Любов до книг – то назавжди. Це підтвердить кожен, хто знає, як це – занурюватись в захоплюючу історію і жити у ній, аж поки жадібно не перегорнеш останню сторінку. А потім ще потрохи подумки доживаєш маленьке життя, яке щойно догортав. Однак за всім романтизмом результату, який ми з вами тримаємо в руках, придбавши книгу, стоїть досить непроста історія її видання, пише vikka.ua.
Назарій Вівчарик, Тетяна Брукс та Лариса Ніцой
Так, уявіть собі, шлях книги із шухляди її автора до вас в руки досить тернистий. І фактично зовсім неможливий без участі видавництва. Сьогодні поговоримо про все закулісся видавництва книг і про перепони, які зустрічаються українським авторам у цьому процесі. Особливо тим, кому не пощастило (чи навпаки – пощастило) народитись не в столиці, а в провінційному місті. Адже підкорювати літературний олімп їм трошечки складніше.
Українського – таки більше
Згідно з даними Державного реєстру суб’єктів видавничої справи, станом на 1 січня 2020 року, в Україні діє 7543 організації, які займаються виготовленням видавничої продукції. З них – близько 5000, які займаються виключно видавничою діяльністю. Однак, на жаль, деякі з них не видають жодної книги протягом року або ж видані екземпляри не мають коду ISBN, за яким ведеться облік виданих книг, а отже – юридично залишаються рукописами.
Втім протягом останніх років у видавництві спостерігається позитивна тенденція – зростання саме україномовних видань. Так, за даними Книжкової палати, оприлюдненими у вересні 2019-го, минулоріч світ побачили 21 мільйон 543 тисячі 700 примірників україномовних книг та брошур. А це – на 109,2% удвічі більше, ніж за аналогічний період 2018-го. Тоді як тиражі книжок російською мовою впали на майже 4%. Такий стан книжкового ринку видавці пов’язують, перш за все, із власними громадськими позиціями і, звичайно, з попитом читачів. І додають: сприяє цьому ще й закон про українську мову, який рівно рік тому вступив у силу і обмежив кількість російськомовного контенту на ринку.
Тож нарешті україномовна література в Україні стала конкурентною. Попит на неї є, але й пропозиція, варто сказати, – також. Головне – в своєму бажанні бути прочитаним не ховати твори в ту саму шухляду, а проявляти ініціативу. Тільки так і ваші твори красуватимуться на яскравих полицях навіть найбільших книгарень країни.
Щоб купити за гонорар не лише картину
Молодий черкаський письменник, журналіст Назарій Вівчарик на сьогодні вже встиг видати друком дві власні книги, ще два твори автора вийшли в онлайн-форматі. Містичну повість "Ті, що живуть під землею" та детективну збірку "Справи старого Арчі" можна звантажити на електронні пристрої і читати лише так.
Письменник вважає: дві друковані книги – це вже справжні книги, бо їх можна погортати. Це містична повість "П’ятеро як один", видана у 2017-му (отримала відзнаку на Всеукраїнському літературному конкурсі прозових україномовних видань "Dnipro-book-fest-2019") та збірка короткої прози "Те, що серед нас". Обидві вийшли у видавництві "Мандрівець" (м. Тернопіль), а онлайн-книги у мультимедійному видавництві Стрельбицького.
Світлина з «Фейсбук»-сторінки Назарія Вівчарика
"Труднощі з пошуком видавця для людини, яка написала твір, завжди є. Видавці можуть відмовляти і через якість твору, і через те, що у них брак коштів на друк нових авторів, і через ситуацію на ринку України загалом (адже у нас не так купують книги, як у тій же Німеччині), і через те, що твір просто може не підійти під політику видавництва. Воно може спеціалізуватися, наприклад, на пригодницьких чи підліткових творах, а ви пришлете їм детектив, – розповідає Назарій Віівчарик. І пригадує, – Звісно, я, як і всі, почав звертатися до видавництв. Насправді, спершу писав повість "П’ятеро як один" для себе, у стіл. Це була і ода студентському життю, і мої певні світоглядні позиції, і деякі життєві ситуації, які були за кадром, але про які дуже хотілося сказати. "Постукати" до видавців підштовхнула мене активна черкаська книголюбка і натхненниця багатьох літературних фестів Людмила Фіть. Я тоді якраз був в неї студентом-магістрантом".
Автор ділиться своїм алгоритмом звернень до різних видавців: подавав рукопис, писав декілька слів про себе і додавав список своїх публікацій у літературних виданнях, а список цей тоді вже, каже, мав непоганий.
