А це дивне життя хіба не дивне? Дивне життя. Таке, як його колись хтось описав, але не дожив до наших днів.
Я ганяю на великій зеленій машині лісовими дорогами. Я стою з автоматом і слухаю ліс. Я знову співаю колискові багаттю, що гріє мене вночі та гріє воду вранці. Я злий і сухий. Я дратуюся від розмов, які чомусь весь час виникають. І від звуків, які безупинно лунають. І від морозива, що тане і стікає пальцями. І від мух. І від розламаної розкладачки. І від неспроможності писати.
В мене є бойлер, але немає радості. Бойлер є, малесенький такий. І навіть душова кабіна. Але не радість.
І от я, сидячи вночі й слухаючи або воду, або ліс, згадую тих, хто загинув. І в них більше ніколи не буде бойлера. І радості не буде. І кабіни, звісно. Я згадую тих, кого знав, і хто не повернувся. І думаю про тих, хто не повернеться. Не повернеться під радісні фейсбучні зойки «Ура, Херсон!»
І це дивне життя таке дивне. І ця велика зелена машина возить мене лісовими дорогами. І ці лісові дороги ведуть у маленькі села, про які я ніколи не чув і не чув би, якби не це дивне життя, про яке хтось колись писав, але помер, не доживши до бойлерів і душових кабін.
- Чех, я так хочу, щоб закінчилася війна, і я поїхав в Амстердам. Мені треба в Амстердам!
І Чех хоче в Амстердам. І Чех скаржиться на все, бо він злий, сухий і роздратований.
А Семенко скаржиться на ніч і зорі-іскорки
Артем Чех, український письменник родом із Черкас, захисник України
* Допис у фейсбуці
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису