«Між небом і землею»: черкащанку, яка опинилася в безпорадному стані, держава залишила на ласку долі

Черкащанка Ольга К. – із тих людей, яким через певний склад розуму важко планувати свої дії та осмислювати їхні наслідки. Дитинство і юнацькі роки прожила з матір’ю в Одесі, там-таки закінчила медичне училище. Проте ані в Одесі, ані в Черкасах, куди згодом переїхала, роботу знайти не змогла, жила за рахунок матері, а після її смерті – за кошти від продажу квартири. Мешкала у маленькій кімнатці в гуртожитку. Вдень блукала містом, додому поверталася лише надвечір. Їла, поки були гроші, у закладах громадського харчування. За собою не доглядала. Сусіди по гуртожитку скаржилися, що й у туалет виходила не завжди...

Цьогоріч у січні 58-річна Ольга перенесла інсульт. При госпіталізації у Третю міську лікарню Черкас, коли запитали телефон найближчого родича, навіть не знала, кого й назвати. Врешті, згадала, що має двоюрідну сестру –Світлану Скворцову. З цього самого моменту відповідальність за подальшу долю Ольги лягла на цю її далеку родичку.

– Коли лікарі усунули загрозу для життя, і доліковуватися Ольга мала у Другій міській лікарні, мені зателефонували і запропонували забезпечити її перевезення з одної лікарні в іншу, – розповідає Світлана Василівна. – Ви зрозумійте мене: мені 71 рік, я сама маю серйозні діагнози – серцевий, онкологічний... Живу здебільшого в селі, допомагаю доглядати онуків. Пенсія невеличка. І тут з’ясовується, що я мушу турбуватися про людину, з якою ніколи близько не спілкувалася. Проте, куди дінешся, не залишати ж її напризволяще. Тільки за перевезення з лікарню в лікарню віддала 800 гривень.

Під час госпіталізації, коли встало питання про оформлення для Ольги інвалідності, з’ясувалося, що у хворої відсутні майже всі документи, в тому числі й паспорт. Тож Світлані Василівні довелося тимчасово відірватися від онуків і взятися за відновлення для родички документів.

– Треба зазначити, що у Соснівському райвідділі Державної міграційної служби до ситуації поставилися із розумінням, – каже Світлана Василівна. – Сприяли як могли, двічі виїжджали до Ольги – зробити фотографію і по підпис. За це я їм дуже вдячна.

Місяцями неврологи Другої міської лікарні Черкас намагалися поставити Ольгу на ноги як у медичному, так і в соціальному плані. Втім, якщо фізичне здоров’я значною мірою повернути вдалося, то поведінкові проблеми тільки наростали. Тож увесь час, який жінка залишалася в лікарні, персоналу довелося нелегко. Люди, які отримують зарплату за надання медичної допомоги, мусили ще й доглядати пацієнтку і забезпечувати їй гігієнічні умови проживання.

– Вона може ходити, піти в туалет, обслуговувати себе. Але... не має бажання це робити, – сказала в коментарі «Прочерку» лікарка-неврологиня Другої міської лікарні Олена Сокирка. – Крім того, жінка не має за що навіть купити собі хліба... Як їй бути надалі? Очевидно, що їй потрібно оформити інвалідність (до цього чимало зусиль докладає сімейна лікарка Вікторія Орел), пенсію, а також, по можливості, оформити її у спеціалізований будинок-інтернат. На жаль, сама пацієнтка поки що не усвідомлює такої необхідності.

Як зазначила Олена Станіславівна, лікарня звернулася до соціальних працівників із проханням забезпечити догляд пацієнтки, але там пояснили, що можуть робити це лише за наявності у хворої інвалідності.

Після чотирьох з половиною місяців перебування Ольги в лікарні медики, зважаючи на її задовільний фізичний стан, вирішили своїми силами доправити жінку додому. З собою дали певний запас продуктів.

– За час відсутності Ольги в гуртожитку я навела в її кімнаті, де був повний безлад і бруд, порядок. Правда, при цьому довелося викинути одежу і посуд, бо відмити його здавалося цілком неможливим, – розповідає Світлана Сковорцова. – Коли мені повідомили, що Ольга вдома, я була в селі. Довелося знов усе кидати і їхати в Черкаси.

Розуміючи, що всі турботи про проблемну родичку знов покладаються на її плечі, Світлана Василівна звернулася по пораду і допомогу до журналістів «Прочерку».

– Я все пояснила Ользі, й вона не проти переїхати в інтернат, коли її інвалідність буде оформлено, – сказала жінка. – Але поки цього не зроблено, я просто не маю фізичних сил доглядати за нею. Здоров’я підводить, мені просто важко так багато ходити.

Ми спробували зв’язатися із волонтерами різних громадських організацій, які займаються опікою за хворими і нужденними, проте своєрідний випадок Ольги не підходив ні під які стандарти.

Водночас ми звернулися до завідувачки відділення соціальної допомоги вдома №1 міського територіального центру соціальної допомоги Людмили Путіліної. Ольгу відвідали працівники центру. Переконавшись, що допомога Ользі потрібна, а самому центрові закон поки що не дозволяє її надавати (з огляду на відсутність у Ольги інвалідності), фахівці терцентру і департамент соціальної політики звернулися до департаменту охорони здоров’я з проханням розмістити жінку до завершення оформлення документів у хоспісному відділенні Другої міської лікарні. Завдяки чуйності заступниці директора департаменту охорони здоров’я міськради Лілії Маліщук питання було швидко вирішено.

– Зараз Ольга – знов у лікарні, під доглядом фахівців. Я дуже вдячна всім, хто допоміг досі, й тим, хто може допомогти у майбутньому. Адже Ользі ще треба завершити оформлення інвалідності й знайти можливість поселити її в будинкові-інтернаті, – каже Світлана Василівна.

Незважаючи на цей проміжний хепіенд, історія з Ольгою К. ставить важливе питання: чому її доля має залежати від доброї волі й чуйності окремих людей? Приміром, для дітей, які опиняються без догляду, є спеціальний притулок, де малечу можна тимчасово розмістити, поки органи опіки вирішуватимуть, як бути з дитиною далі. Проте, в безпорадному стані може опинитися будь-хто у будь-якому віці. І якщо не маєш близьких родичів, то ризикуєш опинитися «між небом і землею», як це сталося із героїнею нашої публікації.

Максим Степанов