Валентин Чернявський вже досить відоме медійне обличчя у Черкасах. Тележурналіст став насамперед популярним завдяки своїм жартівливим відео, де він робить інтерв’ю з політиками (проект: «Че за?»), де він бере коментарі на вулиці у людей (фейкові прямі ефіри під назвою «гарячі та смажені факти»). Все це було в іронічному жанрі. Сьогодні Валентин зізнається, що для постановок важко знайти серед перехожих на вулиці людину, яка його б не знала. Але важко знімати відео і самому журналісту, бо нині він це робить у перервах між чергуваннями на службі. Тепер Валентин військовослужбовець.

Першого ж дня повномасштабного вторгнення 24 лютого він пішов в тероборону. Був у сумнозвісній Попасній, де втратив побратимів. Сам повернувся з контузією. То як журналіст зважився піти на захист країни і як це взагалі – змінити в один день усе своє життя? Про це в інтерв’ю "Прочерку".

280334919_5222375454489957_2744234537136664316_n

ba982e5f5b55b041d1f6042dd4f8c2c3

– До повномасштабного вторгнення ти працював не у Черкасах?

– Колись я працював у Черкасах на телебаченні, на радіо. Пізніше переїхав до Києва, працював на «Новому каналі», на «4 каналі». Потім мене запросили на один проект у Харкові. Паралельно їздив у Черкаси, де вже запускали на телеканалі ВІККА програму «Провокація». Також були плани в Києві робити проект. Я дав передоплату за оренду квартири в Києві і вже планував їхати до столиці, саме 24 лютого. Там теж планувався проект в форматі тролінгу політиків, щось схоже на проект «Че за?!». Це те, що я люблю… Та 24 лютого все змінило. Мене розбудив брат і каже: «Валік, почалася війна».

274730021_5031113120282859_9060188953447553692_n

– Ти, як і я, вчився там, де не було військової кафедри, в армії не був. Чому ти вирішив піти в армію?

– Дійсно, я не був в армії, мав так званий білий білет. Відвізши дітей на дачу, поїхав спершу до друга за набоями. У нього був травмат, як і в мене. Як журналіст, оформлював собі колись. І от чистячи зброю, подумав, що вона, особливо-то і не допоможе у таких умовах…. Тож поїхав в військкомат. Там якраз вийшов назустріч чоловік з рушницею. Сказав, що не беруть людей, треба їхати в тероборону. Поїхав туди, там збиралися хлопці, зустрів Євгена Старинця (ексменеджер філії Суспільне Черкаси, загинув на Луганщині 30 квітня, боронячи суверенітет України – ред.). Ми записалися. Лишилися там на ніч. Наступного дня отримували вже зброю та форму. Я міркую, що мене взяли так швидко, бо пішов у перший же день. Незрозуміло ж було, що буде далі.

Чому я пішов в армію? Найперше це було імпульсивне рішення. З одного боку я розумів, що не є військовим, толку з мене може бути небагато. Навіть траншеї копати не дуже вмію, я ж гуманітарій (сміється – ред.).

Водночас, не можу говорити і те, що був морально готовий до війни. Думаю, до такого взагалі важко бути готовим. Мені й зараз страшно. Та пішов, бо розумів, що треба захищатися.

8e7ea9bd80fc0c07f20ac17f26ac9cad

– Ким тебе брали?

– Ой, звісно, у перший день було все не так ідеально налагоджено, як, може, хтось собі уявляє. Я опинився в автороті. Хоч великі бойові машини не дуже вмію водити. До слова, зараз переводжуся в іншу роту.

– Що робила тероборона у перші дні повномасштабного вторгнення і потім?

– У теробороні були в більшості не військові люди – юристи, підприємці, ті ж журналісти. Нам пізніше видали патрони до автоматів. При цьому в перші дні не було так все укомплектовано, як зараз. Не було бронежилетів чи касок. Якщо пам’ятаєш моє відео, де ми в перші дні їдемо кудись в автобусі. Це йшла мова про те, нібито десь є танковий прорив. Хтось повідомив, бо окупанти були у той час в Запорізькій області, рухалися далі. І от ми не до кінця маючи необхідне обмундирування поїхали кудись… Озброєння: автомати і коктейлі Молотова. Один з наших, віруючий, запропонував всім помолитися. Така була атмосфера… Знаєте, люди усвідомлювали, що, можливо, їдуть лиш в один кінець. Врешті, ми проїхали кудись, спинилися, чекали. А тоді сказали, що це хибна тривога і ми повернулися назад.

Перший допис Валентина Чернявського у день повномасштабного вторгнення

Перший допис Валентина Чернявського у день повномасштабного вторгнення


– Як рідні поставилися до того, що ти пішов в тероборону?

