ЛЮДИ у ЗМІ: «Коли робота стає конвеєром, втрачається людська складова»

Люди залежать від новин. Найкраще свідчення цього – події 11 вересня 2001 року (теракт в Америці), коли всі завмерли перед телевізорами. Наші нещодавні події в Україні, починаючи з 2014 року, також показали, що новини потрібні людям чи й не так само, як гроші, їжа, одяг. «Журналістика – це хліб для мозку. Голова завжди вимагає інформації, і журналістика має давати якісну поживу для мозку», – каже колишня черкаська журналістка Валентина Мозгова. У третій частині трилогії ГРОШІ-ТЕХНОЛОГІЇ-ЛЮДИ поговоримо більше про журналістські портрети, про тих, хто творив і творить сучасну журналістику і хто пояснить нам, що таке журналістика?

«У нас є і журналісти, і ті, хто каже, що вони такі, але такими не є»

Валентина Самар

Сьогодні завдяки новим сучасним технологіям, втраті рекламних коштів, втраті монополії на доставку інформації журналістика переживає зміни. З викликами приходять і можливості.

«Зараз сучасний журналіст може бути сам собі редактор, видавець і рекламний менеджер», – каже українська журналістка, головний редактор Центру журналістських розслідувань Валентина Самар.

Ірина Земляна

«Кажуть, журналістів колишніх не буває. У суспільстві вони як лікарі – ті, хто не мають права помилятися. Але насправді ми повинні розуміти, що журналісти – це насамперед люди», – каже медіаекспертка Інституту масової інформації Ірину Земляна.

«Журналісти – це посередники між владою і суспільством, і на них лежить велика відповідальність, але водночас вони стоять перед викликами», – каже асистент проекту Eastern Europe Studies Centre Беатріче Нарбутайте.

Дмитро Крапивенко

Що має робити журналіст? Інформувати чи переконувати? Нещодавно колишній редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко опублікував допис наступного змісту: «Можливо, хтось і відпишеться від мене після цього поста, але вважаю «вовину тисячу» за вакцинацію вдалим рішенням. По-перше, панове колеги-журналісти, комунікаційники і прочая, давайте визнаємо: ми не зуміли переконати більшість населення вакцинуватися. По-друге…» – лиш частково цитуємо Дмитра Крапивенка. Тут насамперед цікаве позиціонування журналіста, багаторічного редактора. Мовляв, журналісти мають у чому когось переконувати. Під дописом одразу ж зав’язалася дискусія. При цьому, це накладає певні ризики на професію. А якщо переконання, власне, самого журналіста, є хибними?

«Щоб когось у чомусь переконувати, треба самому бути авторитетом у галузі, а загалом, журналісти мали б не переконувати аудиторію своїми словами, а давати авторитетну точку зору фахівця відповідної галузі, у випадку з вакцинацією, позицію медика», – каже журналістка Валентина Мозгова.

Під запитанням до аудиторії «Без чого неможлива журналістика?» автор цих рядків отримав безліч зауваг. У переліку такі відповіді: без споживача, без ідеї, без спонсора, без суспільства, без сенсу, без грошей, без каналів комунікації, без читачів… Дехто порівнював журналіста з воїном, лікарем, священиком, що передбачають справді велику відповідальність, можливо, тому, часто звучать розмови про етичні норми журналістики.

Які б розмови про якість журналістики не велися, але, на думку американського професора Ендрюса Сізара, саме етичні норми є чи не найважливішими складовими професії журналіста.

– Тут треба дещо уточнити. І це важливо. У професії в нас є і журналісти, і ті, хто каже, що вони такі, але такими не є. Через те, що є не просто журналісти, а й ті, хто пише новини на аматорському рівні, і з'являється недовіра до ЗМІ. І тому критики до ЗМІ є не завжди лиш критикою до журналістів, а й до спільноти з аматорами в тому числі, до спільноти загалом... – акцентує на цьому увагу професор.

