Під час узгодження інтерв’ю практично нічого не змінює і не викреслює.
– Ви говорили, що прийшли на інтерв’ю з університету. Навчаєтеся?
– Отримую другу вищу освіту на факультеті практичної психології Черкаського національного університету. Першу, до речі, я теж там здобував у свій час на історичному факультеті. А зараз пішов навчатися по програмі 45+, тобто взяв ваучер на другу вищу освіту у Черкаському міському центрі зайнятості. За мене платить держава. Також зі мною навчаються АТОшники за такою самою системою. З нашого батальйону. У мене є хобі – читати закони. Так і дізнався про ваучери і можливості. Я завжди знаходжу можливості.
– Чому обрали такий фах?
– Переконаний: те, що людина несе всередині, вона дає іншим. Якщо людина всередині оптиміст, сонячно налаштована, то вона сонячний настрій несе іншим. Якщо людина всередині… Хотілося б сказати нецензурне слово, але не буду, бо можуть читати діти… Тож, якщо людина нехороша всередині, то і назовні таке виносить. Чому практична психологія? Суспільство зараз перебуває у важкому стані. Не кричатиму, що, мовляв,«усе погано». Буває набагато гірше. Для тисячоліть 25 років незалежної держави – це нуль! Подивіться на тисячолітню історію китайських династій! А ми ще молода нація, яка навіть не вийшла з підліткового віку. І перед нами – щасливе майбутнє. І щоб радити людям почуватися добре, я сам маю почувати себе добре. Отже, маю вміти допомогти насамперед собі, знати суть психологічних процесів усередині самого себе. Найголовніше те, що кожна людина має усвідомити потребу в змінах. Тоді їй можна допомогти. Тобто ви маєте розуміти, що треба вести здоровий спосіб життя, треба, наприклад, піти навчатися, щоб розвиватися. Треба, принаймні, купити лотерейний квиток, щоб отримати шанс щось виграти (сміється – ред.). От тим, хто усвідомить необхідність змін, можна допомагати.
Після АТО, звісно, намагаюся допомагати іншим і самостійно, і через нашу Українську спілку учасників бойових дій в АТО. Але ніхто не робить з цього приводу прес-конференцій, бо це просто налаштованість на допомогу іншому. І ця допомога має проявлятися в конкретній роботі, а не абстрактній допомозі абсолютно всім. Комусь допомогти скласти папери, комусь скласти судовий позов, когось привести до університету. Тим, хто бажає жити. Бо всім одночасно допомогти неможливо.
– Коротко про допомогу АТОвцям. Поза очі в суспільстві говорять про проблему тих, хто повернувся з війни. Хтось стає агресивним, хтось починає пити. Що робити родині? Розкажіть вже як людина, що навчається на практичній психології.
– Система державної психологічної допомоги ветеранам антитерористичної операції в нас перебуває у суто чи зародковому, чи в занепадаючому стані. Те, що в нас декларують, що потрібно зараз десятки тисяч психологів, то дійсно так. Але займаються цим або люди, які отримують мізерну винагороду від держави, або люди, що виграли гранти, але все це обмежене фінансово. Цілеспрямованої роботи немає. Що можна порадити? Кожен сам повинен зрозуміти, чи хоче він жити з сім’ю та чи хоче жити нормальним життям? Врешті решт серед усіх верств населення є різні люди. Є в нас наркомани, алкоголіки, злодії. Армія лише відображає стан суспільства. І, йдучи в АТО, людина, по суті, повертається такою ж, лише з загостреними певними рисами характеру. Тому треба просто щоб суспільство сприймало АТОвців як звичайних людей і поважало їх. Бо вони такі ж самі, як і всі, лише бачили смерть.
– До слова, доводилося чути про так званих «аватарів» в ЗСУ. Як ставитеся до них?
– Бійці ведуть себе точно так, як ведуть себе їх командири. Які на відміну від бійців мають вагомішу матеріальну мотивацію, нагороди тощо. Ну і більші можливості. Зараз армія контрактна, і командування має всі важелі впливу на таких людей. Хай впливають відповідним чином, бо має бути дисципліна і порядок.