"Публікації і перемоги в літературних конкурсах я тоді колекціонував, як спортсмен медалі, відповідно і постукав з усім добром до видавця. Літературні конкурси і перемоги в них давали мені змогу розуміти, що я не графоман. Наприклад, в одному з конкурсів суддею був, зокрема, Андрій Кокотюха".
Стукати довелось багато: деякі видавництва відмовчувались, хтось – відмовляв.
"Наприклад, від такого монстра як КСД отримав відповідь, де вони проаналізували слабкі й сильні сторони надісланої повісті, стиль написання, мову твору і… у графі "рекомендовано до друку" так і не роз’яснили, беруться за твір чи ні. Видавництво "Ранок" відписало, що твір вартий уваги, але їм не лягало у серію. Згодом тернопільське видавництво "Мандрівець" зацікавилося повістю, бо в них формувалася якраз серія з творів нових авторів", – згадує пан Назарій.
Світлина з «Фейсбук»-сторінки Назарія Вівчарика
Письменник розповідає, що для сучасних авторів існує два варіанти фінансування видання: або за власні кошти (це простіше), або за кошти видавців. Другий варіант, звичайно, кращий, він надихає і означає, що в автора вірить не лише він. Однак, аби втрапити в цей варіант, видавця потрібно якось зацікавити собою.
"Мої дві друковані і дві онлайн-книги виходили за кошти видавців, я отримав невеликий гонорар. Знаю, що зараз книга "П’ятеро як один" у "Мандрівці" практично розпродана (тираж був 1000 примірників). Оскільки література для мене на цьому етапі життя – хобі, яке приносить велике задоволення від процесу творчості, то я не розглядаю книги як можливість заробити".
Письменник розповідає: з гонорару, який отримав за збірку малої прози "Те, що серед нас" купив картину з зображенням Тараса Шевченка і поповнив нею фонди у черкаського музею "Кобзаря".
А от видаватися за власні кошти мають змогу далеко не всі автори.
Часто письменники-новачки, які видаються самотужки, зустрічаються з проблемою розповсюдження книг. Легше, знову ж таки, якщо налагоджена співпраця з видавництвом. Тому саме в інтересах автора – всіляко долучатись до презентації своїх творів, їздити з видавництвами на різноманітні книжкові фестивалі, рекламувати в соцмережах і свою книгу, і видавництво. На переконання Назарія Вівчарика, будь-який автор повинен розуміти, що видання книги – частина роботи, треба її всіляко презентувати, щоб вона продалася.
"Загалом складається так, що до книги чи журналу у читача більше претензій, ніж до тієї ж машини – бачив десь таке дослідження. Але уявіть, яка різниця в ціні. Тобто машина коштує не сто гривень, але до неї менше вимог: щоб швидко їхала, щоб зручно сидіти, щоб красива, зручна. Коли ж йшла мова за книги – люди називали безліч вимог і претензій. Від сюжетів до опису героїв, до ідейного наповнення. Бо книга – це інтимна річ, людина все написане промовляє внутрішнім голосом, співставляє з власним досвідом, співпереживає. І тому зв'язок з читачем у автора може або враз зникнути, або стати міцним на довгі роки: у мене як у читача такий зв’язок зі Стівеном Кінгом, Леонідом Кононовичем, Галиною Пагутяк чи Жаданом. Я їх куплю, бо хочеться читати ще. Це має розуміти автор".
І хоч видання книг – дійсно недешеве задоволення, це насправді вигідно, впевнений Назарій Вівчарик.
"Але я знаю людину, яка написала поради як краще в'язати, і отримала гарний гонорар від видавництва. Тож важливо знайти свого видавця, а тоді – свою аудиторію. Ну і розуміти зрештою, нащо воно вам. Чи для задоволення творчих потреб, чи для заробітку, чи для того й іншого. Все ж в реаліях України видаватися для заробітку важко, десятка таких письменників є і все. Інші поки що лиш реалізовують творчі потреби. Моя мрія – все ж працювати так, щоб за гонорар можна було купити не лише картину в музей", – каже пан Назарій.
Не припиняти вчитись
Щоб залишатись затребуваним і цікавим автором, потрібно постійно розвиватись і удосконалювати свої знання та вміння, впевнена відома черкаська письменниця Тетяна Брукс. На сьогодні в неї вийшло друком вже 11 книг різними мовами, 8 – в електронному вигляді. Ще два романи поки що невидані. Один із них знаходиться у столиці на редакції, адже пишеться за програмою літературної освіти під кураторством Олександр Мехеда. Такого куратора авторка вибрала сама, адже знайома з його творчістю і хоче пізнати щось нове в літературному мистецтві.