Визначальним у сьогоднішній журналістиці стає журналіст. Навколо нього починає все вибудовуватися. Хоча, може він вже й не журналіст, а редактор потоку новин, який повинен розподіляти новини відповідно до типів медіа: чи це газета, чи радіо, чи телебачення, чи інтернет-сайт. З кожним днем мобільність журналіста стає чи й не визначальним фактором. А як же бути з іншими професійними якостями? Як змінюється журналістське середовище в сучасному світі? Це треба розуміти, щоб знати, звідки черпати новини та на що звертати увагу при споживанні інформації, щоб потім не відчувати себе ошуканим.

Подаємо третю частину трилогії ЛЮДИ-ГРОШІ-НОВІ ФОРМАТИ. Це блок ЛЮДИ. Матеріал підготовлений у рамках проєкту для українських журналістів і журналісток місцевих медіа «Стимул для незалежної журналістики в регіонах України», що реалізується Національною спілкою журналістів України у партнерстві з Центром Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовською спілкою журналістів.

«Журналісти – це вчителі чи надавачі інформаційних послуг?»

– Журналіст це зараз свого роду самовизначення, самоназва, етичний кодекс, як колись був етичний кодекс рицаря чи самурая. Тобто це виключно твоя особиста визначеність. Бути журналістом з принципами і дотримуватися стандартів чи ні. Вважаю, що фаховий журналіст таки має переваги перед тим, хто не дотримується норм і правил, але, на жаль, так вважають не всі. І ми не можемо заборонити діяльність тих, хто не дотримується так званого умовного «кодексу честі», – каже колишній редактор «Економічної правди», засновник та редактор численних ЗМІ, блогер Сергій Лямець.

Методи роботи черкаських провінційних журналістів під час технологічного прогресу змінилися так само, як і методика журналістської роботи в будь-якому іншому регіоні країни і в Києві також. Додалася візуалізація, стало менше коштів на рекламу, бо з’явилися нові конкуренти у вигляді тематичних груп в соцмережах. Дехто став балансувати на межі журналістики і підприємництва, оформився як ФОП, і тепер готує чи поширює матеріали вже по договорах та угодах. Хтось пішов у рекламу.

Станіслав Журило, власник газети «Вечірні Черкаси», також починав свій шлях в журналістиці, в місцевій газеті «Молодь Черкащини», згодом перебрався на телебачення, а пізніше став видавцем.

– Я завжди міркував: журналісти – це вчителі чи надавачі інформаційних послуг? Журналісти чомусь пишуть те, що хочуть, а не те, що хочуть читати люди, журналісти пишуть, що їм цікаво! Це люди творчі, – каже Станіслав Журило.

Сьогодні розмивається статус журналіста. З’являються стрімери, блогери, і знижуються стандарти у професії. Навіть Європейський суд фіксує зниження стандартів. Мовляв, для критики особи треба мати підґрунтя, а воно не завжди є, - каже адвокат, виконавчий директор ГО «Платформа прав людини» Олександр Бурмагін. При судових тяганинах треба ще з’ясовувати, що таке медіа? Чи це дійсно ЗМІ? У цьому контексті, наприклад, сайти перебувають у юридичному вакуумі.

– Хто є журналістом? У нас це штатні працівники традиційних медіа (телебачення радіо газета), також журналістом, відповідно до норм Кримінального кодексу, визнаються і ті, хто є членами творчих чи професійних спілок. Тож бажано бути членом творчого чи професійного об’єднання, – каже Бурмагін. – А от в Європі перейшли на функціональний підхід. Там визначають журналіста тим, хто систематично постійно збирає обробляє та поширює інформацію. У нас проблема з журналістським регулюванням Як цех не сформувалося ще таке явище. Немає єдиної прескарти і певних етичних стандартів.

Як люди приходять у професію? Оксана Швед працювала на черкаських новинних сайтах, потім спробувала себе в прес-службі Обленерго, а згодом знову повернулася в професію.