– Чи є чиїсь рідні, що радіють, коли син, брат, батько йде на війну? Мабуть, ні. Водночас, розуміли, що це моє рішення. Хоча сестра відмовляла. Та, власне, не лише сестра… Звісно, рідні нервували.

– Ти проявляв громадянську позицію і в часи Помаранчевої революції. Пригадую, першим пропускав лекції і пари, натомість поїхав на Майдан у Київ...

– Ще у школі, пригадую, в часи президента Кучми нам треба було писати твір на тему «Ким я хочу стати?» І у мене твір зводився до того, що немає сенсу міркувати і планувати ким стати, бо країною керує Кучма, який хоче до росії. Адже тоді були певні натяки на зближення, були зустрічі Кучми і Путіна в Сочі, певна політична гра. А вчителька поставила мені погану оцінку. Ще й сказала, що її чоловік працює в СБУ і вона здасть мене їм (сміється – ред.)

 20220308_071849

– Ставлення до тебе в армії, як до військовослужбовця? Чи все ж як до журналіста, коли люди розуміють, що ти маєш певну публічність, є медійною особою?

– У перші дні в теробороні я сфотографував борщ. Виставив фото в сторіз у соцмережі. І дописав, мовляв, в теробороні добре, годують, дають зброю. Мав думку таким чином закликати людей не тікати з країни, а вступати в тероборону. І, звісно, я виставив фотку без геолокації, без деталей, без уточнень якихось. А тоді до мене підходить хлопець і каже: «Я тебе знаю, ти журналіст, не треба такі сторіз виставляти!» Я здивувався. Невже росіяни настільки тупі, що і не здогадуються, що в теробороні видають зброю?! Можливо, росіяни думали, що в теробороні з лопатами бігають… Я проходив колись курси для військових журналістів, розумів, що можна показувати, а що ні, і тому мене та ситуація здивувала.

А щодо іншого. Ні, немає такого, щоб через мій фах в цивільному житті до мене було якесь упереджене ставлення в армії. Навпаки, буває підходять, кажуть, що бачили моє відео десь в інтернеті, спілкуємося, це піднімає настрій.

– Валентине, можемо торкнутися тему поїздки в Попасну на Луганщину? Як так сталося, що тероборонцівців направили кудись для підкріплення?

– Це було добровільно. Я стояв на посту. А в цей час у наш службовий чат прийшла інформація від командира, що бажаючі можуть поїхати підтримати 156-й батальйон. Я зголосився поряд з іншими хлопцями. Так і поїхали… Там було, скажімо, непросто. Але не люблю про це згадувати. Я б більше говорив про творчість. Після Попасної лишилися проблеми з тиском, головна біль. Контузія не пройшла марно. Доводиться пити таблетки. А у Попасній схопило серце, не міг дихати. І злякався тоді, що вмру не від вибуху, а від серцевого нападу. Потім минуло.

20220504_044525  

– Зараз як вдається поєднувати роботу і творчість?

– Загалом важко, бо я був вільнішим до повномасштабного вторгнення. Працював сам на себе, був сам собі режисер. А тепер я частина системи. Зараз базуємося на певній території, казарменне життя. Зараз я залежу від наказу командира. А коли відчергував, то можу відпроситися знімати відео. Таким чином виходять нові ролики. Розумієш, коли є трохи вільного часу, хтось їде до рідних, хтось йде щось собі робити. Я знімаю військову форму, вдягаю цивільний одяг і знімаю відео. І це своєрідна віддушина, тобто, я можу робити відео, які мені подобаються і людям. Постійно чую відгуки. До слова, мені нині набагато важче зняти відео в Черкасах. Бачу людей, які підходять і вже посміхаються. Тоді розумію, що вони мене знають і не знімаю з ними проект. Шукаю тих, кого дійсно можна застати зненацька. Вважаю, людям потрібна хвилинка позитиву у нинішній складний час і я їм це даю. До речі, зараз я спілкуюся з тобою після двох діб чергувань. Тож робота певна є, але знайти час для відео завжди хочеться

Велика популярність і перегляди, - тоді може бути й рекламу. Зокрема, інтегрована реклама, а можуть завдяки впізнаваності звертатися різні бренди з пропозицією. До слова, було декілька рекламних відео. Наприклад, робив відео про заклад переселенців, які переїхали до нас з окупованих територій. Вони звернулися з пропозицією, я просто вирішив підтримати їх бізнес. Про гроші навіть не говорив.

Також та популярність, яка є завдяки моїм відео, дає змогу інколи і хлопцям помогти. Так, нещодавно звернувся був Ігор, який зараз на Сході. Я його знаю, спершу разом служили. То він показав, який стан обмундирування, а в них там все або замочене, або погоріло. Якщо мокре чи в болоті, то коли його сушити? А якщо погоріло, то треба, щоб списало керівництво, щоб видало новий одяг. Це все буває затримується через бюрократію. Так, хлопці отримують зарплату, але лише одні гарні штани можуть коштувати 8 тисяч гривень. Недавно мені такі подарували, але розумієте, це може за один раз зіпсуватися і все. І так по багатьох речах. Сьогодні є, а завтра немає. Тож я запостив інформацію в сторіз, люди почали слати свої берці, спальники, інші речі. Допоміг і Центр допомоги армії. Зібрав за короткий час все і надіслав хлопцям. Дуже були раді.