Світлина з «Фейсбук»- сторінки Тетяни Брукс
"Тобто я беру класи, річну програму літературної освіти, не дивлячись на те, що вже досвідчений автор. Сучасний темп життя потребує росту, швидкої реакції на зміну тенденцій, відчуття стилю. Треба пробувати всі можливості, щоб зрозуміти, що дійсно твоє. Читачі різні і всім однаково вгодити важко, але треба намагатись охопити якомога більше. А якщо ти хочеш, щоб тебе видавали, якщо хочеш потрапити в цю течію і бути на рівні тих, кого читає вся країна, треба вчитись, знати і читати дуже багато," – пояснює письменниця.
І ділиться першим секретом успіху книжкового автора:
– Основне для будь-якого письменника, новачка чи вже досвідченого – приймати і навіть шукати конструктивну критику. Відчувати те, що на часі і рости разом з ним.
Співпрацювати авторці довелось із багатьма видавництвами і вона впевнена – головне вдало обрати своє одне або кілька, не розпилятись на ті, які спеціалізуються не на твоїх темах чи мають не прописані обмеження по віку. Так-так, вік, як стверджує Тетяна Брукс, – дуже важливий аспект. Адже більшість видавництв в Україні у своїх конкурсах і співпраці частіше віддає перевагу молодим авторам, адже попереду ті мають набагато тривалішу перспективу, ніж письменники старшого віку. У цьому Брукс переконалась на власному досвіді і прикладі кількох українських видавництв.
"Був випадок, коли одне з видавництв після проведення конкурсу творів мені прямо заявило: я не перемогла не через те, що твір поганий, навпаки, мою історію про Болто і Того назвали однією з кращих конкурсних робіт, а через те, скільки мені років".
То ж кожен автор має розуміти і аналізувати, в яке видавництво він пише. І не соромитись пропонувати свої твори.
"Наприклад, наша співпраця з видавництвом "Віват" почалась із того, що я підійшла до їхнього стенду на Книжковому арсеналі в Києві, представилась і запропонувала свій твір. Мені відповіли: "Надсилайте". Після того й працюємо з ними. Щоправда, зараз видавництва уже самі звертаються до мене", – розповідає пані Тетяна.
Мистецтво створення книги
Одразу кілька своїх книг, серед них - і "Правдива історія про Болто і Того" Тетяна Брукс видала у черкаському видавництво Юлії Чабаненко. Те у місті працює вже протягом 16 років. Географія авторів, які друкуються тут, не обмежується лише Черкасами. Ба більше, не лише Україною, адже мали замовлення аж із Нью-Йорка.
Найголовніше для початку роботи, каже пані Юлія, – щоб автор мав мужність видати книжку. І, звичайно, був готовим довіритись видавцю.
"Є автори, які приходять і вже чітко розуміють, що і як вони хочуть. Тоді все швидко: за вимогами і баченням автора. Я ж більше люблю інший варіант: видавати книжки, автор яких мені довіряє. От принесли матеріал (деякі, до речі, ще досі приносять рукописи, а не в електронному вигляді), а далі ми робимо з ним, що захочемо. Особливо цікаво реалізовувати це з дитячими книжками. Коли для автора стає несподіванкою оформлення, ілюстрування книги, десь виходимо за межі класичного підходу, граємось з текстом. Коли людина 100% довіряє, тоді хочеться гратися", – переповідає Юлія Чабаненко.
Видавчиня не хоче, аби усі книги, які виходять в неї, були подібні одна на одну, як сестрички й братики. Адже різні автори, різні тексти, викликають різні емоції, то і книжки мають бути різними. Тому кожну з них прагне зробити унікальною.
Щодо вартості книг, існує пряма залежність між нею і тиражем видання: чим більше книг можна віддрукувати, тим меншою буде собівартість. І навпаки – невеличкий тираж обійдеться дорого. Видавці кажуть: наклади у 100-200 примірників – буквально золоті для авторів.
Не береться черкаська видавчиня і за одиничні наклади до 10 екземплярів. Впевнена: будь-яка книга повинна пережити людей. Малий же тираж означає друк на принтері, а отже вже за кілька років тонер на сторінка обсиплеться, залишиться лише тінь замість друку.
Про кожну віддруковану книгу видавці звітують у Книжкову палату, там, як у величезному архіві, зберігаються екземпляри усіх виданих книжок з присвоєним номером ISBN в Україні.