– Пішла в журналістику, бо мені здавалося, що це дуже цікава робота. При чому вирішила це вже перед самим вступом до університету, до цього хотіла бути то прокурором, то адвокатом, то психологом. Моя нинішня робота полягає у тому, щоб доносити людям інформацію про те, що відбувається в регіоні, і якомога повніше. Іноді доводиться враховувати загальні тенденції – найбільше читають по вбивства, нещасні випадки і т.д., і цього не зміниш. Але я пам’ятаю, для чого я в цій професії і пишу історії людей, які змінюють себе і своє життя, зокрема, тих, хто бере участь у бойових діях на сході України, матеріали про соціальні проблеми тощо. Зазвичай, такі тексти читають набагато менше людей, але я вважаю, що вони не менш потрібні,– каже діджитал-фахівчиня «Суспільне Черкаси» Оксана Швед.

Відомий і за межами Черкас журналіст Андрій Кравець починав свою кар’єру у правоохоронній системі. Після завершення навчання у Київському університеті ім. Т.Шевченка приїхав у Канів, але у редакції  «Дніпрової зірки» тоді не було вакансій. Тому «тимчасово змінив профіль» – пішов працювати в систему МВС і вже у 25 років став наймолодшим в області заступником начальника міськрайвідділу міліції. Працюючи в МВС, почав готувати публікації для газет «Дніпрова зірка», «Віка», «Молодь Черкащини», «Вечірні Черкаси»…

Зрештою, у День журналіста в 1999 році написав рапорт на звільнення з МВС і заяву на зарахування до штату редакції обласної газети «Нова доба» – редактором відділу права, паралельно став власкором столичного видання «Факти і коментарі». Пізніше – заступник головного редактора газети «Вечірні Черкаси», головний редактор газети «Прес-Центр». В часи «губернаторства» Олександра Черевка – очільник пресслужби ОДА, в часи Юрія Ткаченка – штатний радник голови облдержадміністрації. Викладав в університеті. Нині працює в управлінні інформаційної політики Черкаської міськради.

– Кажуть, що справжній юрист або адвокат – це не той, хто всі закони знає «до буковки», а той, хто знає, де знайти ці закони, щоб вчасно й доречно апелювати до них у своїй роботі. Те саме – у випадку професійного журналіста чи журналістки. Він (вона) не може однаково добре розбиратися в політиці й економіці, у правильності нанесення макіяжу і дотриманні технології укладки асфальту, у всіх партіях і всіх релігійних течіях чи культурі й традиціях усіх народів світу. Професійний журналіст має знати, де й від кого в будь-яку секунду може роздобути необхідну інформацію про все це, знати, як переконатися у її правдивості і як цікаво і незаангажовано донести цю інформацію читачам-слухачам-глядачам. Фактично, це – грамотний і надійний посередник між джерелом інформації і його споживачем. Сказати журналістам: «Ми бєз вас абайдьомся!» може тільки той, хто ніколи не чув фразу «Хто володіє інформацією – той володіє світом», – каже Андрій Кравець.

«Без цікавості наша професія не може існувати»

Ольга Мусафірова – київська журналістка «Новой газеты» – у журналістиці давно. Тільки власкором «Комсомольськой правды» (спершу всесоюзної, потім – російської) вона працювала понад 20 років. Тож її можна назвати представницею старої школи журналістики: коли десь сталася варта уваги подія, вона не переписує тексти з інтернету, а їде, як то кажуть, в поле. Читати її люблять, зокрема, за літературний репортаж.