– Оскільки ми заговорили про війну, розкажіть про свою участь в АТО. Ви ж пішли добровольцем в батальйон «Черкаси»?
– Так, пішов в АТО у серпні 2014 року у складі в/ч В 2332. Я не був на блатних посадах. Був рядовим. Хоч, по суті, за медичними показниками я не міг бути на війні. Але ходив на бойові завдання, був снайпером. В мене про цей період та про людей, які тоді були поряд добрі спогади. З ними ми входили у Волноваху, Новотроїцьке, облаштовували бойові позиції. Копали шанці, сиділи на териконах. Звільнений в запас відповідно до наказу командуючого оперативного командування «Північ». Чого звідти пішов – то вже інше питання… На той час я перебував у розшуку в Російській Федерації. Моя служба у ЗСУ була завершена. Але з багатьма бійцями і командирами підтримую і просто добрі, і навіть дружні стосунки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У 14-ому окремому мотопіхотному батальйоні «Черкаси» просять його не ліквідовувати
– Так, про те, що слідчий комітет РФ порушив проти вас справу, писали мало не всі черкаські ЗМІ. Чи викликали вас на допити, чи приходили повістки?
– Я ніколи не приховував, що бував на Кавказі, але ж виключно з гуманітарною місією. Більше мене вражав той факт, що мене викликали в 2016 році в слідчий відділ черкаського УМВС. Вони посилалися на документи, що прийшли з слідчого комітету РФ, посилалися на договір про надання правової допомоги між Росією та Україною. Я безперечно послався на 63-тю статтю Конституції України і відмовився давати свідчення, бо я не хочу давати свідчення слідчому комітету Російської Федерації. Але вразило, що наші структури досі виконують цей договір. Може досі передають людей силовим структурам Росії…? Не виключаю, що при відповідних обставинах і мене можуть передати…
– Але ж війна…
– У нас немає стану війни з Росією. У нас з Росією нібито нормальні торгові партнерські стосунки… «Мір-дружба-жувачка». На жаль, на законодавчому рівні все добре, і, на жаль, багато людей, які брали участь в АТО, можуть попадати в таку «правову яму». Пригадуєте ж рішення суду по прикордоннику, який отримав 13 років за те, що виконував свої обов’язки на блок-посту? (У Маріуполі суд засудив українського прикордонника на 13 років в'язниці за виконання наказу зупинити машину з порушниками на блокпосту, у результаті чого загинула жінка – ред.) Тож зараз я просто промовчу про детальніше перебування на Сході.
– Вважаєте себе ворогом Москви?
– Вважав і вважаю. Я б із задоволенням бачив на її місці якесь водосховище абощо…
– Маєте якісь бойові нагороди?
– Ні. Президент мене чогось не нагороджував.
– Ви були в Придністров’ї і на Кавказі. Що тепер думаєте з цього приводу?
– Ситуація по Придністров’ю досить складна, щоб про це зараз говорити. Ми там з друзями так само в розшуку. Після того, як російський генерал Лебедь підписав перемир’я з Молдовою, а його брат передав озброєння полку у Кишиневі Молдові, наша казарма у Кам’янці була оточена російським спецназом. Добу велися переговори. Поки одні люди говорили, інші через заднє вікно відійшли «зеленкою». Взагалі, згадуючи історію по Придністров’ю і нинішні реалії, скажу, що позиція українських націоналістів «Аби лиш не так як в Росії» - невиправдана. Бо ми не молодший брат, не молодший партнер. Ми повинні конкурувати! І ця вся імперія могла бути наша. У Придністров’ї на Півночі ми зайшли в українські села, захищали українське населення. Під українським прапором.
– Ви стояли біля витоків УНА-УНСО. Яке ставлення до сучасної УНСО та її перспективи?
