Історія про спадок шістдесятників – не лише мистецький, а й моральний. Під таким девізом відбулася зустріч із художницею Оленою Зарецькою в Черкасах.
Олена – онука художниці та дисидентки, однієї з засновниць руху шістдесятництва Алли Горської та художника Віктора Зарецького. Народилася через 14 років після трагічної загибелі шістдесятниці. Найбільше почала цікавитись постаттю Горської кілька років тому, коли не стало батька.
– Мені дістались картини, всі матеріали та робота з архівом, – почала гостя.
У черкаському арт-просторі Morris Space Олена Зарецька розповіла про відповідальність перед знаменитим прізвищем, збереження пам’яті і власну реалізацію.
– Великий період свого життя я шкодувала, що пішла в мистецтво, образотворче мистецтво. Дідусь і бабуся задали надзвичайно високу планку, до якої майже неможливо дотягнутися. Навіть в моїх умовах. Батько відмовляв мене від вступу на живописний факультет – ми довго розмовляли про це, гуляючи Києвом. Він казав обрати щось більш практичне: мовляв, це вже не Радянський Союз і немає державних замовлень.
На зустрічі говорили, зокрема, про те, як працює Фонд Алли Горської та Віктора Зарецького, які проєкти вже вдалося втілити, що планують далі, про сучасні підходи до збереження пам'яті.
– Це болісний момент. У нас є всі можливості говорити: маємо такі матеріали, інструменти, соцмережі... А, буває, говориш – тебе взагалі не чують. Це те, що відбувалося протягом останніх 30 років. Написані книги, видаються монографії – люди не чують. Задавлена у 70-80-х роках й пам'ять про Олександра Горського, батька Алли. Пробитися крізь людську глухоту, невігластво було складно.
Олена Зарецька пригадала, як одного разу відвідувачі прийшли в Український дім, що в Києві, почули її двогодинну розповідь про бабусю і не хотіли йти.
– Настільки те, що проходила Горська, з абсолютно іншими поглядами, іншою життєвою позицією, перспективами бути крутою радянського художницею, відгукується людям зараз. Це тоді був якийсь феномен: вони отримали такий спадок.
Вечори пам’яті українських шістдесятників мають бути не лише сповненими шани, а й урочистими, святковими. Адже саме такими запам’яталися їхні зібрання: галасливими, веселими, наповненими життєствердністю, підкреслила Олена.
– Трагічна доля цього руху опору залишила свій слід. Вбивства Алли Горської, Василя Симоненка, Василя Стуса, ув’язнення, заборони на публікації та виставки – усе наклало трагічне забарвлення на сприйняття шістдесятництва. І сьогодні вже не завжди вдається побачити ту яскравість і життєрадісність, які були притаманні цим людям.
Черкаська дизайнерка одягу, художниця Олеся Теліженко також відвідала захід. У коментарі журналістці «Прочерку» вона повідомила, що разом з арт-простором готує мистецький проєкт, який невдовзі представлять публіці.
– Постаті Алли Горської і Віктора Зарецького – дуже цікаві. Нещодавно я була присутня на виставці робіт Алли Горської в Українському домі. Професійно зроблена, вона зібрала чимало людей й охопила всю територію Українського дому. З цікавою експозицією, незнаними творами... Ця тема була табуйована протягом багатьох років, загадкою: «Сприймати цю особистість з позитивної чи з негативної точки зору?». Звичайно, Радянський Союз нав'язував негатив, але люди всередині відчували інше. Тема не втрачає своєї важливості, тому я сьогодні тут.
Засновниця арт-простору Марина Дяченко пригадала слова мовознавиці Ірини Фаріон. За її словами, зараз важливо зрозуміти, ким ми є як українці.
– Ірина Фаріон називала три етапи: зорати, засіяти поле, зібрати результати. Виходить, що Володимир Великий зорав поле, засіяв його Ярослав Мудрий, та сини Ярослава не дуже добре зібрали врожай. Після Терещенків, Ханенків, Симиренків знову довелося «орати поле». Розстріляне відродження, шістдесятники, 70-ті роки, коли знищували через психіатричні заклади, по сьогодення – це йшло «зорати поле». А вже коли почалося повномасштабне поле, багато людей зрозуміли, що треба «засіяти», тобто сформувати культурну ідеологію. У нашому просторі люди досліджують себе, завдяки подіям минулого. Куди ми йдемо? Ким ми є як українці?
реклама