– Не будемо зараз говорити про роль літератури в житті, а от про те, що можна кожного газетяра перетворити частково на письменника, про це поговоримо. Чому я говорю про репортажі? Це те, чого часто вимагають від власкора. Звісно, насамперед робота власкора вимагає політичного репортажу. Але був у мене в житті такий період, коли я не могла писати політичні репортажі, бо не хотіла бруднити руки через політику видання…, а лише зосереджувалася на людських історіях. І, що важливо, такі тексти – легкі, цікаві, сюжетні, – беруть різні видання. Якщо з політикою окрема історія, то історії людей беруть практично всі видання. І це давало змогу заробити гонорари. Не вірте тому, хто говорить, що лонгріди не читають. Якщо текст класний (це не синонім слова веселий), то читають ще й як! Але для того, щоб писати довгі й цікаві тексти, нам слід виховати себе як оповідача екстра класу... Без цікавості наша професія не може існувати, – каже Ольга Мусафірова.

Успіх журналіста і впізнаваність часто залежить від самої людини. І це гарно демонстрував нині покійний Володимир Чос з Городища. Журналіст мав інвалідність з дитинства, проте, попри складнощі фізичного пересування, він налагодив чудову мережу зв’язку в районі і був чи не головним інформаційним джерелом новин з Городищини. Завдяки сучасним технологіям Володимир Чос налагодив роботу так, що фактично являв собою конвергентну редакцію.

До слова, не може існувати професія журналіста і без зростання. Тут уже ніяк. Тож часто журналістів із Черкас і області можна помітити в столиці. На перших телеканалах країни, наприклад, ведучими є черкащани Юлія Галушка, Оксана Соколова, Анна Панова. Черкаська журналістка Ірина Патлатюк теж перебралася до Києва.

– Шість років працювала редактором відділу «Політика» в об'єднаній редакції «Газети по-українськи», журналу «Країна» і сайту Gazeta.ua, – каже Ірина Патлатюк, заступниця головного редактора сайту Gazeta.ua, Видавнича компанія «Нова інформація». – Хотіла бути журналістом ще зі школи. Першу мою статтю опублікували у «районці». Працювати у редакції почала на четвертому курсі університету. Була позаштатним кореспондентом обласної газети «Вечірні Черкаси» в Умані. Спершу прийшла на стажування. Хотіла визначитися, чи журналістика моя справа. Там був чудовий колектив з сучасним підходом до роботи. Бачила, як працюють колеги-наставники. Що після їх публікацій щось міняється – з'являються ліхтарі та пішохідні переходи у місцях, де постійно були аварії і травмувалися люди, хтось отримує пенсію, яку роками добивався, чиюсь справу переглядають правоохоронці. Можливо зараз ідеалізую. Звісно з перемогами були і невдачі і перші ґулі. Але залишилося відчуття, що саме ця професія приносить користь суспільству, що журналісти підсвічують його темні кути й хиби, які треба виправити або хоча б усвідомити. Зараз доводжу своїм стажерам, що це не марна справа.

Сам на себе і свою репутацію працював останні роки вбитий в Черкасах журналіст Вадим Комаров. Останні роки він став фактично стрімером, швидко реагуючи а ті чи інші події і першим показуючи аудиторії з середини те, що відбувалося в сесійній залі, на владних нарадах, колегіях, мітингах тощо. Тобто, Вадим Комаров не просто стрімив і показував, а розказував за кадром деталі.

(поради для стрімерів у блоці ТЕХНОЛОГІЇ)

Як наголосила журналістка-розслідувачка з Європи, яка зараз працює в Канаді, Соня Вінтерберг, журналісти є «очами суспільства». Соня має великий досвід розслідувальної діяльності в умовах небезпеки. Так, вона розслідувала факти торгівлі дітьми, яка ведеться через так званий даркнет і є доволі серйозною проблемою країн Європи (проводила зйомки в Україні). На переконання Соні Вінтерберг, найперший захід, котрий мають вжити журналісти для своєї безпеки, – це підвищення рівня своєї освіти.

Що додає статусу ЗМІ?

