Гончарні шедеври майстрів-самоучок із Сердюківки відомі у багатьох країнах світу

«Не святі горщики ліплять!» Це сказане про Рустама і Тетяну Полукових – народних самородків, яких аматорами важко назвати, бо вони вже давно здобули репутацію справжніх майстрів, які займаються гончарством, а їхня продукція широко відома і в Україні, і далеко за її межами. Живуть вони у смілянському селі Сердюківка, на самій околиці, а в тісній кімнаті, схожій на комору, роблять речі, зігріті теплом не лише їхніх талановитих рук, а й сердець.

Чого тут тільки немає! Глечики, тарілки, мисочки, чайники, слоїки, кофейні турки, філіжанки, піали, декоративні вази, чудернацькі звірятка, сувеніри... Всі стелажі скрізь заставлені глиняною продукцією: одна частина її вже готова, а друга чекає, коли стане керамікою під дією температури в декілька сотень градусів. Цей процес відбувається в муфельній електропечі, куди потрапляє все, що виходить з-під рук майстрів.

Традиційний гончарний круг, за яким працює здебільшого Рустам, теж у цьому приміщенні, біля вікна, де завжди світло. А от за масивним столом, що притулився до звичайної сільської грубки,  – територія Тетяни: тут вона розмальовує, «чаклує» різцями, пензлями, спеціальним інструментом для нанесення візерунків, різьби, різноманітних авторських фантазій.

Мабуть, не лише нас, а кожного, хто сюди заходить, – гості ж у гончарів Полукових не переводяться, – не полишає відчуття, що ти опинився не просто у майстерні, а в якомусь казковому царстві добра: настільки усе тут дихає теплом, любов’ю – саме це перетворює шматок звичайної глини на щось живе, що хочеться якомога довше тримати в руках.

Любов до тієї справи, якої займаються ці дивні люди, з’являється невипадково. Вона сама знайшла Рустама і Тетяну, щоби надихнути їх на творчість. Але спочатку звела їх долі: хлопця зі Смілянщини і дівчину з Волині.

– Я з дитинства мріяла бути художником, – каже вона, – але ця мрія здійснилася вже після того, як я здобула вищу освіту економіста і познайомилася з Рустамом.

А що сам Рустам? Любов до гончарства йому прищепилася дякуючи дружбі з його односельцем Олександром Луценком. Той одного разу побував на екскурсії на Галичині, де в одному з тамтешніх сіл люди займаються рідкісним народним промислом: знаменитою на весь світ гаварецькою, або чорнодимленою, керамікою. Її краса і незвичність настільки вразили юнака, що він теж вирішив опанувати секрети цієї справи. Олександр оселився в одній з хат і жив там, працюючи підмайстром. Однак, коли нарешті повернувся додому, у Сердюківку, збагнув, що «чорнодмлені» технології тут не приживуться, і відтак почав розвивати власні, маючи певні навички роботи з глиною. А от вже його підмайстром, помічником став юний Рустам, який уважно придивлявся до всього, що робив Олександр, а також власноруч пробував займатися ліпниною, випалом виробів з глини. Тепер Олександр Луценко живе і працює далеко від рідного села, у великому культурному центрі, в іншій країні, має власну майстерню, а його продукція користується величезним попитом, бо він вважається визнаним майстром художньої кераміки.

Але недарма кажуть, що святе місце пустим не буває: справу Олександра продовжив Рустам, не давши загаснути у Сердюківці народженому осередку гончарства. У свої неповні 30 років він має неабиякий досвід, а продукція з фірмовою печаткою Полукових відома вже далеко за межами рідного села, Сміли і Черкас. Більш-менш спокійний період у житті цієї родини – саме зараз, коли ще панує календарна зима і є час заготовити свою продукцію. А настане тепло – і розпочнуться численні ярмарки, запрошення, пропозиції, на які тільки встигай виїжджати й виставляти глиняний крам. Знамениті Сорочинці – це лише епізод в калейдоскопі нескінченних поїздок подружжя: Одеська область, Запоріжжя, Дніпро, Західна Україна, Харків, столиця України, рідний Холодний Яр, Мельники, черкаська «Долина троянд»… Більшу частину року проводять на колесах та в наметі, де доводиться і відпочивати, і виставляти сердюківську кераміку.

Вона у майстрів не залежується. Щоправда, у різних регіонах на неї різний попит: комусь до вподоби темна кераміка, комусь – світла. Позаяк попит є, і не лише в Україні. Керамічні вироби із Сердюківки залюбки беруть іноземці: з Америки, Ізраїлю, із Середньої Азії, Туреччини…

– Ми нікому не відмовляємо, все намагаємося робити на совість, – говорить Тетяна. – Люди переконуються в тому, що наш посуд, вся інша продукція – екологічно абсолютно чиста, без шкідливих домішок і без барвників.

Головну сировину для своєї майстерні – глину – Рустам знаходить і привозить з-під Пастирського, що теж на Смілянщині. Справжній майстер має свої секрети, зокрема на місця видобутку глини, яка іде в діло.

– Це надзвичайно кропіткий і тривалий процес, – ділиться Рустам, розм’якшуючи долонями шматок глини. – Глина для кераміки – зовсім не та, якою мажуть хати. Вона має бути масткою, потім до неї додаються деякі інші природні компоненти, вона ретельно вимочується… Лише тоді з неї можна щось робити.

Рустам ставить її на гончарний круг – і ось на наших очах глина перетворюється на миску.

Подружжя Полукових охоче ділиться своїм досвідом з усіма, хто має до цього хист і бажання. Вони проводять відкриті майстер-класи, не зачинаються перед гостями. Часто сюди навідуються місцеві школярі: Рустама і Тетяну в Сердюківці добре знають як працелюбних, доброзичливих селян. Певний час обидва вони працювали в школі: Рустам кочегаром, а Тетяна прибиральницею. Ніякою роботою не гребували, не репетували. У цій школі сьогодні навчаються дві їх доньки: Злата і Мила. Дівчатка охоче допомагають батькам, намагаються перейняти їх досвід. Їх рідна бабуся Римма – мама Рустама – теж не осторонь спільної сімейної справи. Між іншим, крихітна майстерня Полукових наразі знаходиться саме на подвір’ї матусиної хати.

Звичайно, у планах талановитих людей із Сердюківки – подальший розвиток. Такі творчі люди не можуть топтатися на одному місці, задовольнятися тим, чого досягли. Мріють поставити нову майстерню – більш простору, з можливостями виготовлення керамічної продукції за різноманітними технологіями. Незабаром з’явиться власний сайт, що розширить можливості ділового партнерства.

Не можу утриматися, щоби не запитати їх обох:

– А Сердюківка не стане згодом затісною для таких відомих майстрів?

– Добре там, де нас немає, – усміхається Рустам.

…Є одна мудра притча. Бог зліпив із глини людину, і залишився у Творця іще невикористаний шматочок глини.

– Що зліпити тобі іще? – запитав Бог людину. – Що ти бажаєш?

– Зліпи мені щастя, – попросила людина.

Нічого не відповів Бог, а поклав їй у долоню той самий шматок глини.

Отак і ліплять Рустам і Тетяна: не лише красиву, живу кераміку, а й свою власну долю, своє щастя, своє майбутнє. І все у них виходить напрочуд гарно.

Олександр Слєпцовський, Любов Косенко