20220502_103545  

– На війні знімав щось?

– Є в думках, коли ще раз відправлять, узяти з собою маленьку камеру. Бо про цю війну треба говорити, і люди повинні знати, що відбувається, тож журналісти роблять важливу роботу сьогодні, коли пишуть про війну чи показують її. Багато людей закривається від стресу, це захисна функція, або байдужість, не знаю. Тут ще в нас тепличні умови у Черкасах. Є, в більшості, світло і тепло, слава Богу, нічого не розбомблено. Але кажучи про відео… Пригадую Попасну. Коли там міг знімати, то було більш-менш спокійно, а коли вже починалося щось надзвичайне, то було не до камери. Водночас, трохи відео маю звідти.

ДО ТЕМИ:

Військовий кореспондент Станіслав Кухарчук: «Сил додає розуміння того, що твоя робота важлива»

– Професійне питання: а де легше було працювати? У столиці, Харкові чи Черкасах?

– Враховуючи мій формат відео, де присутній жарт, то в Черкасах важко. Люди знають мене. А в великих містах, мені здається легше, що і менше людей тебе впізнають. Окрім того, й серйозні матеріали там легше робити, бо тут кожен друг, кум, сват. І тут в маленькому містечку завжди можуть через когось попросити не писати щось.

– З ким відео знімаєш?

– Маю друга-оператора і ми двох знімаємо. У Харкові був оператор від одного з проектів. Тож він допомагав. Так само колись ситуативно зняв подібне відео у Львові. Там друг допомагав з відео. Саме була ярмарка, дуже багато людей, тож швидко назнімали.

hqdefault

– Твої відео не зовсім безпечні. Пригадую, за котрусь з провокацій ти отримав на горіхи.

Ой, було відео… Це був соціальний експеримент, чи можна бити дівчину на вулиці? Я робив вигляд нібито агресивно поводжуся з дівчиною. Підійшов чоловік, сказав не чіпати дівчину і дав по зубах. А раз на пляжі робив вигляд, що краду сумочки. Один чоловік підбіг, скрутив мені руку. Слава Богу, обійшлося. Але, бачте, і дівчину захистили черкащани, і сумочку, коли мене як умовного «злодія» затримали. Ось які в нас черкащани. Правильно ж робили.

– Де найбільше відео поширюєш?

– Я завантажив собі тік-ток, щоб дивитися, що донька скидає мені. А якось вирішив і сам туди відео завантажити. І спершу зайшов через 30 хвилин, дивлюся 30 переглядів. Ну, думаю, щось не дуже… А наступного дня дивлюся, там вже 15 тисяч, потім 30 тисяч переглядів. От і пішло-поїхало. Також публікую відео в інстаграмі, публікую у ютуб. Дуже рідко виставляю відео в фейсбук, бо то інша аудиторія.

20220505_111955

– Що таке тепер бути військовим?

– Бісить, коли на деякі резонансні справи в суспільстві реагують: «О, цих дибілів треба в армію! На фронт!» Я навіть розміщував допис в «Фейсбуці» якось на цю тему. Пригадую, писав, що через багато років донька може запитати мене, чи я пішов захищати Україну, бо бухав, і в цілях покарання послали в армію, чи сам пішов? Здається, це прекрасно ілюструє те, що так не можна робити. Бо ті, що вже захищають країну, їм якось не дуже буде приємно, якщо до них пришлють алкаша, наркомана чи ґвалтівника. Уяви, що нам у редакцію прислали б якогось порушника і сказали б, що ось ця людина буде з нами працювати. З якого дива? Якщо це, наприклад, ґвалтівник, то хай сидить в тюрмі, але не в ЗСУ. Армія – це не об’єднання ґвалтівників. Це захисники. Це люди ,які захищають країну, бо зараз дуже складний час. А ті, хто тут, в тилу, мають про це пам’ятати, допомагати. Кожен нині має робити все для перемоги. Бо я розумію вже чітко, якою вона кров’ю нам дається. Бо декого, з ким я поїхав у Попасну, вже немає.

Назарій ВІВЧАРИК

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Чернявський: І почалось пекло...

Черкаського «провокатора» обікрали у Києві

Відомий черкаський «провокатор» працюватиме у Києві (відео)

«Давайте помремо від коронавірусу разом!» – журналіст потролив мітингарів проти медичних масок

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама Делікат
bigmir)net TOP 100