– Це не партія. Це явище. І УНСОвці всі активно спілкуються між собою. Ми можемо і послати одне одного, і обійняти один одного. І ніколи не втрачаємо зав’язків. При потребі можемо зідзвонюватися. А взагалі зараз УНСО – це багатотисячна спільнота людей, які брали участь в локальних конфліктах в межах колишнього СРСР, а також в АТО. Юридично це декілька громадських організацій і дві політичні партії. Це партія «УНА-УНСО» і ще одна, яку я, до речі, в Черкасах реєстрував. І зараз, на мою думку, УНСО не повинно жити подіями 1990-х чи 2000-х років. Але не можна не жити війною, яка зараз триває, і тому ми повинні допомагати нашим воїнам. Але треба жити майбутнім. Щоб і після армії розуміти, чим допомагати країні в завтрашньому дні, якщо вони йтимуть в Верховну Раду чи місцеві ради. Тобто унсовці повинні йти в ногу з часом і орієнтуватися на нові виклики.
– Як вдалося в часи гонінь на УНСО втрапити на роботу в Державну митницю?
– У 1999 році, коли я потрапив у митну службу, гонінь ще не було. Чи вже не було ))) «Україна без Кучми», фактично, почалася через два роки. Тому в ДМСУ нас запрошували як фахівців по локальних конфліктах. Я пішов працювати в управління аналізу, прогнозування і розвитку митної системи. І там я був не один такий. Але станом на 2002 рік ми всі звільнилися.
– Ви двічі були депутатом Черкаської міськради. У багатьох ви асоціюєтесь з політиком. Якби вибори відбулися завтра, ви б балотувалися?
– Дуже хотів би сказати «ні», але я не впевнений, що не балотуватимуся. Все таки хочеться зробити місто кращим і застосувати свої знання. Але не хочу грати за тими правилами чи «понятіями», які існують зараз.
До слова, раніше без Мамалиги не можна було уявити політичного міського життя. Фото тому підтвердження:
– Нещодавно в Черкасах відбулися трагічні події, після чого частина депутатів заявили про намагання їх підкупити, бо пропонували їм гроші за голосування. Потім, щоправда, через прокуратуру з’ясувалося, що то депутати жартували…
– То не їм пропонують, то вони хочуть… «Цнотлива та, яку ніхто не побажав»…
– Вас намагалися колись підкупити?
– Мене – ні. А за що мені пропонувати?
– Коли ви були депутатом, кожен голос в будь-якому питанні важливий, тож могли і пропонувати…
– Ті, кому пропонують, їздять на гарних машинах. І при посадах вони, і самі товсті (посміхається – ред.)
– У вас яка машина?
– В мене "Міцик" 2002 року Як і я. Порода гарна, а не молодий.
– Зараз, до слова, місто розвивається активніше через реформи і через акумулювання коштів на місцях. У цьому сенсі мер і його команда в виграші. Схвалюєте роботу міської влади?
– Від мене багато хто хотів, щоб я сказав, що Бондаренко поганий чи хороший. Та не дочекаєтеся. Курчат рахують восени. Побачимо…
– Але по Сергію Одаричу ви висловлювалися чітко і категорично.
– Але тим не менше зараз це не заважає мені з ним інколи і в «Фейсбуці» переписуватися.
Колись депутати Володимир Мамалига та Валерій Воротник були чи не найбільшими опонентами тодішнього мера Сергія Одарича
– Щодо Бондаренка, щодо реальних справ, то тенденції такі: дороги будуються, і це добре. Як вони будуються? Погано! Мер підписує угоди десь за кордоном – це добре. А що вони нам принесуть – щось як єврокредити при Одаричі чи ще щось, побачимо. Про те, що домовився з Фірташем про передачу місту тролейбусів – добре. Що за це Фірташ захотів – не знаємо. Отже, тенденції в місті ідуть до розвитку, перспективи є. Та кількість ларьків, яка є, відверто дратує. Та влада існує, вона бореться між собою. Так, з одного боку все замішано на коштах… Але поступ є. І я більше схильний до оптимізму. Їдеш і бачиш зароблену дорогу, зроблені на «Луначарці» тротуари тощо. Якщо порівняти з Одаричем, то за його керівництва цього не було, як не було і такого розширення штату, кадрової каруселі. Тож про які конкурси і яку компетенцію деяких осіб можна говорити? З житлово-комунального комплексу звільнені всі люди, які дійсно знають роботу. Я за те, щоб давати дорогу молодим, але повністю зачищати галузь від досвідчених кадрів не можна.
– З ким із політиків, які зараз на слуху, спілкуєтеся? Наприклад, з Олійником, який теж з Черкас?