А як за океаном?
Автобіографічна книга Тетяни Брукс "Ангел мой" була видана в трьох видавництвах і трьома мовами: російською – у видавництві Юлії Чабаненко та українською під назвою "Бережіть янголів своїх" – у харківському "Віват", англійською в американському видавництві Publishing consulting.
У США працює зовсім інша схема. Якщо в Україні автор може просто прийти до видавництва, або надіслати йому свій твір, то американські письменники перш за все мають знайти агента, який зрозуміє, що він на цьому творі може заробити гроші.
"І от агент читає перше речення. Якщо воно йому сподобалось, він читатиме далі. Як ні – закриє рукопис, хай якими б гарними не були наступні речення й абзаци і загалом сюжет. Якщо йому перше речення не сподобалось, вважайте ви втратили свій шанс бути надрукованими. Так само і з першим абзацом, і з першою сторінкою, і з першими 20-ма сторінками", – розповідає Тетяна Брукс.
Якщо "кастинг" у агента пройдений, він купує в автора твір або пропонує якісь альтернативні умови співпраці. Далі вже пошук видавництва – виключно його справа.
Пані Тетяна пригадує: реалізувати задум видатись в США було непросто.
"Це Аляска, там взагалі книжок не читають. Там їздять на лижах, рибалять – інші захоплення. На весь штат один-єдиний видавець. Сюжет сподобався і агенту, і видавцю, але мені треба було найняти редактора, якого порекомендував також агент. Для того, аби моя англійська була приведена до звичної американцям читабельності й адаптована для тамтешнього читача, наприклад, у моментах, які показують нашу, українську ментальність – не все звичне для нас американці зрозуміють! Послуги редактора оплачує сам автор, мені це обійшлось у 5 доларів за сторінку. Але все це трапилось зі мною тільки тому, що і агенту, і видавництву сподобалось і перше речення, і перший абзац, і перша сторінка, і перших двадцять сторінок".
Популяризувати книгу серед черкащан
Аби давати потужний старт місцевим авторам та залучати якомога більше містян та областян до читання, 10 років тому в Черкасах з’явилась Громадська організація "Книжковий маестро". Адже місто з такою потужною історією видавничої справи (саме тут на початку 20-го століття функціонувало легендарне видавниче товариство "Сіяч", в якому друкувались Гулак-Артемовський, Іван Франко, Нечуй-Левицький та інші), не може бути таким, що не читає. Очільницею і однією з ідейних натхненниць "Книжкового маестро" стала Юлія Чабаненко. Пригадує, як крок за кроком буквально "вчили" черкасців читати.
Світлина - офіційна «Фейсбук»-сторінка Черкаського книжкового фестивалю
"Ми пробували різні заходи: від поетичних читань на сходах місцевого драмтеатру до зустрічей з відомими письменниками. Так важко було залучити, запросити людей на ці зустрічі, так мало ходило! Уявіть, зірковий автор, який погодився приїхати до нас і провести зустріч, а на неї люди не йдуть. Однак рік за роком такі зустрічі ставали все більш популярними і коли вони збирали вже 150-200 відвідувачів, назріло питання фестивалю", – розповідає пані Юлія.
Так з’явився Черкаський книжковий фестиваль, який встиг відгриміти вже тричі, подекуди навіть без будь-якої фінансової підтримки місцевої влади. Проведенню четвертого завадила епідемія коронавірусу й карантин, однак його організатори сподіваються надолужити згаяне вже в наступному році.
Адже попит на такі заходи в Черкасах є – щороку за три дні фестивалю його відвідує до 9 тисяч гостей. Імениті українські видавництва і автори охоче їдуть до Черкас, де читачі виявились спраглими до книг. А про черкаських письменників та їхні творіння дізнається вся країна.
рекламаЦікаві новини звідусіль
Коментарі
В Черкасах видавництв як таких немає. Є малопотужні міні-групи, які готують матеріади, в тому числі і книги, до друку і, звичайно, хочуть щось заробити.
Графоманский зуд приводит к девальвации культуры. Впрочем нынешней это уже не повредит. Ей ничто не повредит.
Если так, то это объясняет, почему в Че мало авторов.
Я тоже пишу, но если надумаю издаваться - буду обращаться в Киев или Харьков.В ИД Ранок, например.
Пишу сказки для детей и истории для подростков. Так что в Черкассах не один автор.
Мы прячемся от издателей (но только местных).
С местными вся ясно, только заработать на авторах хотят(((((
Стрічка RSS коментарів цього запису