Цієї осені місцеві органи влади, обрані на чергових виборах 2020 року, завершують свій пʼятирічний цикл. Утім, у звʼязку з воєнним станом, продовжують виконувати свої повноваження до проведення наступних виборів.
На старті цієї каденції ми брали інтервʼю у першого заступника міського голови Сергія Тищенка — тоді новобрана команда тільки починала свою роботу. Сьогодні ж повертаємось до розмови, аби зрозуміти: що змінилося за ці пʼять років, як війна вплинула на місцеве управління та чим живе місто зараз.
У нашій розмові говоримо про рішення під тиском щоденних загроз, про зміну підходів, баланс між допомогою ЗСУ та розвитком міста і про те, як війна змінила саму суть місцевого самоврядування.
«У бізнесі відповідаєш за себе. У владі відповідаєш за всіх»
– Під час попереднього інтерв’ю Ви казали, що «не йшли на посаду зі спокійним серцем. Тут інколи важче, ніж у бізнесі, де ти можеш усе прорахувати від А до Я. У міськраді депутати своїм рішенням можуть зупинити будь-який процес». Чи змінилася ваша оцінка системи із позиції часу?
— Влада і бізнес — це зовсім різні світи. Люди часто критикують владу, дають поради, як «треба робити», але коли вперше заходиш у владні кабінети — розумієш, наскільки тут все складніше. У бізнесі ти відповідаєш за свою справу. Натомість у владі ж масштаб відповідальності зовсім інший.
Додайте до цього війну. Жодна влада за тридцять років незалежності не працювала в умовах повномасштабного вторгнення. На початку каденції ми приходили з певними напрацюваннями й ідеями. Для прикладу, хотіли реконструювати сквер «Юність», мали розроблений харківськими архітекторами грандіозний проєкт набережної. Він і досі існує, але війна поставила його на паузу. Єдине, що вдалося завершити — це проєкт зі сквером «Юність», який розпочали ще до нас. Нових масштабних задумів не реалізовували — змінилися пріоритети.
Зараз, озираючись назад, розумієш: ніхто з вищих посадовців не уявляв, що нас чекає. Фактично вся каденція минула в умовах війни. До лютого 2022-го ми мали завдання розвивати інфраструктуру, облаштовувати нові громадські простори й загалом робити наше місто комфортнішим для людей. Після початку вторгнення довелося повністю перебудуватися — змінювалася свідомість, цінності, завдання.
Режим розвитку, фактично, змінився на режим кризового менеджменту: замість планування нових просторів ми мусимо дбати про базову безпеку та безперебійну роботу критичної інфраструктури.
– Під час попередньої розмови Ви наголошували на важливості командної роботи. Чи легко було зберігати єдність команди упродовж цих п’яти років, особливо під час війни, коли тиск та навантаження зростають, а відповідальність перед людьми стає значно більшою? Як вам це вдавалося?
— Попри все, вважаю, що наш виконавчий комітет — чи не єдиний, який пропрацював від початку до кінця в одному складі. Ми працювали злагоджено і продуктивно. І тут велика заслуга міського голови: він формував команду, тримав її, багато речей пропускав через себе…
Знаєте, нам постійно доводиться прощатися з нашими людьми — черкащанами, виборцями, захисниками, яким ми сьогодні завдячуємо життям. Міський голова завжди намагається бути на прощаннях. Якщо він не може — іду я або хтось із команди.
Я особисто принципово не виїжджаю з країни. Я тут і працюватиму тут до перемоги.
…Ви звернули увагу на свічку в моєму кабінеті? Я саме повернувся з прощання із захисником. Це важко емоційно. Це наша біда і наше горе. Але після цього потрібно знову сідати за документи, продовжувати роботу й вирішувати питання життєдіяльності міста. Саме ця спільність досвіду і розуміння відповідальності допомагає команді залишатися єдиною. Ніхто не поїхав за кордон абощо, наш колега, заступник мера Руслан Ткаченко пішов воювати, бо мав звання.
– Що б ви назвали своїм головним управлінським уроком?
— Мабуть головний управлінський урок за ці роки — це вміння швидко ухвалювати рішення. За будь-яких обставин. Особливо це стало критичним після 24 лютого 2022 року, коли ситуація навколо змінюється за лічені години. Нам довелося повністю перебудовувати свою роботу. Швидкість рішень мала прямий вплив на безпеку та функціонування громади. Черкаси стали своєрідним хабом для внутрішньо переміщених осіб: до нас приїжджали люди буквально без нічого і ми намагалися максимально допомогти їм із побутовими питаннями.
«Черкаси стали хабом допомоги. Ми першими везли гуманітарку до Харкова, коли туди ніхто не міг доїхати»
– Як вдалося утримати роботу критичної інфраструктури — транспорту, комунальних служб — під час тривог, відключень, нестачі ресурсів?
— Найскладнішими були перші блекаути та перші обстріли. Катастрофічно не вистачало генераторів. Це був колосальний, хоч і дуже тяжкий досвід. Але ми діяли виходячи з того, що мали. Потрібно було зберігати безперебійну подачу опалення, води, електрики — базових речей, без яких місто не може жити.
Разом із тим, ми завжди розуміли важливість підтримки інших громад, де ситуація ще складніша. Навесні 2022-ого Черкаси були одним із перших міст, яке почало надавати гуманітарну допомогу Харкову. Ситуація там була критичною: логістика була повністю паралізована, туди ніхто не міг доїхати, в місті не працювали магазини та аптеки. Тож ми завозили туди продукти й медикаменти. У мене тоді було кілька телефонів, я спілкувався з десятками людей, яких ніколи не бачив особисто. Часом думаю: чи можливо було б пройти все це вдруге? Не знаю…
«Найскладнішими були перші блекаути та перші обстріли»
– Як вдається балансувати між підтримкою ЗСУ та розвитком міста?
— Усе, що в наших силах щодо підтримки ЗСУ, ми робимо. Я бачу міста на заході України, не всі, але деякі справді беруться за проєкти, які, на мою думку, у воєнний час недоречні. Ми ж спрямовуємо максимум можливих коштів на допомогу армії.
Із іншого боку, функціонування міста не можна поставити на паузу. Люди мають жити нормальним життям настільки, наскільки можливо. Серед іншого ми розпочали впровадження транспортної реформи, оновили маршрути, краще з’єднали мікрорайони.
– Які ризики для влади ви бачите в умовах неможливості оновлення через вибори?
— Ніхто не боїться виборів. Команди мають оновлюватися, бо хтось втомлюється, хтось випадково потрапив у владу, а комусь потрібна «свіжа кров». Це нормально.
Інколи мене запитують про вибори: розмови то загострюються, то стихають. Але зараз я просто не можу говорити про вибори. Бо сьогодні ми живемо з питанням не «коли вибори», а «як пройти зиму», «як забезпечити стабільність у комунальній сфері», «що робити, якщо буде ще гірше». Моє бажання — щоб цей жах закінчився і настав мир. Коли закінчиться війна — тоді вже й говоритимемо про вибори. Нехай би це сталося якнайшвидше.
– Наскільки змінилася взаємодія з центральною владою під час війни? Зберігається автономія місцевих рішень?
— У нас є комунікація та координація. Під час війни має бути чітка вертикаль, бо хаос у такий час недопустимий.
– Під час війни Україна відчула потужну підтримку міжнародних партнерів. А що стосується Черкас? Як змінилася інвестиційна привабливість міста за останні п’ять років?
— Як би це не здавалося парадоксальним ще кілька років тому – під час війни Черкасам (як і багатьом іншим українським містам) вдалося зміцнити наші міжнародні муніципальні партнерства та навіть знайти нові. Ми почали співпрацю із німецьким містом Білефельд та районом Штайнфурд, латвійською Валмієрою. Вони відкрили для себе наші Черкаси, підтримують нас і готові далі втілювати спільні проєкти. Це приклад того, коли криза створює нові можливості.
У нас розміщується релокований бізнес: до нас переїжджають підприємства з міст, де працювати сьогодні небезпечно. Наприклад, швейна фабрика з Херсона, що переїхала до Черкас. Нас підтримували польські партнери, працюємо над іншими інвестиціями. Усі бачать потенціал Черкас — місто в центрі України, зручна логістика. Але війна стримує інвесторів через ризики, які ми всі розуміємо без слів.
Утім, ми не припиняємо інвестиційну діяльність та переорієнтовуємо фокус на найважливіше: працюємо над залученням грантових і донорських коштів у проєкти з будівництва доступного житла для ВПО, зі зміцнення та модернізації стратегічних для міста підприємств.
Переселенців багато, Черкаси комфортні для них. Є чимало людей, зокрема херсонців, які кажуть: «Ми б тут жили». Але для цього, зрозуміло, потрібне доступне житло.
«Ми вивезли спортсменку з окупації — і вона стала чемпіонкою Європи. Оце ціна рішень під час війни»
– Ви казали, що мрієте виростити «свого Ломаченка чи Усика». Як війна вплинула на розвиток спорту в Черкасах?
— Все-таки краще орієнтуватися на Усика, бо Ломаченко інколи дискредитує себе своїми діями. Спортсмен такого рівня має розуміти, що він приклад для інших… Ми намагаємось підтримувати не лише бокс, а й інші види спорту. Зараз, на жаль, робимо це в умовах обмежених ресурсів через війну.
Хочу розповісти одну історію. У перші дні вторгнення наша боксерка Кароліна Махно, яка готувалась до чемпіонату Європи, поїхала до батьків на Чернігівщину й опинилась в окупації. Тренер спортсменки Андрій Мальований просив допомогти її вивезти. Ми довго думали над цим — відповідальність була величезна, доходили чутки, що людей могли розстріляти при виїзді.
Я не буду розкривати всі деталі, але пам’ятаю, як вона сказала мені: «Якщо ви мене витягнете, я стану чемпіонкою Європи». Ми знайшли спосіб та вивезли її. Дорога з батьківського дому в Чернігівській області до Львова, звідки команда вирушала на змагання в Хорватію, тривала двадцять годин. І саме Кароліна тоді стала єдиною із жіночої збірної чемпіонкою Європи від України. Уявіть!
Знаєте, навіть під час війни у нас сформувалася нова, дуже сильна плеяда спортсменів. І наше завдання тут просте: ми маємо підтримувати їх — за ними майбутнє. На мій погляд, фізична підготовка, виховання сили волі й дисципліни через спорт є передумовою формування гідного покоління.
Наведу приклад — Данила Лозана. Його батько служить у війську. Один зі своїх гонорарів у розмірі 10 тисяч доларів він пожертвував на ЗСУ. Такі вчинки підкреслюють, що спорт не тільки про мʼязи та силу, він виховує вольову й патріотичну молодь.
– Ви колись сказали: «Посада в державній установі — це тимчасове явище». Чи не змінили думку? Чи бачите себе надалі в політиці, чи повернетеся до бізнесу?
— Я часто думаю: чи могли політики зробити щось, аби всього цього, що зараз переживає Україна, не сталося і не допустити такої кількості смертей?.. Коли повертаюся з прощань із нашими захисниками, ці думки не відпускають. Бо ми все можемо відбудувати, а от повернути людські життя — ні. Мене питали, що б я зробив, якби опинився на тих перемовинах із Путіним, куди їздив Трамп?
На мій погляд, під час Саміту в Алясці американський президент мав шанс змінити долю всього світу. Трамп запропонував Путіну «мирну угоду», але той відмовився. І от тоді варто було б зробити вольовий крок — виконати рішення Міжнародного кримінального суду й арештувати Путіна разом із його оточенням за воєнні злочини. Теоретично, це могло б запустити невідворотні процеси в рашистському режимі і змусити його припинити війну.
Трамп отримав би Нобелівську премію як лідер, що захистив світ.
А натомість що маємо? Путін тягне час, робить вигляд нібито він зацікавлений у припиненні вогню шляхом перемовин. Насправді ж продовжує війну, аби ліквідувати українську державність. А ми й далі платимо високу ціну за кожен день під синьо-жовтим прапором. Ми стримуємо навалу, щоб вона не рушила в Європу. І я певен: жодна європейська країна не витримала б того, що витримує Україна…
Тож, відповідаючи на Ваше запитання, додам: зараз для мене не є головним фокусом думки про тимчасовість посади чи про бізнес. Головне — це мир в Україні. А поки ж, перефразовуючи один із принципів Рузвельта, кожен на своєму місці робимо те, що можемо і працюємо з тим, що маємо.
«Я часто думаю: чи могли політики зробити щось, аби всього цього, що зараз переживає Україна, не сталося?»