– Я останні роки обмежив коло спілкування. Розставляю акценти. З Олійником точно не спілкуюся. Взагалі з тих, що в Росії, майже ні з ким не спілкуюся. Війна наклала свій відбиток. У мене в Росії є родичі. Щоб не говорити людям те, що я думаю про Росію, і не чути від них те, що можна їм сказати в відкритому ефірі, то краще не спілкуватися. Тепер більше займаюся родиною, роботою, тобто аналітикою, і займаюся практичною психологією.
МАТЕРІАЛ ЗА ТЕМОЮ: Ющенко дав зрозуміти, що заради Булатецького Мамалигою не пожертвує
– Ким себе позиціонуєте зараз? Адже в когось ви асоціюєтеся з журналістом, у когось – із політиком…
– Позиціоную себе як громадянин України, націоналіст. Намагаюся зараз дистанціюватися від містечкової політики і трішки осучаснити свою власну систему цінностей. Адже світ змінюється. Ми поряд зі світом повинні також змінюватися, розвиватися, і бажано в кращий бік.
– Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви саме були в дорозі. То живете – в Черкасах чи за містом?
– У Чехівці Чорнобаївського району в нас будинок. Там є і душова кабіна і гаряча вода. Туалет в хаті. Маю 30 соток городу. Це моя система «фітнесу». Рубаю, пиляю, копаю… А коли їду в місто, даю репортажі з будівництва дамби.
На фото - звіт з поїздки через дамбу у "Фейсбуці"
Та не лише проблемами дамби живе Володимир Мамалига у свій вільний час. Він також збирає команди :)
– Де працюєте зараз?
– Я директор і голова інформагентства «РІКА», яке має ліцензію. Працюємо у Верховній Раді, де маємо офіційну акредитацію. Всього близько десяти осіб, які постійно дописують. Але ми не публікуємо матеріали, а збираємо інформацію, узагальнюємо, пишемо аналітику на замовлення. В основному орієнтовані на Київ. Це інформагентство було зареєстроване ще на початку 2013 року. Просто я не дуже афішував. Як бачите, від журналістики я не відійшов. До речі, як і від політики. Просто в Черкасах політику розуміють неправильно, вкладаючи це поняття в установку ларьків, у виграші в тендерах, в земельних аферах. Я розумію політику як намагання зробити життя в своїй державі краще не в революційний спосіб,а через вдосконалення себе і свого оточення.
– А чому саме «РІКА»? Що це означає?
– Репортаж, інформація, консалтинг, аналітика. Тобто, якщо пов’язати цю діяльність з психологією, то, використовуючи знання журналіста, практичного психолога, використовуючи життєвий досвід, хочу допомагати іншим знайти себе в мирному житті.
– Раніше в журналістиці ви працювали разом з Валерієм Воротніком в «Антені». Зараз не співпрацюєте?
– Я ні до сайту, ні до каналу «Антени» не маю стосунку. Ми досить давно з ним один одного знаємо. Але він обрав свій шлях, а я свій. Бажаю йому всього хорошого!
– Є журналістські матеріали, якими пишаєтеся, і за які соромно?
– Маю безліч матеріалів і до роботи в «Антені», і після. Деякі поширював і в «Фейсбуці». Під кожним готовий підписатися. І про ТЕЦ , про прибережну смугу. Ту ж забудову Соснівки, про яку ще давно писав, пригадував нещодавно. Все це мало і має значення зараз.
– Ви давно у журналістиці. Чим стара журналістика відрізняється від нової?
– Та ніяких змін особливо немає. Просто змінюються форми. І швидкість донесення інформації до вух. Раніше була друкована преса, телебачення, радіо. Зараз ФМ-радіо більше перейшло на розважальну тематику. Дротове працює ще по інерції. Телебачення, як було 20 років тому, таке і є. До слова,не скажу, що за кордоном кардинально інакше. Вивчав досвід Румунії, Польщі. Там таке саме телебачення. Зараз ще додався Інтернет, соцмережі. І це просто спосіб донесення інформації. І в професії як були талановиті і не зовсім люди, такі й зараз. Були орієнтовані на відповідні фінансові групи тощо. І зараз так.
