Вівчарик: Система, яка не вміє визнавати помилок

Цього тижня, а конкретніше – 23 січня – минає річниця штурму Черкаської обласної державної адміністрації. Штурм не мав успіху, як і штурм 27 січня, коли до Черкас приїхав Автомайдан. Після штурмів у повітрі й досі висить питання на кшталт того, яке колись ставив Олександр Герцен: «Хто винен?».

Пам’ятаю ті січневі дні, бо ми працювали мало не цілодобово, висвітлюючи складні і тривожні для країни події.

23 січня 2014 року була морозна погода. Я з колегою біг від будівлі обласної державної адміністрації, де знімав штурм, до редакції, щоб викласти матеріали на сайт. Чвакали наскрізь мокрі черевики від води, якою зі шлангу хазяї будівлі поливали штурмовиків надворі. Ковзанка тоді утворювалася просто на очах і, щоб зняти відео, доводилося балансувати між струменями води.

За одним з поворотів стояв легковик біля якого перевдягалися декілька хлопців міцної статури. Чи то вони були мокрі, щойно з під ОДА? Певно, що так. І вони порадили мені вертатися назад до облдержадміністрації. Мовляв, буде весело. Що було потім? Розгром фойє обласної ради, багаття перед вікнами влади.

Зранку почали з’являтися повідомлення про нічне затримання людей в центрі Черкас. Серед них і президентський стипендіат Малої Академії наук України, учасник гри «Найрозумніший», студент-відмінник, інвалід дитинства ІІ групи Владислав Компанієць, який зовсім не був схожим на тих спортивних хлопців, який я застав за перевдяганням тієї ночі. Судді по райцентрах у різних кінцях області усім затриманим, немов змовившись, обирали одну й ту ж міру запобіжного заходу: тримання під вартою на два місяці. Усі підозрювалися в захопленні будівлі Черкаської ОДА. Проте всі, як один, говорили про те, що судять не штурмовиків, а випадково затриманих перехожих.

Тиск громадськості сприяв звільненню затриманих. І нині, принаймні більшість з них, не хочуть ворушити минуле і писати якісь скарги. «Слава Богу, що все скінчилося», – кажуть черкащани, яких тоді затримували. «Нікого ж не засудили! Судді діяли згідно Закону» – говорять у будинку правосуддя.

Нині за даними активістів, усі судді, які виносили ухвали (про тримання під вартою людей, звинувачених у штурмі ОДА 23 і 27 січня 2014 року), продовжують працювати та здійснювати правосуддя. Чи кривосуддя? Дехто з них втрапив до бази даних проекту «Не бути скотом» – проекту, що обіцяв піддати зібраних у ньому посадовців люстрації…

Через рік після тих сумних подій я звернувся з запитом до голови апеляційного суду області Володимира Миколайовича Бабенка. Питання були наступні: «Як ви оцінюєте з плином часу ці судові рішення? Чим керувалися судді: внутрішнім відчуттям, законом чи вказівками згори? Чи доцільно виносити таким суддям якесь дисциплінарне покарання, а то й звільняти? Чи черкаська громада зможе надалі покладатися на їхню неупередженість і довіряти вершити правосуддя?

Якщо люди, що судили невинних, продовжують працювати у системі правосуддя, то чи не означає це, що тінь недовіри лягає й на інших суддів Черкащини, та чи не потрібно в такому разі реформувати систему взагалі?»

Через свою прес-службу пан Бабенко відмовився відповідати на запитання. Він послався на кодекс суддівської етики. Мовляв, не може коментувати рішення суддів, бо немає на це права. Та й про вину судів годі говорити, бо без будь-яких законних підстав, що доводять цю вину, він теж нічого сказати не може. Крапка.

… У романі Олександра Герцена «Хто винен?» йдеться не лише про зовнішні, а й про внутрішні перепони на шляху до зростання. Вихідці з радянської системи просто не могли залишити безкарним таке знущання з сакрального з їхньої точки зору місця – будинку влади! Тому винних повинні були знайти за будь-яких умов. І невідомо якими б репресіями все закінчилося за умови поразки Революції Гідності.

Нині говорять про нову революцію. Але ми не завершили попередню! Цінності демократичного суспільства, породжені майданом, торкнулися далеко не всіх сфер життя. Працювати «по-новому» повинні всі. І суддівська система також. Бо якщо вважати, що за часів Януковича система діяла згідно закону, і тепер діє згідно закону, то виходить якась внутрішня суперечність. Чи не так?

Назарій Вівчарик, відповідальний редактор «Прочерку»