Туніс багатогранний і чаруючий. Тут можна побачити різну природу і різну архітектуру. На п’ятий день подорожі група українських журналістів знайомиться зі старою частиною міста Таузар, відвідує дивовижний оазис Шебіка та знову натрапляє на декорації до фільму «Зоряні війни». Але цього разу до екзотичних будівель, які фігурували у кіносазі «Зоряні війни», добираємося на джипах через пустелю – таке собі джип-сафарі. І хоч більшості групи найбільше сподобався дивовижний оазис, який, немов наперекір природі, буяє зеленню серед жовтих полів, коричневих гір та гарячого піску, мені ж найбільше сподобалося блукати вузькими вуличками древньої частини міста в Таузарі, що нагадало мені віддалено наш Львів…
Цей готель мені сподобався масштабом холу. Так, він справді великий у два поверхи. Що цікаво, в холі стоять попільнички і тут можна курити, як і в деяких інших готелях. Проте за рахунок величини холу це практично невідчутно по запаху.
Тут є все, як і в попередніх готелях, – басейн, пальми, солодкі фініки, традиційна пекуча туніська їжа (за бажанням, можна замовити те, до чого ви більш звичні).
Просто з готелю вирушаємо в місто, точніше, в стару частину міста Таузар. Загалом місто розташувалося неподалік синюватого солоного озера Шотт-ель-Джерід. Таузар було прикордонним постом Римської імперії. Лабіринти вузьких вуличок тут бачили багато подій. Іти ними зранку, коли ще навіть продавці не повідчиняли свої сувенірні магазини, особлива насолода. За стінами ви чуєте рух, гавкіт собак, голоси людей десь у дворах. Отже, ця старовинна частина містечка – не декорації, а справжня. Вулички виводять нас на невелику площу. За словами гіда, тут проходять різні заходи, навіть весільні церемонії місцевих жителів. Тільки тут можна побачити техніку побудови будинків з таких малих глиняних цеглин («бриг»).
Тільки тут ви побачите двері з трьома кільцями. Гул від стукоту був різний і господар знав, чи то жінка, чи чоловік, чи дитина. Ще, за словами гіда, в місті є чудовий музей, але за браком часу ми вже туди не потрапляємо.
Після Таузару через ринок і далі за місто...
Кажуть, він належить до 10 найбільш красивих оазисів світу. Але спершу, приїхавши сюди, ми ще не можемо оцінити всю його красу. Для цього треба піднятися вгору. Високий худорлявий, схожий на грифа гід, якому нашу групу передає Слім, веде українців все вище і вище, через вузьку ущелину бажань. Так ми піднімаємося десь на 120 метрів над рівнем моря і… опиняємося перед ракушняком.
– Колись, 90 мільйонів років тому, тут було море! – каже гід (ламаною російською), помітивши наше здивування.
Потім він вказує рукою у бік:
– А там, за 15 кілометрів, – Алжир!
Він також хвалиться, що саме тут знімалося багато епізодів до різних закордонних фільмів, зокрема, «Кандагар», «Анна-Марія».
Однак погода в цих краях не завжди спокійна. Розповідають, що восени тут можуть пройти добрячі дощі, річечки тоді виходять з берегів і, течучи згори, змивають усе на шляху. Так, до речі, було в селищі Матмата, де вода колись вщерть затопила житла берберів, зруйнувавши поселення повністю.
До речі, завдяки скупченню туристів тут, в оазисі, я вперше звертаю увагу на різні національності. Помітно і представників з країн Азії, і з Європи, які говорять найрізноманітнішими мовами.
Повертаючись до транспорту, перестріваємо продавців сувенірів. Вони прислухаються до нашої мови.
«Юкрейн?» – запитують.
«Єс!» – радіємо.
Продавці швиденько користуються нашою прихильністю, пропонуючи вже традиційну «троянду пустелі» та інші сувеніри.
Після оазису нас чекає джип-сафарі.
Вправні сертифіковані водії женуть просто крізь пустелю до містечка, що є декорацією до фільму «Зоряні війни». Коли джип піднімається по дюнах вгору, то бачиш лише небо, а коли вниз, то всередині тебе стрибає шлунок і здається, що зараз ми розіб’ємося. Але водії вправно доїжджають до поселення, де тунісці кричать якомога голосніше, припрошуючи до своїх столів з фініками. А спроба сфотографуватися з білим верблюдом завершується тим, що до нас біжить один з місцевих хлопців і безапеляційно заявляє, що за фото треба платити. Скільки? 1 динар.
Але юнак не втрачає шансу і, якщо у вас немає динара, пропонує розрахуватися доларом чи євро, що, безперечно, буде переплатою. Ми таки знаходимо динар. Так само ощасливлюємо продавців фініків, купуючи трохи у них товару. Однак перед цим, звісно, добряче поторгувавшись. Традиція є традиція. Починаємо звикати.
Далі нас чекають нові враження
Назарій Вівчарик, фото автора
Нагадаю, що за минулі дні перебування в Тунісі група українських журналістів побачила багато цікавих локацій, які справді варті уваги. День перший – ТУТ, день другий – ТУТ, день третій – ТУТ, день четвертий – ТУТ. Поїздка журналіста «Прочерку» стала можливою завдяки редакції сайту «Прочерк», Українському журналістському фонду і туроператору «OASIS TravelUkraine».
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису