реклама
Будівельна компанія надія

174085052_1346044145782998_1795585288065831024_n Якби в Англії чи неподалік неї комусь засвербіло пофарбувати старий цегляний будинок, ім’я тієї людини потрапило б в скандальну хроніку. Цегла – матеріал благородний і самодостатній, жодного макіяжу не потребує.

Але тут вам не там, тому зашквар не по суті, а про деталі. Вам справді залежить голубий чи жовтий? Мені – ні, бо в обох випадках він не буде найпершим, якщо вже є спроба досягти автентичності. Головне аби акуратно й однаково, а не як вдасться у п’ятницю, а потім у понеділок. Хоча щодо жовтого... Ну є певна пересторога: «50 відтінків жовтого» на одному перехресті (бо ще ж управління Нацбанку й «Хрещатик-Сіті») – то таки забагато. Утім, так званий «Блакитний палац» міг би стати й насичено-шоколадним, й яскраво-теракотовим, і якимось пастельно-кремовим, – його б красі то не зашкодило. Підібрали б щось гармонійне для виразності декорів, та й по всьому.

Нашій традиції фарбувати громадські будинки близько 200 років і пов’язана вона із впровадженням в Російській імперії на початку ХVІІІ століття так званих «зразкових проєктів». Наприклад, 1819-го затвердили уніфікацію поштових станцій, 1824-го – церков, 1828-го – присутствених місць, тюрм та таке інше. Будинки рекомендувалося фарбувати лише білим, світло-сірим, блідо-жовтим та блідо-рожевим кольорами.

Але якщо в губернських містах на такі рекомендації змушені були зважати, то в повітових містечках на це знадобилося ще плюс-мінус півстоліття. Та й то, коли йшлося про титульні будівлі.

В ранньому СРСР не збиралися порушувати старорежимні норми, адже впроваджувати нові не було коли, не було чим, та й взагалі – не до фасадів було. Колишні архітектурні окраси тьмяніли, вкривалися шарами пилу, нерідко – кіптяви після пожеж, хронічними плямами від дощів й талих снігів.

Аж посеред 1930-х руки дійшли, почали білити все підряд: від громадських вбиралень і парканів-штахетників до цегляних стін найкращих будинків. Вапна вистачало, а то не лише «краса», але й санобробка. Побілів і колишній готель на розі вулиць Урицького – Карла Маркса. А потім він увесь час дрейфував у гамі від світло-сірого до темно-сірого й навпаки, і аж посеред 1970-х у колір фасаду вкралися перші голубі нотки. Тоді, пригадується, так чи інакше «посиніло» все: сходові площадки, лікарняні палати, стіни в гуртожитках, автобусні зупинки... Напевне, справді, в той чи інший проміжок часу є мода на той чи інший колір, бо й зараз то видно.

Надто демонстративно будинок Захарія Щербини «поголубів» під час реконструкції 1994 – 1998 років. Бо звісно, так простіше: не треба зачищати до цегли, ґрунтувати, вибілювати... Свіжим по старому, місцями полущеному й незугарному – от тобі й годиться. І от такий «блакитний» мені точно не подобається. Як на мене, будинки взагалі не повинні мати кольори фломастерів з найдешевшого набору.

Без імені

Борис Юхно, черкаський журналіст і краєзнавець

* Допис у фейсбуці.

реклама

Коментарі  

 
+10 #1 Леон 16.07.2021 16:46
Якось ні прощо.А баба Галамага...
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!