Часто на те, яким є журналіст, впливають і начебто дрібні речі, але повсякденні. Так, литовка Неринга Тушкявичене пише критичні матеріали у порталі «Новини краю» і має за те клопіт. Вона живе у Муснінкай — місто в південно-східній частині Литви. Каже, журналісти за логікою речей мають бути чесними і об’єктивними.

– Фактично, я стала ніби опозиціонеркою, конкуруючи з нашою міською головою. Хоч ніколи не писала, що мер погана. Я писала правду. У районі є лише три газети, але на засідання міськради ходила одна я. І що зробила влада? Щоб якось мене відштовхнути від висвітлення подій, одного дня на тому місці, де я працювала в сесійній залі, поставили огорожу. Фактично, це була клітка з написом «місце для журналістів». Місце було трішки незручним і не охоплювало так огляд зали, як раніше, бо все ж місце для преси трохи змістили, – каже журналістка. – Був момент у роботі, коли я їхала в машині з донькою, і невідомі мене зіштовхували з дороги. Я змушена була достукуватися, щоб Вільнюс розслідував справу, бо місцева поліція не хотіла… Також у влади є боти, які пишуть з фіктивних акаунтів образи. Подають і в суд, але якби я писала неправду, то вже б сиділа, а так суд відхилив скаргу.

У Черкаській обласній владі для ЗМІ просто виділяють місця

Ритас Стаселіс – журналіст, редактор, викладач Вільнюського університету, розповідає, що статусу литовським ЗМІ нині додає те, чи мають вони команду журналістів-розслідувачів.

– У Литві немає феномена, який лишився на пострадянському просторі. У Литві розслідуваннями займаються журналісти, а не політичні активісти. Я бачу різницю між журналістами-розслідувачами і політичними активістами. У них різний принцип роботи, і вони дуже відрізняються. Якщо політичний розслідувач знайшов документ, то для нього більше нічого не існує, всі факти очевидні, нічого розслідувати й не треба. Журналіст-розслідувач копає глибше, для нього важливо отримати суспільно значущу інформацію, відповісти на питання, чому хтось приховує певну інформацію, приховується інформація через некомпетентність відповідальних осіб чи тут щось інше, щось незаконне, – зазначає Ритас Стаселіс.

Про те, що в свої матеріали треба додавати складову особистості, висловлювати своє бачення, або навіть ставати на чийсь бік, каже Скірмантас Малінаускас – литовський журналіст, який у минулому був радником прем’єра Литви. Нині має свій відеоблог, де з командою знімає коментарі на новини. Це більше схоже на розслідувальну журналістику.

– Коли робота стає конвеєром, втрачається людська складова. Можливо, інколи треба давати новини рідше, але робити їх якіснішими. Цікавим є контент, що ділиться на частини, як нариси. І згодом людина, що дає якісний контент, починає мати вплив. Зрештою, цю людину починають асоціювати саме з цим контентом. Настає впізнаваність, – каже Скірмантас.

Зараз бракує на Черкащині журналістки Валентини Мозгової. Вона нині проживає у Чернігівській області, доглядає за мамою, та визнає, що без журналістики їйважко. Пригадує, що ще з школи багато читала, будучи ученицею, бігла після школи в районну бібліотеку, вже в другому-третьому класі в бібліотеці записувала в абонементи відвідувачів. Її лишали бібліотекарі за столом, а самі бігли займати чергу, коли з’являвся дефіцитний товар. Навчалася в Київському університеті, потім переїхала до чоловіка в Черкаси, працювала в газеті «Молодь Черкащини», яка у ті часи була досить радянською, сірою.

– Пригадую заголовки на кшталт «Ревізії бій!». Комсомольські осередки змушені були цю газету виписувати. Пізніше, за Горбачова, трішки пожвавилася ситуація, особливо змінилося все, коли до нас приїхала делегація з Польщі. Тоді один поляк сказав, що якщо у них немає скандалу, то немає газети. Почалися вибори, і тут уже скандалів і гарячих тем вистачало. Ніхто вже над нами не нависав, комсомол вже не організовував передплату, і все залежало від нас. Не було номера без скандалу чи здивування. Ми намагалися напроситися до Володимира Космини чи Володимира Олійника, показати як вони живуть, – пригадує Валентина Мозгова. – Достукатися до кожного було нелегко. Та й пускали до себе не кожного, а того, хто був порядним, і в кого вже був авторитет. Пригадую, нас при відлизі запрошували в тодішній КГБ на екскурсію.

Валентина Мозгова каже, що хотіла бути письменницею, тож пішла в журналістику, щоб пізнати життя.

– Це професія, що дозволяє тобі сьогодні говорити з нейрохірургом, а завтра з двірником, сьогодні з політиком, завтра з перукаркою, сьогодні з сивим професором, завтра зі школярем – переможцем олімпіад, – зазначає Валентина Мозгова. – Журналістика це професія, що дає знати життя.

Валентина Олександрівна працювала, окрім «Молодіжки», в газеті «Факти», у газеті «Прес-Центр». Її матеріали були олюднені, глибокі, аналітичні. Сьогодні каже, лиш стежить за новинами, бо самій за домашньою роботою ніколи писати. Читає Всеукраїнські ЗМІ, такі як «Українська правда», «РБК-України», «Обозреватель», «ЦензорНЕТ» тощо.

– Але чогось зараз журналістиці бракує. Читаю Соню Кошкіну, Юлію Мостову, Леоніда Швеця, Ольгу Мусафірову (з нею навчалася разом), Тетяну Коробову, Олексія Поліковського. Але у нас журналісти, бачу, бояться високих слів, мовляв, ой я нікому не служу, я об’єктивний, я подаю новини за стандартами. Але ми громадяни своєї країни. І, здобувши досвід, позицію треба мати. Дуже не вистачає в журналістиці Сергія Рахманіна. Нема здорових публіцистів (таких як В’ячеслав Чорновіл, який був же до політичної кар’єри журналістом), залякали булінгами журналістів, слово «порохобот» підмінило слово «патріот». Та й споживачі новин змінили джерела отримання інформації. Якщо до новин можна було прийти через парадний хід, тобто газети, а пізніше інтернет-сайти, то нині до новин йдуть через чорний хід – через соцмережі, де часто панують лиш брехня і емоції, – каже Валентина Мозгова.

Журналістка з досвідом наголошує, що люди читають новини, але їм також хочеться більшого, а їжу для роздумів дають саме публіцистичні матеріали. Проте, визнає, що кожен репортер таке писати не зможе. Тут треба індивідуальний стиль, талант, великий досвід. Тож не дивно, що публіцисти – це вже сформовані особистості. Мозгова каже, що новини скоро навчаться писати й роботи, й тоді, якщо журналісти цього не збагнуть, професія буде приречена. Саме тому, попри новинність, має бути і аналітичність, розслідування, публіцистика. Це те, що роботи не зможуть робити.

Загалом, професійні журналісти, як бачимо, чітко знають свої завдання і розмежовують журналістику від пропаганди чи піару. Адже розуміють, що фахова журналістика – насамперед, як казав той самий Сергій Рахманін, люди в білих халатах, незаплямовані, які дійсно реагують на суспільні запити, а не працюють паралельно на деякі політсили. Схрещення журналістики з політичним активізмом, про яке казав литовець Ритас Стаселіс, дійсно присутнє в нашій країні. І тут важливо, як поведе себе сама людина. Сергій Рахманін, можливо, тому й пішов з аналітичної журналістики, щоб бути чесним перед аудиторією, адже став нардепом, людиною політики. На його місце стало багато нових журналістів, які пишуть новини, але не продукують смисли і не часто творять аналітику й публіцистику. Хоча інколи вони відходять від журналістики як такої і переходять в розряд блогерства на сучасних платформах. Це вже така собі колумністика по-сучасному.

Першу частину трилогії – ГРОШІ – читайте ТУТ.