленого ворожого танку з військовими. Але замість фото боєць випадково увімкнув відео. І чутно, як військові цілком дружелюбно спілкуються з Марченком, а хтось на задньому фоні просить дати «дідусеві автомат».

– Тобто, ви розумієте, є довіра. Та я повторюся, що цим не пишаюся і не виставляю це на показ. Це просто додає снаги в роботі, допомагає в розумінні ситуації. А «дідусеві автомат» - то щирий жарт бійців, які тебе знають.

640x130-images-news-112022-678e191d9371f597e5aa1b3c6f87f34c

– Чим відрізняється ця війна від тієї, яку ви бачили з 2014 року?

– Масштабністю, ще більшою цинічністю ворога, ординськими ознаками «асвабадітєлєй», великим глумлінням над народом. Росіяни хотіли взяти масовістю. Але не думали про якість наших захисників. Ось було відео, де зі мною жартували хлопці, пропонували «дідусеві автомат». То ми з деким із них знайомі з 2015 року. Це хлопці досвідчені, вмотивовані, професійні. І вони дадуть відсіч будь-кому.

– Берете з собою і якусь допомогу, чи це справа волонтерів?

– Знаєте, мною якось передавали, але врешті помітив, що в житті часто буває, якщо спланував, то не побачишся. Цей план передати конкретно комусь щось прив’язує до певного маршруту. А все може змінюватися. Це ж фронт. Тому допомогою займаються волонтери, я ж журналіст. Моя справа інша. Хоча, враховуючи, скільки я вже бував на сході, то доводилося інколи навіть підказувати волонтерам у плані допомоги бійцям. Тобто, везли на одну точку допомогу, а дорогою щось не зросталося абощо, то у мене була запасна адреса і ми їхали туди у знайомий мені батальйон, у знайому бригаду. І це довіра до мене, бо все-таки поділилися допомогою не лише з тими, куди везли, а й з іншими, це означає повірити мені, що там хлопці потребують того чи іншого.

– Що везли?

– Закономірно, що останні поїздки були прив’язані до зими. Везли матраци, тверду плівку, щоб оббити великі площі, везли буржуйки, і ясна річ, продукти й теплий одяг. Все це ніколи не буває зайвим. Скажімо, везли нещодавно під Херсон декому допомогу. Ми планували їх застати в одному місці, а хлопці вже переїхали в інше. Вони були в приміщенні, яке, зрозуміло, не схоже на п’ятизірковий готель. Тож там пригодилися і буржуйки, і матраци. Адже це життя, десь одяг намок, десь треба й пораненого покласти, то сам не будеш лежати на голій землі. Тому матраци також цінні. У нас просили останнього разу й бензопилку. Привезли й дві бочки металеві, щоб організувати душ. Адже бочку нагріли, приробили краники і вже можна імпровізовану влаштувати лазню. Ну і як без смаколиків? Останнього разу возили хлопцям серед всього вісім відер вареників: з м’ясом, капустою, печінкою, картоплею, сиром. Це все волонтери.

листопад, 2021 року

листопад, 2021 року


– Що зараз не так у висвітленні, якщо брати журналістську складову?

– Фактично цензура нам в’яже руки і ноги. Ось «Черкаський край» за грудень 2020 року. День збройних сил України на фронті. Як зустрічали своє свято фронтовики-черкащани. Тут вам прізвища, фотографії. А зараз не маю права назвати ні ім’я, ні прізвища. Я вже не кажу про рід війська, підрозділ. Цим не зловживав і раніше. Знімки нейтральні ставив, враховував, щоб на задньому фоні не вгадувалося нічого, не було прив’язки до конкретної місцевості, об’єкту. Але нині ще суворіше. Сказати, що це ось наприклад Іван з Золотоноші абощо я не можу… Та зараз виходить лише про мертвих можна. І то, якщо людину поховали.

– Як в дорозі ведеться? Чи завжди все було гаразд?

– 2015-2017 роки їздили напряму полями, дороги були різні. То пригадую, на Донбас їхали півдоби, а бувало добу. Чого? Бо двічі бували поломки. Раз ламалося дишло до причепа. Я лишався чергувати біля вантажу, а люди їхали шукати зварювальний апарат. Вдруге також була поломка, та якось виходили з положення. А ще бувало не геть чемно поводилася навігація в телефоні, тож і комп’ютеру довіряти не завжди можна. Нас двічі карта виводила на міст через залізницю, от лише мосту не було, розбитий був. Втретє я не витримав, дістав паперову карту і все було добре. Але це життя, та справа в іншому, якщо тоді проїздили всього декілька блокпостів, то було недовго. Я ж виходив на командування підрозділу, інформував, куди їдемо і чого. А зараз інша ситуація, по-перше, замальовані ж усі вказівники, а по-друге, якщо раніше було три блокопости, то тепер тридцять три. Часу на стояння на блокпостах йде більше, ніж на під’їзд до фронту. Розумію, що треба перевіряти, але якщо ми з серця України їдемо і проїхали пару блокпостів на в’їзді в місто, то вже наступні на виїзді мають бути поінформовані… Але ні, доводиться всі проходити, немов вперше. Та в мене витримки вистачає. Тому, я спокійний і заспокоюю і хлопців-волонтерів у машині.

– Як збиратися в дорогу?

– Я ніколи не наїдався в дорогу і не напивався. Це на Донбасі стояли таблички ще про мінування. А зараз немає. Тож це ще небезпечніше. Фронтова зона має всюди ризики, таємниці. І треба менше спинятися і менше ходити до кущів. Бо це ніби така проста справа, але насправді зараз відійти до вітру десь під кущ дуже небезпечно. Бо хтозна чи немає там мін. І останнє – ніколи не нахиляйтеся не піднімайте з землі нічого. Хай це буде зброя якась, пакунок, гаманець чи мобільний телефон. Нічого не варто торкатися. Спілкуючись з бійцями, вловлюйте, чи хоче чоловік розповідати про себе чи ні. Люди там різні, виникають на бойових позиціях різні витуації. Для когось із земляків-воїнів ваш приїзд – радість, а комусь ваша поява – щемливий сум за рідним краєм, за близькими. Ну і на сам кінець – не варто робити селфі зі зброєю абощо. Бува журналіст приїздить і хоче показати себе войовничо. Але зброя журналіста – ручка, диктофон і камера. Щодо всього іншого – це вже не ваша парафія. І потім, чого доброго, довго будете пояснювати, чи ви таки журналіст, чи ні. Адже – війна. Не легковажте, будьте зібрані, уважні і вимогливі до себе…

Назарій Вівчарик

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Дуже велике коло спілкування допомагає інколи збирати кошти на важливі речі, – журналіст

Сергій Халупінський: з черкаської журналістики - у військовослужбовці, бо «не міг вчинити інакше»

Журналістика сьогодні

реклама

Інші матеріали по темі:

Коментарі  

 
+6 #1 правда 05.12.2022 21:07
цей чоловік - Людина з великої літери
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат
bigmir)net TOP 100