– Тобто при перенавантаження до вас можна звертатися?
– Звичайно! Краще сміятися в психолога, ніж плакати в психіатра.
– Враховуючи, що ви були і кандидатом у мери, запитаю, чи вважаєте з часової відстані, що могли б бути кращим за Анатолія Бондаренка мером?
– Гадаю, міг би. Але говорити детальніше… Він діючий мер, він переміг, а переможців не судять. До того ж, він має відношення до популярної у Черкасах «Батьківщини», а я ні. Якщо ж дивитися з відстані часу, то зауважу, що бачу плюси в першій каденції Сергія Одарича. У другій були інші варіанти, та й Одарич був інший. А от в першій каденції він мав досить цікаві задумки, які я тоді сприймав не так як слід. Проблему ж як можна вирішити? Піти від неї, або змінити своє ставлення до неї. Ті ж самі «Древляндії», «КриЖталь», музичні фестивалі… Гарні були задуми, але проблема була в команді, в часі, співвідношення з центральними органами влади, в бюджеті.
– А якби завтра вибори і ви таки виграли б. Що б ви робили найперше?
– Найперше треба команда. Погоджуюся, що сам не зміню нічого. Бо неможливо змінити систему, будучи в системі. Скажу, що прибалти, починаючи реформи на початку 1990-х, змінили систему повністю. І як показав час, вони діяли правильно. Вони створювали абсолютно нове. А ми все реформуємо. В результаті маємо «постсовок». І треба брати в команду тих людей, що не були в політиці. Потрібні нові обличчя! НіПарубій, ні Тимошенко, ні Гройсман– не нові обличчя. І я - не нове обличчя! Нові люди потрібні, щоб не робилося все «по-старінкє». А в нас так зручно, і тому «нормально» виграються тендери, «нормально» стелиться плитка. Підходи у нас нові, а мотивація стара… Я пригадую древній Китай. При династії Цин лікарям переставали платити зарплату, коли в провінції починалася епідемія. От коли в нас люди починають жити гірше, треба перестати платити зарплату чиновникам. А в нас чиновники отримують десятки тисяч, а лікарі по три тисячі.
– Коли знаходите час на родину? У вас же п’ятеро дітей!
– Я сповідую принцип: «Мій дім – моя фортеця». Те, що в родині, на люди не виношу. Але моя родина мене підтримує. Нині маю вже трьох онуків. Тобто я дід зі стажем. Старші діти на себе заробляють і їм вистачає. А молодші… Одна школярка, двоє студентів. Як такій великій родині жити? Ну, живемо, як всі українці. Звісно, хотілося б краще. І багатше. Але вірю, що Україна має перспективи. І будемо жити краще. Не треба боятися, що всі виїдуть і все. Україна вже переживала етапи, що тут знелюднювалася земля. А тоді знову люди поверталися. Це було в XVI-XVII столітті. А можете згадати період сто років тому, коли західні області і центральна Україна повиїжджали до Канади, Америки.
– Насамкінець задаємо всіх співрозмовникам однакові питання. Назвіть трьох політиків, яких поважаєте?
– Перебираю в голові міськраду і обласну раду. На жаль… Немає тих, кого б хотілося дуже виокремити. Те ж саме на Всеукраїнському рівні. Черкаси – пряме відображення ситуації в Україні. І там, і там маємо все-таки негативні тенденції. І відповідальні люди, що при владі. Сказати, що хтось справді невинен і є вкрай хорошим? Але ж нагадаю старе унсовське гасло: «Невинних немає».
– А як щодо трьох політиків, які ви не поважаєте? За кого, можливо, соромно?
– Соромно за Ткаченка. На посаді начальника ДПА він був переконливішим. Ну і скажу все ж таки, що соромно за Бондаренка і Радуцького у тому сенсі, що вони кидають місто в багнюку своїми суперечками.
– Так само запитаю за вчинки. Чи є вчинки якими пишаєтеся і за які соромно?
– Пишаюся тим, що пішов навчатися, хоч мені вже 52 роки, пишаюся тим, що пішов на Донбас воювати. Поряд з тим, мені не має, за що соромитися…
